Софія Павлівна востаннє пройшлася квартирою, в якій прожила тридцять п’ять років. Погладила одвірок із засічками, що відзначали, як ріс її Максим. Торкнулася шпалер у вітальні – три роки тому вони з чоловіком Миколою клеїли їх разом, сміючись та жартуючи один над одним. А зараз… зараз треба було відпускати.
– Мамо, ми всі речі вже запакували, – син зазирнув у кімнату. – Ти точно впевнена?
– Точно, Максиме, точно, – вона посміхнулася, намагаючись, щоб голос звучав твердо. – Вам з Ларисою потрібен простір. Скоро малюк народиться, куди ви втрьох в однокімнатній?
– Максику, – почувся з коридору голос невістки, – ти не бачив мою сумочку?
– Подивися в машині, люба, – відгукнувся син. – Ти туди сумку із документами відносила.
Софія Павлівна трохи скривилася. Не подобалося їй це “Максик” – все-таки її синові вже тридцять п’ять, солідний чоловік.
– Приїдете на наступні вихідні? – Софія Павлівна подивилася сину в очі.
– Звісно, мамо. Обов’язково.
Батьківський будинок у селі зустрів Софію скрипучою підлогою та запахом яблук. Вікна доведеться заново утеплювати, ґанок підлатати та й пічку перевірити – давно не грілася. Але головне – тут було тихо. Ніхто не гримав дверима, не вмикав музику після одинадцятої, не вимагав звільнити ванну.
Першої ночі Софія Павлівна майже не спала. Будинок стогнав і поскрипував, як стара людина, за вікном шуміли дерева, а десь далеко гавкали собаки. Під ранок вона таки заснула тривожним сном, а прокинувшись, довго дивилася на знайому з дитинства стелю з маленькою тріщиною біля люстри. Не вірилося, що у шістдесят років доведеться починати життя наново.
– Ну, Микольцю, – тихо сказала вона в порожнечу кімнати, – не так ми з тобою уявляли нашу старість, так?
Перші дні Софія Павлівна наводила лад, перебирала старі речі та багато плакала. У батьківському комоді знайшлися мамині мереживні серветки, батьківські запонки та старий шкільний альбом. А на горищі – коробку з іграшками Максима, які вони привозили, гостюючи влітку у бабусі. Пошарпаний іграшковий заєць дивився на неї очима–ґудзиками, немов питаючи: “І що тепер?”
Вечорами вона сиділа на веранді, вдивляючись у темряву саду, і вела уявні розмови з Миколою.
«Правильно я зробила, Микольцю? Чи ні? Може, треба було наполягти на розміні?»
Відповіді, звичайно, не було, але чомусь їй здавалося, що чоловік схвалив би.
На п’ятий день у двері постукали.
– Здрастуйте, сусідко, – на порозі стояв високий сивий чоловік у картатій сорочці. – Віктор Андрійович, живу через два будинки. Допомога потрібна? Бачу з дровами у вас не дуже.
Так у її життя увійшов Віктор – вдівець, який переїхав у село після виходу на пенсію. Він допомагав у господарстві, розповідав про місцевих, іноді приносив свіжу рибу. А Софія варила компоти, пекла пиріг і відчувала, як разом із літнім теплом у душу повертається давно забуте відчуття радості.
– Мамо, ти приїжджай на день народження Мишка обов’язково, пів року ж – говорив Максим телефоном, але в голосі чулася невпевненість.
– Звичайно, синку, – відповіла вона.
Після народження онука минув уже шостий місяць, але син із дружиною відвідували її все рідше. Завжди були причини: то дитина слаба, то робота, то машина зламалася. Софія Павлівна не наполягала – розуміла, що у молодих своє життя та й дорога з міста неблизька. Хоча серце щеміло від думки, що маленький Мишко росте, не знаючи бабусю. Хоча що він там розуміє, за п’ять місяців?
Літо видалося врожайним. У серпні, коли яблуні в саду гнулися від важких плодів, Віктор Андрійович зазирнув на допомогу з прибиранням.
– Софіє, я людина пряма, – сказав він, коли вони сіли перепочити в тіні. – Ми з тобою не молоді, щоб ходити колами. Я до тебе сильні почуття відчуваю. І, здається, ти до мене теж небайдужа. Давай одружимося?
Вона не відповіла відразу, але ввечері, коли вони сиділи на веранді і пили чай із яблучним пирогом, тихо сказала:
– Давай одружимося, Вітю…
Максим приїхав один, без попередження, у середині вересня.
– Мамо, це правда? – Запитав він, як тільки переступив поріг. – Ти заміж зібралася?
– Правда, – просто відповіла Софія Павлівна. – Познайомишся із Віктором Андрійовичем?
– Мамо, – Максим виглядав розгубленим, як у дитинстві, коли не знав, як розповісти про двійку. – А як же… ну… тато?
– Тато був би радий, що я не залишилася сама, – твердо сказала вона. – Я любила твого батька, Максиме. І завжди любитиму. Але життя продовжується.
Коли Віктор прийшов на вечерю, Максим був стриманий, але ввічливий. А вже дома розповів усе Ларисі.
За тиждень невістка приїхала сама.
– Софіє Павлівно, давайте прямо, – заявила вона з порога. – Ви у своєму розумі? У вашому віці – і заміж! Люди сміятимуться. І взагалі, ви про цей будинок, про землю подумали? А якщо цей ваш… залицядьник до спадщини охочий?
– Ларисо, – Софія Павлівна намагалася говорити спокійно, – квартира вже переоформлена на Максима, як ми й домовлялилися перед моїм переїздом. А щодо цього будинку – я ще нічого не вирішила. Але якщо тебе так непокоїть спадок, можу тебе заспокоїти – Віктор Андрійович живе у власному домі і ні на що не претендує.
– А про онука ви подумали? Як він це зрозуміє? Бабуся у такому віці – і раптом новий дідусь!
– Мишку всього п’ять місяців…
– Саме так! – сказала Лариса. – І якщо ви… якщо ви влаштуєте цю виставу, то краще до нас не приїжджайте. І про те, щоб онука привозити сюди, забудьте!
Коли невістка поїхала, Софія Павлівна довго сиділа на ґанку, дивлячись на осіннє листя, що ставало червоним. Увечері вона подзвонила до Віктора і сказала, що їм треба поговорити.
– Я не хочу втрачати зв’язок із сином й онуком, – пояснила вона. – Може, нам варто почекати чи…
– Чи розлучитися? – тихо спитав він. – Софіє, я не хочу бути причиною твоїх сімейних проблем. Якщо треба – я відійду вбік.
Вона не придумала, що відповісти.
Весілля вирішили відкласти. Віктор, як і раніше, заходив допомагати з господарством, але тепер між ними ніби виросла стіна. Софія Павлівна часто плакала ночами, сварячись до себе за слабкість.
Наприкінці вересня зненацька приїхав Максим. Один.
– Мамо, мені треба з тобою серйозно поговорити, – сказав він, коли вони сіли за стіл.
Серце Софії Павлівни стрепенулося – невже щось із онуком?
– Я знаю, що Лариса тобі наговорила, – почав син. – І… я мовчав, дозволив їй це. Вибач.
– Максиме, нічого…
– Ні, мамо, не перебивай. Я все життя мовчав. Коли ви з татом вирішували за мене, в який інститут вступати. Коли ви наполягали, щоб ми з Ларисою розписалися, хоч я й сумнівався. І зараз… зараз я знову промовчав, коли вона заборонила тобі бути щасливою.
Максим підвів на неї очі, в яких стояли сльози.
– Знаєш, після твого дзвінка про весілля я багато думав. Згадував, як ви з татом жили. Як підтримували один одного. І зрозумів – я хочу для тебе такого ж щастя, а не самотності.
– Максиме…
– Я сказав Ларисі, що якщо вона не прийме твій вибір, то ми будемо в селі жити вдвох з Мишком. Не знаю, чи вона пробачить мені, надулася на мене, але… це правильно, мамо. Ти маєш право на щастя. У будь–якому віці.
У цей момент у двері постукали, і на порозі з’явився Віктор із букетом айстр.
– Здрастуйте, – сказав він, переводячи погляд із Софії на Максима. – Я не вчасно?
– Дуже вчасно, – усміхнувся Максим, встаючи. – Здається, нам треба обговорити деталі одного весілля.
Розписалися вони у жовтні – без пишної урочистості, але з теплими посмішками нечисленних гостей. Лариса прийшла з кам’яним обличчям, міцно тримаючи на руках Мишка, але коли малюк потягнувся до Віктора Андрійовича і радісно щось заговорив, навіть вона не змогла стримати посмішки.
– Нічого собі, – прошепотіла вона чоловікові. – Мишко його визнав.
– Діти відчувають добрих людей, – просто відповів Максим.
Після скромного святкового обіду, коли гості розійшлися, а Максим із сім’єю вирушили спати, Віктор узяв Софію за руку.
– Ну що, Софіє Павлівно, ласкаво просимо до нового життя.
– Знаєш, про що я найбільше переживала, Вітю? – спитала вона ввечері, коли вони сиділи біля пічки. – Що подумають люди. Шістдесят років жінці – і знову заміж! Скажуть – зовсім вже стара.
– А мені все одно, що скажуть, – Віктор обійняв її за плечі. – Я двадцять п’ять років був щасливий із Тетяною. Потім п’ять років не міг витримати від самотності. І тепер, коли доля подарувала мені ще один шанс – кому яке діло, шістдесят мені чи вісімдесят?
І вона раптом зрозуміла, що їй теж байдуже. Важливо лише те, як тріпоче серце поряд із цією людиною, і як спокійно стає на душі, коли вона поряд.
– Переїжджатимеш до мене чи тут залишимось? – запитав Віктор.
– Давай поки що тут, – попросила Софія. – Я тільки–но обжилася. А потім буде видно. Два будинки – це теж непогано?
– Два будинки для однієї родини, – кивнув він. – Мені подобається.
Через рік Софія Павлівна – тепер уже заміжня жінка – сиділа на оновленій веранді і дивилася, як Віктор вчить п’ятирічну сусідську дівчинку і майже дворічного Мишка запускати повітряного змія.
Після серйозної розмови Максима з Ларисою відбулися великі зміни. Невістка не відразу, але поступово відтанула, особливо коли побачила, як щиро Віктор Андрійович ставиться до Софії, без будь–якої корисливості. А навесні трапилося непередбачене – Ларисі запропонували тримісячне стажування, і питання з літнім відпочинком для Михайла вирішилося саме собою.
Лариса, на подив усіх, не тільки привезла онука на все літо, а й сама залишилася на тиждень – «відпочити від міської задухи», як вона сказала.
Увечері, коли дитина заснула, а дорослі зібралися на веранді, Софія розлила по чашках чай.
– Ніколи б не подумала, що в селі так… спокійно, – зізналася Лариса. – І ставок цей, який ви з Віктором Андрійовичем розчистили… гарно.
– Приїжджайте частіше, – посміхнулася Софія. – Будинок великий, місця всім вистачить.
– Наступного разу, мабуть, приїдемо, – несподівано погодилася невістка. – Мишку тут добре, та й я… відпочиваю тут.
Коли всі розійшлися, Віктор обійняв дружину за плечі.
– Про що задумалася, Софійко?
– Про те, що іноді треба відпустити одне, щоб отримати щось інше. Я боялася втратити квартиру – знайшла будинок. Боялася самотності – знайшла тебе. Боялася розлуки із сином – а наші стосунки стали лише міцнішими.
– А я ось думаю, – сказав Віктор, – що у будь–якому віці найголовніше – це не стіни, а люди, які роблять ці стіни будинком. І мені пощастило знайти свій будинок поряд із тобою.
Софія Павлівна посміхнулася і міцніше пригорнулася до чоловіка, дивлячись на перші зірки, що зʼявлялися у вересневому небі.
Квартирне питання, яке так турбувало її рік тому, тепер здавалося таким вже незначним порівняно з тим, що вона знайшла…
