– Привіт, доню, як твоє сімейне життя?
– Все гаразд, – обережно відповіла Соня. Мамі дай тільки привід зачепитися за випадково сказане слово.
– Це чудово. Обжилися вже на новому місці?
– Так, все чудово, мамо.
– Ну й добре. Тоді, чекайте в гості!
Соня важко проковтнула. Біда прийшла, звідки не чекали.
– У гості? Мамо, у нас плани… Робота…
– Та облиш! Не стану я вас відволікати! Просто побачимося, місто подивлюся, допоможу чимось. Загалом квитки я купила, завтра вже приїду.
Соні довелося лише погодитись. Не казати ж мамі, що Соня не хоче, щоб вона приїжджала. Хоча краще було б сказати.
Мама Соні у свої п’ятдесят три роки була дуже активною жінкою, яка все знала найкраще. Вона любила роздавати непрохані поради, розбиралася абсолютно у всьому і вважала, що кожен має до неї прислухатися.
І, звичайно, найбільше діставалося її дочці.
Соня, що виросла з такою мамою, була тихою і скромною дівчиною. Саме такою її й покохав нинішній чоловік Андрій.
Одружилися вони півроку тому. Звичайно, більшу частину урочистості організувала мати Соні. Їй же видніше, як краще. А після весілля молодята переїхали до іншого міста. Андрію запропонували гарну роботу, а Соня була лише щаслива втекти від мами.
Тут вони взяли квартиру в іпотеку, витративши подаровані кошти на початковий внесок. І жили щасливо. До сьогоднішнього дзвінка.
– Мама завтра приїжджає, – увечері розповіла Соня чоловікові цю страшну новину.
Він мовчки кивнув. Теща йому не подобалася. Йому було байдуже, як вона поводиться, але те, як вона поводиться зі своєю дочкою, чоловіка обурювало.
Однак нічого говорити він не став. Як би там не було, то була мама Соні. І треба її поважати. Хоча б намагатись.
Вже наступного вечора вихор на ім’я Антоніна Сергіївна увірвався до будинку молодих.
– Ох, як у вас тут все красиво, – цокнула мама язиком, швидко цмокнувши свою дочку в щічку. – Гарна квартира, мені подобається. А ось тут килима не вистачає.
– Мамо, ми не любимо килими, – усміхнулася Соня, глянувши на свого чоловіка.
– Так? Ну, гаразд. Андрію, візьми мою сумку. Так, де я спатиму?
Квартира була двокімнатною. Соня та Андрій, коли вирішували, що брати, подумали про майбутніх дітей. Тож Антоніні Сергіївні було де зупинитися. Їй дістався диван у вітальні.
– Соня, у мене спина ниє, я з дивана встати не зможу. Давай ви з Андрійком поспіть тут, а я в спальні. Поступися мамі ліжком на кілька ночей.
Соня знала, що краще не сперечатися. Вона точно програє цю суперечку, бо маминій майстерності можна позаздрити.
– Гаразд, мамо…
Андрій тяжко зітхнув і пішов на кухню. Хотілося на ці дні кудись утекти, але неправильно кидати дружину одну.
На диво, весь вечір Антоніна Сергіївна поводилася досить пристойно. Не критикувала, не вимагала багато чого, не намагалася навести тут свої порядки. І Соня навіть трохи розслабилася.
Наступного дня їй і чоловікові було на роботу (чому вони були раді), тому Антоніна Сергіївна залишилася сама.
– Не хвилюйтесь за мене! Я містом погуляю, магазинами пройдуся. Все чудово буде. А ввечері вечерю приготую.
Цілий день мама не дзвонила, і Соня розслабилася остаточно. Але, варто було їй увійти до квартири, вона зрозуміла, що мама у своєму репертуарі.
– Ти що, готуєш капусту? – скривившись, запитала Соня.
– Так, за новим рецептом! Тобі точно сподобається.
Соня похитала головою. Все своє життя вона бореться з мамою через цю капусту! Соня її не переносить. Точніше, організм їй чинив опір. Коли мама все ж таки переконувала Соню спробувати, вже дуже скоро вона бігла в туалет, бо її організм не сприймав цей продукт.
Але щоразу мама вважала, що Соня просто вигадує. І ось наче її дочка доросла, а мама все одно намагається її переконати полюбити ненависну капусту. Хоча є купа інших овочів, які Соня із задоволенням їсть. Але маму це не влаштовує.
– Я не буду, – заявила Соня.
– Та ти спробуй! Ти таку страву ще не їла.
– І не буду, мамо. Я знаю, що буде далі. Дякую, але ні.
– Соня, – суворо промовила мама, – я ж старалася.
– А навіщо? Якщо ти чудово знаєш, що я це не люблю? Хотіла сама поїсти, то їж. А я не стану. У світі мільйони різних страв, але ти обрала ту, яку я не переношу. Їж сама, мамо.
Весь вечір мама ображалася. Андрій поїв їжу тещі, але через силу. А Соню їй так і не вдалося переконати спробувати.
Весь наступний день Соня гадала, що на неї чекає сьогодні ввечері. Варіант, що все буде гладко, навіть не розглядала. Тому готувалася до найгіршого. Власне, вона знову ж таки з порога зрозуміла, що зробила мама.
– Звідки килим?
– Я купила. Подобається?
– Ні, – відповіла Соня.
– Я не зрозумію, ти вирішила всі дні мене ображати? – нервово смикаючи ногою, спитала Антоніна Сергіївна. – Дивись, як затишно стала! Я ж тобі старалася!
– Мамо, я ж сказала, що мені не подобаються килими.
– Та ти просто з ним не жила. Спробуй, впевнена, потім без килима свою квартиру уявити не зможеш!
– Гаразд, – промовила Соня. Для себе вона вирішила, що як тільки мама поїде, Соня комусь сплавить цей килим.
– Щоправда, тепер треба штори поміняти, – сказала мама.
Соня різко обернулася. А що далі? І меблі мама вирішить змінити посуд, декор? А потім їх вижене із цієї квартири? Зі спальні вже вигнала.
– Ти коли додому? – Запитала Соня.
– А що?
– Просто цікавлюся.
– Поки що не знаю. Ще думаю. Вдома мені робити нічого, маю відпустку. А тут я вам помагаю. Ну, гаразд, мий руки і за стіл. Не хвилюйся, сьогодні не капуста.
Соня засинала на незручному дивані і думала, як би випровадити маму. Так, звучить жахливо, але ще гірше те, що зараз відбувається.
У результаті вона вирішила просто перечекати. Не може ж у мами бути вічно відпустка. Та й, напевно, їй скоро набридне тут командувати, і вона сама поїде. Потрібно просто почекати…
Наступного дня був вихідний. Усі сіли снідати, але розмова не клеїлася. Точніше, Антоніна Сергіївна якраз балакала без упину, а Соня та Андрій похмуро мовчали.
– Сьогодні підемо з вами до музею! Хоч зі мною трохи долучитеся до культури. А ввечері до театру. Потрібно тільки подивитися, чи залишилися квитки.
– Я пас, у мене ввечері футбол, – заявив Андрій.
– Нічого, зачекає на твій футбол.
– Ні, мамо, – сказала Соня. – Для Андрія це важливо. А я, якщо чесно, дуже втомилася на роботі, тож хочу побути вдома.
– Нормально так, – сплеснула руками Антоніна Сергіївна, – я до них у гості приїхала, а вони навіть зі мною час провести не можуть.
– Мамо, але ж я казала…
Жінка махнула рукою, зупиняючи свою дочку. Мовляв, байдуже, що ти там говорила.
– Гаразд, сидіть вдома. Я й сама розважусь. Тільки гроші мені поверни.
– Які гроші? – Здивувалася Соня.
– Як, які? Я купила продукти і за килим.
Соня несвідомо кинула погляд у бік коридору, а потім знову повернулася до мами. Андрій мовчав, вирішив робити так, як скаже дружина. Бракувало йому ще встрявати в ці розбірки.
– Гаразд, мамо. За продукти поверну, хоч мені й здається дивним. У нас була їжа, ми не просили нічого купувати. Але гаразд… А от за килим не стану.
– Соня, він коштує пʼять тисяч! Тобі не здається, що дорогий подарунок виходить?
– Подарунок? Мамо, я тобі одразу сказала, що ніякого килима мені не треба. Але ти знову вдала, що не чула мене і купила те, що мені не потрібно! Як тільки ти поїдеш, я його викину! Бо не хочу, щоб у мене на підлозі був килим!
– Соня, у тебе совість є?
– А в тебе? Забирай свій килим, він мені не потрібний.
– І як я його на поїзді потягну? Я старалася, вибирала…
– А не треба було вибирати! Або спочатку треба було дізнатися, хочу я його чи ні! І якщо ти вирішила викинути гроші на вітер, то це твої проблеми. Я особисто витрачати їх на цю нісенітницю не стану.
– Зрозуміло, – крізь зуби промовила мама. – Я до тебе в гості приїхала, скучила. Намагаюся допомагати, а ти отак ось… Може, мені поїхати?
Мама навіть хмикнула. Вона чекала, що донька скаже, що не треба. А потім вибачиться. Адже вона все це робила з найкращих спонукань, а Соня цього не цінує.
– Так, тобі краще поїхати.
– Що?
Мама похитала головою, начебто відмовлялася в це вірити. А ось Соня вже встала з-за столу і пішла у коридор. Там вона скрутила килим і поставила його біля дверей.
– Можеш із собою забрати або я його на смітник віднесу.
– Ти серйозно виганяєш матір? Коли тобі потрібна буде допомога, я не приїду.
– І не треба.
Антоніна Сергіївна повільно, збирала свої речі. Соня була на межі, здавалося, ще трохи, і вона не витримає.
– Ну, що ж, родичі, не чекала я такого, – сказала на прощання мама. – Не думала, що донька виявиться невдячною, так ще й жадібною. Але я більше не лізтиму. Прощай.
Мама, гордо піднявши голову, покинула квартиру. А Соня видихнула.
Вона заборонила собі плакати. Годі вже, час перестати приймати все близько до душі. До того ж вона чудово знала, що мама продовжуватиме лізти. Знову і знову. І це просто перепочинок.
– І що з килимом робити? – Запитав Андрій. – Невже на смітник нести?
– Ні, виставлю оголошення, що віддаю безкоштовно. Може, хтось і візьме.
Соня ще раз глянула на скручений килим, а потім вирушила до спальні. Зрештою, вона спатиме на ліжку. І, нарешті, вона дала мамі відсіч. І може, це переконає її маму хоч про щось замислитись. Хоча, дуже навряд.
