Погода хмурилася під настрій Григорію, накрапував дрібний дощ. Григорій теж хмурився, що напередодні рейсу посварилися вони з Ніною, з дружиною. Та й посварилися через якусь дрібницю.
– Та ну її, – відмахнувся від своїх думок Григорій і зосередив свою увагу на дорозі.
Спочатку він подумав, що йому здалося, але в міру наближення він переконався, що узбіччям справді йде чоловік. За спиною невеликий рюкзачок, у руках тростина.
– Візьму для компанії, все веселіше буде, – вирішив Григорій і почав пригальмовувати.
Півжиття Григорій мотався трасами, всяке в рейсі траплялося: то хтось з дороги з’їде, то просто з поломкою встане, а то й попутники трапляться, Григорій намагався всім допомогти, не проїхати повз. Життя вона всяко може обернутися, дивишся і йому чиясь допомога знадобитися. Поки вантажена фура зменшила швидкість, вийшло, що Григорій можливого попутника випередив. З інтересу став розглядати в бічне дзеркало: чоловік виявився старим з розгонистою сивою бородою, йшов він не те що неквапливо, а скоріше важко. «Пізно для грибів чи ягід, середина жовтня» – зазначив Григорій.
– Батьку, куди? – гукнув Григорій старого, що зрівнявся з фурою.
– Та мені б, синку, у Калинівку, – відгукнувся старий.
– Знаю, знаю, сідай, майже до місця довезу, – запросив Григорій.
– Дякую, синку, – подякував старий, незграбно забираючись у кабіну. – Як тебе звати?
– Григорій. До Калинівки кілометрів сорок ще. Ви що, пішки збиралися йти?
– Григорій значить. А мене Степан Васильович. А виходу в мене іншого нема.
– Сталося щось? – покосився на старого Григорій.
– Дізнався я, що таке в рідній родині прийомним бути. Літні люди, вони ж нікому не потрібні. – розпочав свою історію Степан Васильович.
Родом Степан Васильович був із того самого села Калинівка. Все життя прожив там із дружиною Вірою. Дочка, як підросла, у місто подалася, влаштувалася, потім і дочку свою народила. Приїжджали рідко, ну що їм міським у селі робити, хіба восени, з урожаю що взяти.
Тільки сталося так, що на старості років пережили батьки дочку, зять вдруге одружився, а ось Віра і так здоров’ям була слабка, така біда остаточно підкосила її. Вісім років тому Степан Васильович провів дружину в останню путь. Зовсім один лишився, онука і не відвідувала.
А ось останній рік зачастила, навіть телефон подарувала, щоб дзвонити частіше, а ближче до весни взагалі запропонувала Степану Васильовичу до неї в місто перебратися.
Степан Васильович довго роздумував, все ж таки звичка вже. А онука все своє: що тобі в селі, здоров’я вже не те, в місті в квартирі і вода і опалення, всі зручності, і ми поряд і правнуки, краще чим одному сидіти.
Погодився загалом Степан Васильович. І спочатку, справді, непогано все йшло. Нудно, правда, було. Внучка з чоловіком на роботі весь час, старший правнук у школі, а зі школи повернеться, уткнеться у комп’ютер і сидить. Молодший у садочку, увечері тільки з дідом пограє трохи, а потім рукою махне: «Не правильно ти дід граєш, не буду з тобою» і все.
А тижнів за три зателефонувала Степану Васильовичу сусідка Ганна Петрівна, нарікала, що Степан Васильович будинок продав, а їй навіть не сказав, стільки років у сусідах були, дружно жили. Степан Васильович здивувався, як же так будинок продали? А потім згадав, водила його онука кудись, підписував папери якісь. Внучка тоді пояснила, що так у місті заведено, коли він у них тепер живе, до реєстру треба вписати. Він нічого не зрозумів.
Увечері, як онука з чоловіком додому повернулися, Степан Васильович із розпитуваннями до них. А онука у відповідь: а тобі будинок навіщо? У нас живеш. Чи погано тобі? А ми на ці гроші машину купимо, а дивишся і на розмін квартири залишиться, більшу візьмемо. Ця зовсім мала тепер для всіх. Тобі ось окрему кімнату виділили, а діти в одній туляться і т.д.
Далі гірше, почалося, ти, мовляв, у нас живеш, годуємо, от і пенсію за тебе отримуватимемо. Дійшло до того, що і документи забрали, і ключі від квартири, щоби нікуди з дому не виходив. Як самі вечеряти сядуть, то всім пюре з котлетами, Степану Васильовичу одне пюре.
-У твоєму віці м’ясо не корисно, – твердить своє внучка.
Так і вранці – чоловікові бутерброди з ковбасою, дідові кашу вівсяну на молоці: «Це також неможна» тощо. А чоловік нічого, ковбасу вминає та мовчить.
Потім і правнуки зовсім розмовляти перестали, молодший так і заявив: «Мама каже, ти поганий, не водитимуся з тобою». Потім узялися тикати всією сім’єю йому, що є в нього своя кімната, там і сидить нехай. А в кімнаті і телевізора немає. Зовсім Степан Васильович засумував, змарнів, останні сили танути почали. Сидить цілий день у вікно дивиться.
– Гаразд, хоч телефон під матрацом приховав, одна віддушина була з Ганною Петрівною поговорити. Вона вже сильно про мене дбала. Звала все. Чим так у своїх рідних жити, так краще по світу. Приїжджай, каже, не пропадемо разом. А в мене й грошей на проїзд нема. Жодної копійки не давали з моєї ж пенсії. До осені зовсім погано стало, ось-ось чую, не стане мене. Ганна Петрівна в сльози, давай, мовляв, приїду, сама тебе заберу. І документи відновимо, і здоров’я поправиш тут на свіжому повітрі. А я й адреси не знаю.
Ганна Петрівна теж давно жила сама, чоловіка не стало багато років тому, а єдиний син рано пішов, коли ще хлопцем був. Сусіди жили дружно, помагали один одному. То вечори коротали разом, то пирогів Ганна Петрівна принесе Степану Васильовичу, а він їй грядки перекопати підсобить, не лишали один одного. Він і перед від’їздом з Ганною Петрівною радився, вона тоді підтримала, теж вирішила, що з онукою, з родиною краще сусіду буде.
– Ти тут як одна? – спитав тоді Степан Васильович.
– А мені куди подітися? – розсміялася Ганна Петрівна. – Так, дивишся, і заживу. – Весела вона була, не сумувала.
А воно он як, турбота внучки обернулася. Так і наважився Степан Васильович на далеку дорогу. З ранку, як пішли всі, дрібнички в рюкзачок зібрав, а їх і було всього нічого, двері квартири прикрив, і в дорогу. Людей запитував, як до дороги вийти, вибрався.
– Це ж ви, кілометрів п’ятнадцять пройшов лише від міста. – свиснув Григорій. – Там за сидінням торбинка в мене, дружина в дорогу зібрала, дістаньте, поїжте, Степане Васильовичу – підметушився Григорій, все ще дивуючись почутому.
– Дякую. Та ось мій поворот, дякую, підвіз. Сам і не знаю, як би дістався. Давай прощатися. – зітхнув Степан Васильович і потер коліна. «Втомився, мабуть. – подумав Григорій»
– Сидіть, до будинку підвезу. – заспокоїв Григорій.
Поки їхали селом, Григорій краєм ока спостерігав, як Степан Васильович на очах пожвавішав, повеселішав.
– Ось і дім. Цей мій був. – показав Степан Васильович. – Ну, хоч добрі сусіди, сподіваюся. А цей Ганни Петрівни. – Голос старого потеплішав. – Ти, Григорію, давай, на чай заходь. Я й Ганнусі і забув сказати, що піти зважився. Здивується.
– Ні, дякую. Поїду я і так гак зробив. Прощайте, доброго вам обом здоров’я.
– І тобі. Я Ганну попрошу, вона за тебе помолиться, я сам не вмію. – пообіцяв Степан Васильович, так само незграбно вибираючись із кабіни. Григорій зауважив, що в цей час на ганок вийшла жінка похилого віку, побачивши Степана Васильовича, сплеснула руками і поспішила назустріч. Григорій рушив.
«Бач воно як…» – думав Григорій, а потім дістав телефон і зателефонував дружині.
– Ніна, ну як ти там? Як хлопці? – Запитав Григорій.
– Та все добре, а ти що дзвониш, сталося щось? Вчора ж лише виїхав? – здивувалася Ніна, яка вже й забула про недавню сварку.
– Нічого не сталося. Скучив просто. – відповів Григорій, посміхаючись своїм думкам.
