Складаючи речі в дорожню сумку, Світлана з сумом подивилася на чоловіка і тихенько спитала:
-Може, ти зав’яжеш із цими відрядженнями?
-Я і сам про це думав, – важко зітхнувши, відповів Сергій. – Але ж ти розумієш, як нам зараз гроші потрібні. Огляди та консультації дорого обходяться.
-Ось і я про це, платимо такі гроші, а результату ніякого, – заплакавши, Світлана відсунула від себе сумку.
-Пробач, я, напевно, не те сказав, – вибачився Сергій. – Переживаю, тому й несу всяку нісенітницю.
-Та ні, любий, це я, наївна жінка, ще на щось сподіваюся.
-Не говори так, у нас обов’язково вийде, – заспокоїв її чоловік.
-У тебе, може і так, на огляді тобі сказали, що ти цілком здоровий, – крізь сльози сказала Світлана, – А мені тільки одні обіцянки, що треба почекати і все налагодиться.
-Ну ось, якщо так говорить, значить, він впевнений, – вирішив її підбадьорити чоловік.
-Натомість я не впевнена, – сказала Світлана і продовжила збирати чоловікові речі в дорогу.
У даному випадку йшлося про те, що дружина Сергія довгий час не могла завагітніти. На цьому ґрунті вона дуже переживала, і їй порадили хоч інколи вибиратися на море. Але як це зробити, якщо чоловік постійно у відрядженнях, а одній їхати не було сенсу.
Саме тому Світлана й чекала, розуміючи, що емоціями нічого не виправиш. А на огляди і процедури їздила лише тому, що сподівалася на покращення. Адже тамтешній спеціаліст робив обережні прогнози і вселяв у неї хоч якусь впевненість.
-Не зрозумій мене погано, але через твої поїздки ми не можемо нормально побути разом, – вирішила додати під завісу Світлана. – Я вже почала забувати, як ти пахнеш.
-Я обов’язково щось придумаю, от побачиш, – обійнявши її за плечі і ніжно поцілувавши, відповів Сергій.
Після вечері він якось швидко ліг спати і за кілька хвилин засопів. Чого не можна було сказати про Світлану: вона ще довго крутилася, відганяючи геть погані думки. У голові так і звучало “Ти ніколи не станеш матір’ю, навіть не сподівайся”.
Ці слова дуже хвилювали Світлану. У такі моменти вона готова була все кинути та втекти з дому. Але куди, де на неї чекають і кому вона потрібна? Запитання за питанням, а відповідь лежала на поверхні: тільки чоловік любив її так, що жарко ставало.
Родичі нікуди не зникли, але вони рідко дзвонили та приходили. Батька та матері Світлани рік тому не стало. І, лише завдяки чоловікові вона повернулася до нормального стану.
Вранці, вставши раніше будильника, Світлана приготувала чоловікові смачний сніданок і заварила його улюблену каву. Сергій піднявся на півгодини пізніше та одразу пройшов у ванну. Звідти він ніжно промовив:
-Одразу відчувається, як дружина мене кохає.
-Звичайно і дуже міцно, – відповіла Світлана.
Разом вони щільно поснідали і почали збиратися в дорогу. Треба було проводити чоловіка, а потім ще й магазинами пройтися. У будинку закінчувалися продукти, а поповненням запасів останнім часом саме вона займалася.
На вокзалі, коли стояли біля вагона поїзда, вона дивилася чоловікові у вічі і плакала. Сльози самі котилися по щоках.
-Я піду, бо сам розплачуся, – махнувши рукою, сказав Сергій.
-Так, йди, бо я не зможу тебе відпустити, – кивнула Світлана, схиливши голову на бік.
Сергій показав квиток провідниці, а потім повільно, але впевнено піднявся сходами. Проходячи повз вагон, він дивився у вікно і бачив, як дружина махала йому рукою. Вона продовжувала плакати, тільки він цього вже не чув.
Повернувшись додому, Світлана згадала, що збиралася пройтися магазинами. Але тут несподівано зателефонувала подруга:
-Привіт, Катю, як твої справи?
-Привіт, та нічого, ось хотіла дізнатися, чим ти зайнята, – спокійно відповіла подруга.
-Збиралася до торгового центру з’їздити.
-А це терміново? – Запитала Катя.
-Та не сказати, просто вирішила поповнити запаси, – відповіла Світлана.
-Тоді я до тебе приїду, бо давно не бачилися, – запропонувала Катя.
-Добре, чекатиму, – впевнено, але якось мляво відповіла Світлана.
Вона зрозуміла, що подрузі стало нудно, от і запропонувала зустрітися. Напевно, що ігристого привезе, щоби підняти по келиху. І не відмовиш, образиться. Ще раз зазирнувши в холодильник, Світлана важко зітхнула і тихенько промовила:
-Поки терпимо, наступного разу магазинами пройдуся.
Через 40 хвилин Катя приїхала, але не з ігристим, в руках у неї був шикарний торт.
-Вибач, але не змогла втриматися.
-Та гаразд, – махнула рукою Світлана, – А то я, якщо чесно, якось не була налаштована на ігристе.
-Так я і не збиралася купувати, – округливши очі, відповіла Катя. – зараз солодке потрібне, особливо у твоєму стані.
-В якому сенсі? – Здивовано запитала Світлана.
-Я все чула з твого голосу у телефоні.
-Зрозуміло, далі можеш не пояснювати, – закивала Світлана.
Розділивши торт на кілька шматочків, подруги розклали їх по тарілочках. Закипів чайник, але замість кави Світлана запропонувала зелений чай. Катя погодилася, хоч і не розуміла, як його можна поєднувати з тортом.
-Твій поїхав?
-Так, сьогодні проводила, – відповіла Світлана, і знову сльози зрадницьки ринули з очей.
-Так, заспокойся, будь сильною жінкою, – спробувала заспокоїти її Катя.
-Я намагаюся, але у мене не виходить, – витерши сльози, сказала Світлана.
-Візьми себе в руки і пий чай із тортом. До речі, я чула, що зелений чай допомагає під час пережиття.
-Так, він заспокоює, – погодилася з нею Світлана.
-От і добре, тоді налягай, а сльози прибери, – скомандувала Катя. – А що там щодо оглядів, є якісь покращення?
-Нічого хорошого, спеціалісти щось обіцяють, але я їм не вірю. Мені іноді здається, що вони просто відпрацьовують свої гроші. Не хоче втрачати клієнтів, от і несе всяку нісенітницю.
-Слухай, а альтернативні варіанти ви із Сергієм не розглядали? – обережно спитала Катя.
-Я зрозуміла, про що ти, і скажу, що ні, – відповіла Світлана, – принаймні між нами подібна тема не обговорювалася.
-Ну добре, а як би ти сама поставилася до прийомної дитини?
-Напевно, нормально, – мляво і невпевнено відповіла Світлана.
– Бачу по очах, що сумніваєшся, – зауважила Катя, – але в той же час, хочеш стати матір’ю. Так от, я думаю, що дитина з дибудинку нітрохи не гірша, ніж рідна. Так, до нього потрібен буде підхід, але ви з Сергієм усе подолаєте.
-Я тебе зрозуміла, як Сергій приїде, обов’язково з ним про це поговорю, – кивнула Світлана.
-Не моя, звичайно справа, але тобі не здається, що він зачастив у відрядження? – обережно спитала Катя.
-Якщо ти щодо чужих жінок, то це цілком виключено, – похитавши головою, відповіла Світлана, – я б одразу відчула.
-У твоєму стані можна й помилитися, – єхидно посміхнувшись, сказала Катя.
-Ні, я довіряю своєму чоловікові, – твердо заявила їй Світлана.
Через півгодини вона проводила подругу, а сама все ж таки вирішила прогулятися магазинами. Знову накотила нудьга, і треба було терміново її позбутися. Знаючи, до чого це могло привести, Світлана взяла гаманець і вийшла з дому. Сівши у маршрутку, вона за 15 хвилин доїхала до торгового центру.
Тим часом слова подруги зачепили її, ніби розбудили глибинні підозри. Катя мимоволі порушила тему зради, хоча, як вже було сказано, Світлана не сумнівалася у чоловіка. Тим більше він їй приводу не давав, а те, що часто їздив у відрядження, зате хороші гроші звідти привозив.
На покупку товарів вона витратила більше години. Потрібно було взяти найнеобхідніше. І не забути до м’ясного відділу заглянути, щоб накрутити фарш і наробити домашніх пельменів. Сергій дуже їх любив, просто млів, коли Світлана готувала.
Ще місяць попереду і Світлана налаштовувала себе на те, що поряд не буде близької та коханої людини. Водночас вона постійно з ним спілкувалася телефоном. Він навіть виходив на відеозв’язок, щоб показати, що з ним усе гаразд.
Розлука лише зміцнює стосунки, і Світлана про це знала. Тому спокійно відпускала чоловіка у відрядження. Але при цьому завжди перевіряла його речі, коли він повертався. Ні, ревнощів вона не відчувала, просто про всяк випадок.
Сергій знав, що дружина йому довіряє, але все одно пильнує. І навіть жартома говорив:
-Ось прямо в кишені я коханку привезу.
Світлана тоді з гумором все це сприймала, а після того, як поговорила з Катею, усередині немов осад залишився. Невже й справді подруга має рацію, а я нічого далі за свої очі не бачу? Ця думка почала турбувати її ще більше, ніж раніше.
Щодня Світлана закреслювала дату у спеціальному календарі. Так вона наближала приїзд чоловіка з відрядження. Але що дивно, він перестав виходити по відеозв’язку. І посилався на те, що начальство заборонило, навантаживши роботу.
І знову вона повірила, хоча мала насторожитися. Адже Сергій ніколи так не робив. У нього завжди був час, щоб поговорити по телефону та особисто, через відеодзвінок. Можливо, що справді там почався аврал, і він просто не встигав.
Тим часом робота в офісі хоч трохи відволікала. Світлана просила у шефа більше документів у оборот. Він дивувався, але йшов їй назустріч, заразом і іншим співробітникам ставив за приклад. Летіли день за днем, залишався ще тиждень, і можна було зустрічати чоловіка.
Але на цей раз він приїхав раніше, ніж планував. Світлана була на роботі, коли він їй подзвонив:
-Дорога, я вже вдома, вибач, що не попередив.
-Що сталося, чому так раптово? – З хвилюванням запитала Світлана.
-Дома все поясню, коли з роботи приїдеш, – ухильно відповів Сергій.
-Добре, я зрозуміла, скоро буду.
За годину Світлана відчинила двері до квартири та інтуїтивно відчула напругу. Їй здалося, що чоловік десь причаївся і переживає показатися їй на очі. Але ці думки тут же зникли, коли Сергій з’явився з кухні:
-Як день пройшов?
-Та як завжди, нічого нового, – відповіла Світлана. – Я дивлюсь, ти сам не свій?
-Є така справа і мені потрібно з тобою серйозно поговорити, – з винним виглядом промовив Сергій.
-Схоже, що Катя мала рацію, – задумливо промовила Світлана.
-Ти це про що? – Нерозумно запитав Сергій.
-Так це так, думки вголос. То що ти хотів мені сказати?
-Навіть не знаю з чого і почати, але я спробую. Розумієш, люба, мені здавалося, що все втрачено і якось все само собою вийшло.
-У тебе була інша жінка або досі є, – закінчила речення Світлана.
-Була, але вже немає….
-Що так, розлюбили одне одного?
-Ні, її не стало, – опустивши голову, Сергій сів у крісло і заплакав. – Вибач мені, кохана, я винен перед тобою. Але я не міг покинути хлопчика, він ні в чому винен.
-Якого ще хлопчика? – З хвилюванням запитала Світлана.
-Вона народила від мене хлопчика, Ярославом назвали, – відповів Сергій, не перестаючи плакати, – потім занедужала і з кожним днем в’янула. А три місяці тому її не стало, тому я не відмовлявся від відряджень. Я не міг залишити сина, йому всього 5 років, сам би собі цього не пробачив.
Світлана розвернулася, мовчки пройшла до спальні та закрилася. Цілий вечір вона звідти не виходила, а Сергій чекав. Він сидів на кріслі і дивився в одну точку, навіть їсти не хотілося. Нарешті, двері спальні відчинилися, Світлана вийшла із заплаканими очима і вимовила:
-Дитина дійсно ні в чому не винна. Де він зараз перебуває, Сергію?
-Там, Звідки я приїхав, – невпевнено відповів чоловік.
-Збирайся, ми їдемо до нього, – скомандувала Світлана.
-Прямо зараз?
-Ні, завтра поїдемо, я тільки на роботу зателефоную і візьму відгули.
Через три дні вони були у тому місті, куди постійно у відрядження приїжджав Сергій. Він привіз дружину до будинку, де жив Ярослав, його син разом із бабусею. Ніна Іванівна хоч і з недовірою, але впустила подружжя:
-Проходьте, можете відразу на кухню.
-Дякую, – відповіла Світлана.
За чашкою чаю вони про все обговорили і дійшли думки, що батько має право забрати хлопчика. Ніна Іванівна так відповіла:
-Я літня людина, рідні у Ярослава тут більше немає. Що зі мною станеться і куди він?
-Але це ж, ваш онук, – тремтячим голосом промовила Світлана.
-Я його відвідуватиму, якщо ви не заперечуєте, – усміхнулася Ніна Іванівна.
-Звичайно, ми завжди будемо вам раді, – відповіла Світлана.
Ярослав нормально відреагував на те, що його відвозять від бабусі. Адже він знав свого батька і не переживав. Сергій залагодив усі питання з документами, і невдовзі вони повернулися назад. Спочатку Світлані довелося звикати до хлопчика, але потім материнський інстинкт прокинувся, і вона почала ставитися до нього, як до рідного сина.
Крок за кроком і чоловіка вибачила за зраду, щоправда, у відрядження його більше не відпускала. Він влаштувався на іншу роботу, причому на гарну з високим заробітком. Доля зглянулася над Світланою і подарувала їй дитину, хай і не рідну, але він повернув їй радість до життя і найголовніше можливість бути мамою.