Сьогодні дочка приведе свого нареченого знайомитися. Софія Станіславівна вже почала звикати до цього, за два роки вже четвертий. Попередні кандидати у зяті їй не сподобалися. Сама вона в молодості помилок зробила чимало, тому зараз і без чоловіка, а донька має мати гідного чоловіка. Кого небудь до своєї сім’ї, доки вона складається з двох осіб, вона брати не збиралася.
Жила Софія непогано. Свій невеликий салон краси, що дає непоганий дохід, велика трикімнатна квартира у престижному районі, машина. Могла б і дочці машину купити, але її дочка водити не дуже вміє… ось зять з’явиться, тоді й купить.
***
І ось цієї суботи стіл накритий, дочка пішла за своїм коханим. Сама господиня, щохвилини підходячи, то до вікна, то до дзеркала, чекає на гостя.
– Ідуть! – глянувши вкотре у вікно, вигукнула майбутня теща.
І відразу стала аналізувати шанси майбутнього зятя:
«Досить гарний для моєї Таїси. Прийшли пішки, значить машини в нього немає. Може, коли вживає то за кермо не сідає? З квітами… Добре, розберемося».
Глянувши в чергове в дзеркало і поправивши зачіску, вийшла в коридор зустрічати гостя.
Зайшли.
– Мамо, познайомся! Це – Олег.
– Це моя мама, Софія Станіславівна, – продовжила знайомство дочка.
Наречений простяг букет, нахилився і поцілував простягнуту руку:
– Як ви чудово виглядаєте, Софіє Станіславівно!
– Дякую! – щаслива усмішка на обличчі та чергова порція думок у голові. – «З поцілунком руки та комплементом перебір, хоч і приємно. Такими манерами тільки моїй Таїсі можна голову закрутити. Гаразд”.
– Заходьте! Що ми в коридорі стоїмо? – вимовила, як можна щиро і додала, звертаючись до дочки. – Таїсо будь господинею!
– Олег, проходь у кімнату! – Тут же заметушилась дочка, не відриваючи погляду від красеня нареченого. У душі сподіваючись, що з цим все гаразд, він сподобається мамі, і справа закінчиться весіллям. Але сама мама, до такого розвитку подій, поки що ставилася дещо скептично, хоча теж не відривала погляду від нареченого дочки.
«Так, йде й уважно оглядає квартиру, а за ідеєю, маю не відводити очей від моєї Таїси».
– Давай, розливай! – Запропонувала господиня гостю, коли сіли за стіл.
– Софія Станіславівно, ви вибачте! Я не вживаю.
– Тоді всім розлий, а себе пропусти – на обличчі майнула посмішка. – «Ой! Будує із себе незрозуміло кого».
Після того, як завершили етикет знайомства та покуштували страви, які, нібито, приготувала наречена, майбутня теща перейшла до розпитувань:
– Олег, розкажи про себе!
– Двадцять шість, закінчив інститут, – почав той діловим тоном. – Трохи попрацював у себе в районі. Зараз вирішив перебратися до нашого обласного центру.
Далі наречений закоханим поглядом подивився на свою наречену і продовжив:
– І тут зустрів Таїсу. Тож тепер усе моє життя буде пов’язане із цим містом.
Софія Станіславівна бачила, як щаслива дочка притулилася до його плеча і перейшла до конкретніших питань:
– Ти у якому місті жив?
– У Крижополі. Це на краю області.
– А де працював?
– У нас із другом бізнес був. Салон з ремонту цифрової техніки. Потім вирішили, що треба зростати. Продали, гроші поділили. Буду тут свій розвивати, – обійняв Таїсу. – Наш бізнес розвивати.
– Ой! – сплеснула руками майбутня теща. – Забула головне спитати. Яким буде майбутнє прізвище у моєї дочки?
– Бондаренко, – гордо повідомив хлопець.
***
Посидівши ще трохи, молоді вирушили погуляти, а Софія Станіславівна, одразу дістала свій телефон і зателефонувала своєму другу, який обіймав досить високу посаду:
– Привіт, Софія! – пролунав радісний голос.
– Привіт, Вікторе! У мене до тебе справа.
– Говори!
– Тут у моєї Таїсії новий наречений з’явився. Дізнайся, хто такий!
– Давай дані!
– Бондаренко Олег. Жив у Крижополі. У нього з другом був салон із ремонту цифрової техніки. Нещодавно продали цей салон і Олег перебрався сюди.
– Років йому скільки?
– Каже: двадцять шість.
– Фотографія є?
– Так, я його сфоткала. Зараз зкину.
– Софія, – голос став загадковим. – Щось ми з тобою давно не зустрічалися.
– Приходь прямо зараз! – Жінка, схоже, була готова до такого повороту.
– Давай, за кілька годин! Зараз скажу, що зібрали інформацію по твоєму зятю і прийду. Адже я ще на роботі.
– Вітя, чекаю!
***
Любила Софія Станіславівна поєднувати приємне із корисним. Тим більше, що стіл уже накритий, лише трохи освіжити треба. Подзвонила дочці:
– Таїса, ти о котрій додому прийдеш?
– Мамо, ми сьогодні з Олегом до моєї подруги на день народження зібралися. Мабуть, пізно прийду.
– Гаразд! Що з тобою вдієш? Довго не затримуйся!
***
Софія навіть про нареченого дочки забула. До неї самої наречений прийде. Щоб підготуватися у неї лише дві години. І ось заграла мелодія домофона, а за хвилину зайшов чоловік. І… про справу згадали лише за годину.
– Вітя, а що там з моїм майбутнім зятем? – нарешті запитала Софія Станіславівна.
– Ну, Софія, переживаю після того, що я тобі скажу, зятем він твоїм не буде.
– Говори говори!
– Цей Олег зі своїм другом вирішили організувати, свою справу. Взяли у банку гроші. Не знаю, хто там їм дав таку суму. Через три роки, крім боргів у твого майбутнього зятя нічого не залишилося. Двісті тисяч він банку винен. От і приїхав сюди, раптом удача посміхнеться, а тут твоя Таїса, у якої мама, якщо й не багата, то й далеко не бідна.
– Все! Ну, влаштую я сьогодні цьому зятю. Вони незабаром прийдуть.
– Одна розберешся? Або лишитися допомогти.
– Розберусь! Ти давай іди.
– Гаразд! Якщо що дзвони. Знадобиться, я з твоїм зятем розберуся.
***
Чоловік пішов, а теща, стала будувати план, як би краще вивести на чисту воду цього пройдисвіта.
Молоді прийшли лише за годину. Зайшли у квартиру.
– Софія Станіславівно, привів вашу прекрасну доньку, — усміхнувся чарівною посмішкою наречений, сподіваючись, що господиня запросить пройти.
– Проходь, Олеже! Ми вранці так про ваше весілля і не поговорили.
Молоді посміхнулися та пройшли. Розсілися за стіл.
– І що ти, наречений, думаєш про весілля!
– Хочеться, звичайно, весілля багатше, – з серйозним виглядом почав він розмова. – Але я вже цього тижня збираюся придбати приміщення для свого… нашого бізнесу.
Олег замовк, сподіваючись, що майбутня теща запропонує щось хороше. Те, що в неї гроші є хлопець, добре знав.
– Слухай, зятю ти мій! Донечка моя давно про весілля мріє. Давай краще зробимо так. Ти завтра на свої гроші купуєш двокімнатну квартиру, записуєш її, звичайно, на Таїсу. А якщо грошей на весілля не вистачить, я трохи додам.
– Софія Станіславівно, а наш бізнес? – Такий розвиток справ його явно не влаштовував.
– Олег, бізнес від вас нікуди не втече. Головне, щоб вам десь було жити, і весілля зіграти не гірше, ніж у людей.
– Мамо, а ми хотіли пожити тут у тебе.
– Дочка, я ще нестара, і сама збираюся вийти заміж. Тому давайте одразу вирішуйте з житлом. Для щасливого життя головне – своя квартира, – подивилася на обличчя кандидата у зяті та з посмішкою запитала. – Ти згоден зі мною, Олег?
– В принципі, я згоден! – тихо сказав той. – Але я вже обіцяв віддати гроші за приміщення для нашого бізнесу.
– Ні, любий, так справи не роблять. Якщо ти сподіваєшся, що я пропишу тебе сюди, і розрахуюся з банком за твоїм боргом, – вона побачила, як хлопець здригнувся. – Ти ж гроші винен? Так от, не дам я тобі жодної копійки. Все лише за твої гроші. Ти добре мене зрозумів?
– Тоді ноги моєї більше не буде в цьому будинку, – все ще зарозуміло вимовив зять, що так і не відбувся.
– Я теж на це сподіваюся! – твердо промовила Софія Станіславівна.
– Прощавай, Таїсо! – Він підвівся і попрямував до дверей.
– Олег! – вигукнула та.
Але тут же пролунав твердий голос матері:
– Сиди! Я сама проводжу, – вона встала і попрямувала в коридору провожати хлопця.
Коли повернулася, донька плакала.
– Все, доню, припиняй!
– Мамо, я ніколи не вийду заміж, – крізь сльози сказала дочка. – Ти одразу знаходиш у моїх наречених недоліки. Мені вже двадцять п’ять…
– Таїсо, ти хочеш вийти заміж за цього пройдисвіта Олега?
У відповідь сльози. Сіла Софія Станіславівна поруч із дочкою:
– Все вистачить плакати! Є у мене на прикметі один чоловік. Завтра познайомлю тебе з ним.
Перед очима Таїси з’являлися обличчя шкільних подруг, обличчя подруг по інституту. Деякі заміжня і у них все добре, деякі були одружені і зараз у них проблеми. Але всі самі вирішували за кого їм виходити і як жити, а за неї все вирішувала мама.
Ось і зараз вона кивнула головою і промовила:
– Добре, мамо!
