Степан Андрійович повільно йшов по звивистій сільській дорозі.
Ноги змокли, та й верхній одяг теж. Невелика сумка з речами, здавалась непідйомною для літнього чоловіка.
Зупинившись на хвилину, чоловік озирнувся довкола.
– Ох як добре! – сказав тихо він. – Нарешті я вдома, нарешті я там, де народився, там де поховані мої батьки і моя кохана дружина…
Згадавши їх, чоловік важко зітхнув і продовжив свій шлях.
Вже були сутінки. У будинках поступово запалювалося світло, а з пічних труб, прагнучи кудись угору, валив густий дим.
Дрібний дощ мрячив з самого ранку, перетворивши і без того стару сільську дорогу на щось в’язке.
Зупинившись біля свого будиночка, чоловік перехрестився, наче перед входом у церкву.
Ось він і вдома. Більше ніхто не дорікатиме його шматочком хліба, не казатиме, що дармоїд і нічого не робить.
На очах у старого з’явилися сльози, але він тут же ж витер їх зморшкуватою рукою, і відкривши хвіртку, зайшов на подвірʼя.
Було видно, що без нагляду подвір’я зовсім заросло, а фруктові дерева без належного догляду стали схожими на дички.
Добре, ще паркан цілий, та й дах наче ще нічого, хоча, що тут побачиш, темніє ж.
Намацавши під старим ковриком ключ, чоловік довго порався із замком, намагаючись відчинити двері, але в нього нічого не виходило.
Дивно, він завжди кладе ключ сюди, він не міг переплутати, тоді чому він не підходить?
Невже Галя поміняла замки, коли здавала в оренду їхній будиночок?
А може, це нові мешканці поміняли замок, адже колишній був зовсім старим, і була потрібна вправність, щоб його відімкнути?
Степан Андрійович намацав у кишені промоклої куртки, старий кнопковий телефон і набрав номер доньки.
– Ну чого тобі? – відповіла та, навіть не привітавшись.
– Доню, я в свою хату не можу зайти… – сказав він. – Чи то попередні квартиранти замок змінили, чи що… Ключі нові де, скажи мені, чи замок розбирати?
– Ти що?! Нічого розбирати не треба! І взагалі йди звідти.
– Як іти, я ж тут живу?! – Степан Андрійович не вірив своїм вухам.
Він не розумів, що відбувається.
– Не твій це дім, чуєш, продали ми його! – сказала дочка.
– Як продали?! Кому?! А як же ж я? Де мені тепер жити? І чому ти раніше мені про це нічого не сказала?
Степан Андрійович сипав питаннями, а його дочка, скривившись, відклала телефон вбік і продовжила займатися своїми справами.
– Галю, ти мене чуєш? Галю?!
– Тату, ну що ще? Я зайнята, скоро Сергій прийде, а в мене вечеря ще не готова.
– Але як же ж так? Куди ж мені тепер подітися?
– Переночуй у когось із сусідів, а вранці їдь у місто, тут є пара будинків для людей похилого віку, може, й друзів знайдеш, а може ще й любов свою зустрінеш.
Галя ледве не пирснула зі сміху, промовивши останні слова, а ось Степанові Андрійовичу було не до сміху.
Мало того, що його рідна дочка виставила з квартири, так ще й вона за його спиною продала його хату в селі, в якій пройшло його дитинство, юність і взагалі найщасливіші роки життя.
Від безсилля чоловік сів на сходинку ґанку, обхопивши голову руками і гірко заплакав.
Даремно кажуть, що чоловіки не плачуть, плачуть ще й як плачуть, особливо коли найближчі і рідні люди зраджують таким чином…
Десь вдалині загавкала собачка, потім друга, третя і незабаром всі сільські песики почали гавкати, ніби змагаючись між собою у кого найгучніший гавкіт.
Іти нікуди не хотілося, та й не було до кого. Звідки він знає, хто живий, а хто ні, може там і зовсім мешканці змінилися, а тут він: – Доброго вечора, ось і я!
Від останньої думки Степан Андрійович усміхнувся, але це була гірка усмішка.
В хаті навпроти увімкнули світло, і почулися гучні голоси. Звідкись повіяло чимось смачним і в Степана Андрійовича забурчало в животі. От би зараз відвареної картопельки, з маслом, а ще помідорок квашених з огірочками, та й сальця…
Чоловік встав, але одразу подумав, що автобуси зараз не ходять, і йому швидше за все й справді доведеться переночувати тут, знову сів на сходи. Холоднішало. Мокрий одяг давався взнаки.
Степан Андрійович, все сильніше й сильніше кутався від холоду, як не як уже не молодий, та й осінь надворі.
Може, й справді попроситися до сусідів? Ні, не можна. Яка ганьба, який сором – рідна дочка виявилася пройдисвіткою і за його спиною провернула таке. Якби не рідня, він давно б звернувся куди треба, а так… Молода ще, нерозумна…
Галя була пізньою і єдиною дитиною Степана Андрійовича. Вони з дружиною вже зневірилися, коли Бог змилостивився над ними і послав їм дитину.
Степанові Андрійовичу тоді виповнилося сорок дев’ять, а Світлані – його дружині сорок п’ять.
Подумавши трохи, подружжя вирішило залишити малюка. Ну, і що, що не молоді, дай Бог все буде добре, і вони зможуть виховати свою донечку.
Так і сталося. Світлана виносила і народила здорову дівчинку, яка росла на очах.
Маленькій Галі ні в чому не було відмови: іграшки, обновки, увага й ласка батьків.
Коли Світлана занедужала і її не стало, Степан Андрійович навіть не одружився, щоб всього себе присвятити донці.
Він оплачував їй навчання, бо вона не змогла вступити на бюджет, орендував квартиру, бо в гуртожитку їй жити не хотілося.
З весіллям знову ж таки допоміг, адже її наречений мало заробляв.
А потім у нього онуки народилися, а зять бізнесом зайнявся та тільки прогорів. Галя, щоб чоловікові допомогти, запропонувала батькові переїхати до них, а його будиночок здавати в оренду під дачу.
Так вони прожили кілька років, бізнес у зятя різко пішов у гору, а виявляється, це він на гроші від продажу його будинку так розкрутився, і як став він не потрібним, так його одразу і виставили за двері.
Та хай зять, він, по суті, чужа людина, але рідна дочка…
Степан Андрійович усе ніяк не міг повірити у те, що відбувається. Невже його улюблена донечка, його єдина дитина здатна на таке? А вона виявилося здатна…
Вмовила батька відписати їй хату, мовляв, навіщо витрачатися кілька разів на довіреність і на заповіт.
Але не думав він, що Галя здатна на таке…
До будинку під’їхала якась машина, з якої вийшла молода жінка з дитиною. Хлопчик втомився, тому вередував, і все казав, що зголоднів.
– Зараз, синку, зайдемо в будинок, я щось тобі приготую…
Побачивши на ґанку Степана Андрійовича, жінка здивувалася:
– А ви до кого, чоловіче?
– Я до себе приїхав, а виявляється вже не до себе… – тяжко зітхнув Степан Андрійович.
– Щось я нічого не розумію… Пізно вже, давайте зайдемо до хати, там і поговоримо.
Марина, так звали жінку, заварила чай, розігріла їжу й накрила на стіл. Її син – Павлик швидко поїв і пішов у свою кімнату спати, а Марина зі Степаном Андрійовичем залишилися на кухні.
– То як ви кажете, з вами вчинили? От же ж… Хоча що тут говорити, таке часто буває… Мене після того, як не стало чоловіка теж ось… Сюди відправили.
Свекруха виставила мене з квартири, добре, що в мене були деякі заощадження, ще й кредит взяла, купила ось будинок цей.
До роботи, щоправда, далеко, добре хоч машина є. Жаль тільки дитині доводиться рано вставати, щоб встигнути доїхати до міста – йому до школи, мені на роботу. Тут одного я його залишити не можу, та й нема з ким…
– А що ж ти, дитинко, у місті квартиру не купила?
– У місті мені не по кишені, та й якщо чесно я завжди мріяла про власний будиночок. Гаразд, Степане Андрійовичу, ви залишайтеся, лягайте у вітальні, а ранком придумаємо що-небудь.
Наївшись досхочу і зігрівшись, Степан Андрійович швидко заснув, а вранці його розбудив дивовижний аромат яєчні.
Його дружина завжди так смажила – на вершковому маслі з цибулькою, а от у домі дочки яйця не любили, і Степан Андрійович навіть забув вже яка яєшня на смак.
– Прокинулися? Сьогодні вихідний, ось я й вирішила вас не будити. Сідайте, будемо снідати.
– Дякую тобі, дочко. За їжу й за притулок. Нехай Бог тебе обергає.
– Та нема за що. Сама не з чуток знаю, що таке, коли немає даху над головою. Отже… Я тут подумала і вирішила – залишайтеся.
Я живу з сином одна, нікого тут не знаю, а ви ж свій тут. І взагалі цей будинок і ваш теж і мені навіть незручно, ніби цей будинок я у вас забрала. Тож залишайтеся. Будемо вважати, що я ваша дочка, а ви мій батько. Ну як ви, згодні?
– Дякую тобі дочко. Тільки як мені віддячити тобі? Хочеш, я тобі пенсію віддаватиму?
– Ви що?! Яка пенсія?! Просто про Павлика мого подбайте, я ж бачу, як йому важко вставати о четвертій ранку і їздити зі мною туди сюди.
Очі Степана Андрійовича заблищали і невдовзі з них бурхливим потоком потекли сльози, але то були вже сльози радості…
…Степан Андрійович залишився. Разом з Поліною вони відремонтували будинок і на подвірʼї порядок зробили. І поки Поліна була на роботі, Степан Андрійович відводив Павлика у місцеву школу, а потім зустрічав його і вони йшли додому, розмовляючи про все на світі.
Саме Степан Андрійович навчив Павлика майструвати шпаківню й робити з гілок рогатку, ловити рибу й копати город, і саме він замінив Поліні батька, а Павлику діда, адже й вони замінили йому сім’ю, яка так з ним вчинила і виставила ні з чим на вулицю.
Бог їм суддя…
Отак рідні люди стають чужими, а чужі рідними. Слава Богу світ не без добрих людей, і дай Боже, щоб цих добрих людей було трохи більше.
Тоді може й мир буде у всьому світі…