– Сходи в магазин. В нас немає на обід хліба, – сказала мама до Каті. Вони жили в селі вже місяць, і мама завжди відправляла Катю за продуктами. У магазині вишикувалася черга, і Катя стала у її кінець. Дівчинка підійшла ближче до прилавка і відчула щось під ногою. Вона опустила очі. На підлозі лежав потертий гаманець
– Катерино! Куди ти поділася, неслухняне дівчисько?! Катерино! – Від гучного крику мами Катя здригнулася.
Коли мама називала її Катериною, не чекай нічого хорошого. Значить, мама гнівалася. Катя стала посилено згадувати, що накоїла.
– А, ось ти де! – Голос мами пролунав зовсім близько. – Що ти тут робиш? – Мама стояла над місцем, де сховалася Катя, і дивилася на неї.
Катя піднялася.
– Їжачка дивилася, – промимрила вона.
– І де він? – Мама оглянула зарості трави.
– Ти його злякала. – Катя знизала плечима.
– Скільки разів я казала, щоб ти весь час була на очах.
Катя зіщулилася.
– Сходи в магазин. Тато приїде сьогодні, а в нас немає на обід хліба. – пом’якшившись, сказала мама. – Ходімо.
Катя подивилася в обличчя мами, щоб переконатися, що та справді не сердиться на неї.
Вони жили в селі вже місяць. Наприкінці єдиної вулиці, на пагорбі, стояв цегляний одноповерховий будинок – магазин. Мама відпускала Катю одну купити щось легке. Або вони ходили разом. У селі майже не було машин. Та й вулицю переходити не треба. Катя вже велика, до третього класу перейшла.
У хаті мама оглянула Катю прискіпливим поглядом, дала грошей та пакет. Катя одразу кинула гроші на дно пакета, згорнула його і пішла надвір.
– Тільки не купуй цукерки та шоколад. Тато привезе, – Наздогнав її на порозі голос мами.
– Добре, мамо, – вигукнула Катя вже з-за дверей.
У Каті, три місяці тому, мала з’явитися сестричка. Але мама її втратила. Жінка плакала, нічого не їла, цілими днями лежала на ліжку, уткнувшись у стіну. Не зважала ні на Катю, ні на батька. У квартирі від суму неможливо було перебувати. Для зміни обстановки батько відправив їх з Катрусею до села після закінчення занять у школі. Від бабусі зберігся досить пристойний будинок.
Якщо у міській квартирі Катя могла навіть яєчню приготувати сама, то в селі боялася підійти до плити. Мамі довелося ходити по воду до колодязя, топити грубку, готувати їжу. І з часом вона ставала колишньою мамою. Тільки не сьогодні. Сьогодні Катя помітила опущені куточки губ. Нестерпно було бачити, як вона знову застигла біля печі, втупившись в одну точку. Тому й сховалась у високій траві на городі.
Катя йшла і дивилася на всі боки. За низьким парканом баба Маруся полола грядки, зігнувшись навпіл і вперши лікоть однієї руки в коліно. Не розгинаючись, зробила крок, потім ще. Катя зупинилася і спробувала стати так само. Голова її низько опустилася до землі, у вухах зашуміло, а лікоть неприємно вперся в коліно. Катя випросталася, а баба Маруся все йшла вздовж грядки і полола, не розгинаючись. Катя не здогадувалася, що під широкою та довгою сірою спідницею баба Маруся зігнула ноги в колінах. Ззаду пролунав сигнал велосипеда, Катя здригнулася і відскочила убік.
-Обережно! – вигукнув чоловік.
Катя подивилася йому слідом і пішла далі.
У магазині пахло всіма продуктами одразу: борошном, печивом, хлібом, цукерками та папером. У міському магазині так смачно не пахло. Тітка Люда – висока молода жінка з синіми густими тінями на повіках і яскраво-червоними губами, вправно клала на прилавок продукти, які називала їй повна літня жінка в білій квітчастій хустці. Покладе пакет на прилавок і натисне пальцем з облупленим червоним лаком на нігті на кнопки, зі стертими цифрами, калькулятора.
– Людочко, ще два кіло цукру. І шоколадку для Петрика. Тільки свіжу, не як минулого разу.
– Що мені привозять, те й продаю. Я не пробую шоколад. Так берете чи ні? – Різко сказала Люда, тримаючи в руці приготовлену шоколадку.
– Беру. Мабуть, все. Скільки з мене? – Жінка дістала з невидимої кишені спідниці гаманець.
Люда назвала суму.
– Щось дуже дорого ти нарахувала. – Жінка застигла з відкритим гаманцем у руці.
– Ціни перед вами, рахуйте самі. – Люда невдоволено склала руки на грудях.
– Іванівна, що ти, справді? Я вже тут півгодини на тебе чекаю. До вечора, стояти в магазині, чи що? Он скільки народу зібралося. Бери чек, вдома порахуєш. Якщо не згодна, тоді прийдеш розбиратися, – сказала жвава жінка позаду Іванівної.
– Правду каже, – підтвердив чоловік, який проїхав на велосипеді повз Катю.
Катя озирнулась. Позаду неї нікого не було. Іванівна зітхнула, поклала продукти в тканинну сумку і пішла до дверей.
Коли чоловік розпихав куплені продукти по кишенях піджака, Катя підійшла ближче до прилавка і відчула щось під ногою. Вона опустила очі. На підлозі лежав потертий гаманець.
Чоловік попросив подати йому ще пачку масла, і Люда відвернулася до полиць. В цей момент Катя присіла і підняла гаманець.
Дівчинка дуже хвилювалася. Загубила явно Іванівна, поклавши гаманець повз кишеню великої спідниці. Але Іванівна пішла, і ніхто не звернув уваги на Катю. “Я зможу купити цукерок і шоколадку потім, – промайнуло у неї в голові. – Чи покласти гаманець на прилавок?” Катя почервоніла, долоні спітніли, і вона зіщулилася від неприємного холодка всередині.
– А тобі що? – від голосу Люди, Катя здригнулася.
– Хліба і два батони, якщо м’які. – Швидко промовила вона. – Мама сухарів насушить, – додала вона, відчуваючи, що момент повернути гаманець упущений, і почервоніла ще більше.
– Все? – Люда поклала на прилавок біля ваги буханець і два батони.
Катя однією рукою тримала гаманець та ручки пакета, а іншою дістала з пакету гроші та поклала на ваги. Купюра приклеїлася до вологої долоні. Катя розгубилася. А Люда відклеїла гроші від руки і дала решту, якось підозріло глянувши на Катю. Або це їй тільки здалося.
Катя швидко поклала покупки в пакет, намагаючись не піднімати руку з гаманцем високо. Вона знову зіщулилася під пильним поглядом Люди.
– Ти в домі баби Ніни живеш? – Раптом запитала Люда.
«Чому вона питає?» Катя кивнула, не піднімаючи очей, мало не випустивши пакет.
Вхідні двері за нею відчинилися, почулися кроки, що наближалися, і важке дихання.
– Уф. Втомилася, поки бігла. – Іванівна витерла кінчиком хустки спітніле обличчя. – Люда, я тут гаманець упустила, не знаходила?
– Я ж із цього боку прилавка стою, не бачила. Шукай, може, лежить на підлозі. – І Люда витягла шию і перехилилася через прилавок.
Іванівна теж зігнулась і стала, примруживши очі, оглядати підлогу під ногами, зітхаючи та журячись.
– Немає. Може, під прилавок штовхнули випадково? Неси швабру, – сказала Іванівна, не підводячи голови.
Люда пирхнула і пішла в підсобку.
– Господи, залишки пенсії втратила, а жити ще тиждень, – примовляла Іванівна, зітхаючи.
Катя зрозуміла, що найкращого моменту повернути гаманець не буде. Незабаром повернеться Люда. Катя встигла подумати, що не зможе з’їсти жодної цукерки, купленої на чужі гроші. Вона зробила вдих, немовби збиралася стрибнути у воду, і пропищала:
– Не цей, тіточко?
– Мій! Слава тобі, Господи! – заголосила Іванівна, обернувшись до неї.
Катя відчула, що щоки стали червоним. – Ти ж моя хороша. Дякую! – заголосила щаслива Іванівна.
– Та ти перевір спочатку. Може, гаманець є, а грошей у ньому вже немає, – сказала Люда, що повернулася з шваброю, і глянула на Катю так, ніби про все здогадалася.
Катя застигла від несправедливого зауваження, забувши, що хвилину тому привласнила чужий гаманець собі.
Іванівна відкрила гаманець.
– Тут. Всі гроші на місці. Не говори на дівчинку марно. Краще дай шоколадку. Я заплачу. – Іванівна вдячно подивилася на Катю і погладила шорсткою долонею по голові. Кілька волосків зачепилися за тріщини на долоні, і Катя смикнула головою.
– Візьми, – Іванівна простягла шоколадку, але Катя сховала руки з пакетом за спину і позадкувала.
– Мені мама не дозволяє в чужих нічого брати, – промимрив вона.
– Та яка ж я чужа? Тут не місто, вважай, всі рідні. А мамі скажу, що сама купила тобі. Бери. – Іванівна спантеличено дивилася на Катю і все простягала шоколадку.
– Я … Я … – Катя мало не розплакалася від сорому і вилетіла з крамниці.
Всю дорогу до будинку вона оглядалася, чи не йде за нею Іванівна з шоколадкою. Але дорога за нею була порожня.
Вдома вона поклала пакет на стіл і вибігла в сіни. Тут стояла стара велика шафа, і Катя сховалася в ній, прикривши двері. Вона плакала тихо, шкодуючи себе і їй було соромно. А потім двері відчинилися, і тато присів перед Катрусею навпочіпки.
– Ти що тут робиш?
Катя обняла його за плечі, уткнула заплакане обличчя у шию і все розповіла.
– Заспокойся. У дитинстві мені теж хотілося мати м’яч. Справжній, футбольний. А жили ми з мамою якраз у цьому самому будинку. І найкращим рішенням отримати це я теж вважав в когось його забрати. Але забравши, я не відчув радості. Адже радіти одному, на самоті – це не радість. І я повернув м’яч. Мені батько купив свій, не такий крутий, але все ж таки футбольний.
Ти молодець, що одразу повернула гаманець. А я ось два дні тоді надвір соромився виходити. Мені здавалося, що всі знають про мене, що м’яч не мій. Не плач. – Усміхнувся тато і витер сльози пальцями.
– Катерино! – пролунав вигук мами, і Катя здригнулася.
– Мамі не скажеш?
– Не скажу, якщо більше ніколи не візьмеш чужого. Я полуницю привіз, підемо їсти. Адже у нас на городі тільки будяки ростуть. – І тато, сміючись, забрав Катю з шафи.
Щасливі діти, які мають таких мудрих батьків!
