– Ось і наша дача! – Олена посміхнулася, оглядаючи ділянку і старенький похилий будиночок.
Був початок весни, мало ще хтось вибрався на свої дачі, але Олені не терпілося, адже вона тільки-но виконала свою мрію.
– Подобається? – запитала вона у доньки Оксани, яка з діловим виглядом вивчала їх маленьку фазенду.
– Не знаю, – сказала вона. – Дім старий зовсім… І що тут робити?
Олена посміхнулася, дістаючи ключ від будинку. Хоча, якщо ці двері штовхнути, вони явно і без ключа відчиняться. Але, як кажуть, на що грошей вистачило.
– А ти увімкни уяву. Будинок твій дядько полагодить, ми його з тобою пофарбуємо. Незабаром виросте трава, на деревах розпустяться бруньки. А потім ягоди підуть, квіти… А влітку ми поставимо тут басейн, купимо гарні крісла, в яких сидітимемо і питимемо чай. Ну що тепер скажеш?
Оксана заплющила очі. Так найкраще виходило фантазувати.
– Мабуть, буде чудово! – сказала вона.
– Обов’язково буде чудово. Просто треба докласти трохи зусиль, і старенька ділянка набуде нового життя.
Про дачу Олена мріяла давно. Працювала вона віддалено, і дуже їй хотілося влітку сидіти не в задушливій квартирі, а на своїй ділянці. Та й доньці на свіжому повітрі буде краще. А потім сусіди заїдуть, Оксана з кимось познайомиться. Організується компанія з хлопчаків і дівчат, які бігатимуть купатися на ставок і рвати яблука. Про таке дитинство лише мріяти можна.
Олена виховувала доньку одна. З батьком Оксани вони навіть одружені не були. Взагалі, як він дізнався, що Олена вагітна, одразу почав наполягати на процедурі. Казав, що не нагулявся, що не готовий стати батьком, і взагалі він не планував серйозних стосунків.
Олена не стала його вмовляти чи влаштовувала сварок. Що ж, його право сам не знає, чого позбавляється.
Тому вона народила собі. Батько Оксани, аліменти платив, але з донькою навіть жодного разу не бачився. Та й взагалі, два роки тому він одружився, і нещодавно у нього народилася дитина. Мабуть, тепер він готовий ставати батьком. Або знайшов ту, з якою захотів чогось серйозного.
Але Олена не сумувала. Її батьки підтримували її, старший брат дуже помагав. Коли Олена вибирала дачу, їй чомусь саме ця запала у душу. Розташування зручне, є де купатися, зелені навколо багато. Але її лякав вигляд будиночка. Так, вона непогано заробляє, але все ж таки мільйонами не розпоряджається. А вона чудово розуміла, скільки доведеться вкласти грошей, щоб привести будинок у нормальний вигляд.
І Денис, брат її, заспокоїв Олену.
– Невже я не зможу підлатати будиночок? Та й батько поможе. А ще друзів підтягну, вони за смачний шашлик та настоянку наших батьків усе, що завгодно зроблять.
І ось, буквально днями, Олена стала власником цієї ділянки. І сьогодні, коли сонечко заявило свої права, а снігу залишилося вже зовсім мало, вони з Оксаною вирішили все ж таки доїхати до дачі, все подивитися, звикнути до неї.
Олена спробувала щось зробити в будинку, але там і справді був потрібний ремонт. Оксана ж бігала ділянкою, постійно пропонуючи варіанти її перетворення.
– Мамо, я їсти хочу.
Олена якраз обдирала старі шпалери. Поки що робота йшла добре, та й Оксана додому не просилася. Тому їхати зовсім не хотілося.
– Так, щось про їжу ми й не подумали… Гаразд, треба в магазин з’їздити. У селі поряд був. Давай, зʼїздимо.
– Мамо, ти їдь, а я тут залишусь.
Олена напружилася. Навколо ні душі, хіба що на початку дачного села вона бачила пару людей, яким теж не терпілося вибратися на природу.
– Ні, Оксано, поїхали разом, мені так спокійніше.
– Ну мамо! Я в будиночку посиджу, ти ж кажеш, що тут дуже близько. І я велика!
Великій Оксані було вісім років. Начебто справді не мала дитина. Але з іншого боку, якось страшно.
Хоча до села на машині п’ять хвилин. Ще п’ять у магазині, і назад стільки ж. Що станеться за п’ятнадцять хвилин? А з Оксаною похід явно затягнеться, вона вивчатиме прилавки півгодини. А так Олена швиденько з’їздить.
– Гаразд, але сиди в будиночку, добре? Ти телефон взяла?
– Та взяла я, мамо!
– Ну і добре. Скоро буду, якщо що, дзвони.
Оксана кивнула і побігла до хати. А Олена сіла в машину, думаючи про те, щоб купити.
Напевно, іноді треба прислухатися до свого шостого чуття. Тому що зазвичай Олена не надто тремтіла над донькою. Звичайно, вони обговорювали всі правила безпеки, донька мала телефон із додатком, за яким Олена могла відстежити, де дитина. Та й Оксана їй, якщо що, дзвонила.
Але Олена вже відпускала її одну в магазин, дозволяла з друзями гуляти на майданчику, хай і перевіряла її постійно.
А це дачне село, там усі сусіди вже як родина. Що може статися за п’ятнадцять хвилин?
Але може статися все, що завгодно. І не все залежить від нас.
Щоб доїхати до села, треба було виїхати на трасу та повернути на найближчу дорогу.
Невідомо, що сталося. Чи то Олена не побачила машину, чи інший водій різко перелаштувався, але, коли вона повертала, трапилася дорожня пригода. Машину закрутило, а потім Олена відключилася.
Остання її думка була про те, як же там Оксана. А більше нічого.
Спочатку Оксані було весело. Вона досліджувала старі меблі, посуд, залишений минулими мешканцями. Дивилася у віконце і уявляла, як вона гулятиме.
Потім Оксана почала хвилюватися. Мама щось дуже довго. І дівчинка вирішила їй зателефонувати, щоби не переживати.
І тут з’ясувалося, що телефон у Оксани сів. Розетки тут були, а от зарядки в неї з собою не було.
Дівчинка запереживала, але сама себе вмовляла, що мама ось-ось прийде.
Весною темніє рано. Ось і на дачу поступово спускалися сутінки. Оксана розуміла, що щось сталося, і вона не знала, що робити. Напевно, треба знайти дорослих, а раптом вона піде з будиночка, а мама приїде? Ось і не наважувалася Оксана вийти. Та й страшно було.
Від безсилля, страху та якоїсь безвиході Оксана заплакала. Спочатку тихо, а потім на весь голос.
Сергій Васильович повертався із лісу. Вони з Умкою – білою великою дворнягою, гуляли там. Вони так завжди робили, коли приїжджали на дачу. Умка – доброї душі собака, але за розмірами нагадує ведмедя. От і не відпустиш її у місті. А в лісі їй простір можна бігати так швидко, як вона вміє. От і приносив їй Сергій Васильович таку радість.
Проходячи повз старенький будиночок, Умка раптом застигла. Підняла вуха, а потім кинулася туди.
– Умка, це не наш дім! Ти куди? Не можна до чужих заходити, — почав сварити її господар, як раптом і сам щось почув. – Кошеня там, чи що? Чи звір якийсь заліз? Давай, Умка, перевіримо. А то потім переживатиму. Є ж люди, які кошенят на дачі привозять та лишають. А нам потім проблеми, прилаштовуй по друзях!
Сергій Васильович підійшов до дверей і потягнув їх на себе. І тут же пролунав вигук.
Оксані здалося, що за нею прийшов монстр. Точніше, два: один високий і з бородою, другий схожий на білого ведмедя. Звичайно, що вона відразу заплакала. А Сергій Васильович теж такого не чекав, тож ойкнув і відсахнувся. І лише потім здогадався схопити за нашийник цікаву Умку.
– Доброго дня, – промовив він.
Оксана хвилювалася, але зараз вона хоча б зрозуміла, що перед нею людина і собака.
– Здрастуйте …
– А де твої батьки? Ти чого тут одна? Холодно ж…
Оксана все йому розповіла. Що мама поїхала до магазину, але її вже давно немає. А телефон у Оксани розрядився, і що вона не знає, що робити. І що їй страшно.
– Так, ходімо до мене, зарядимо твій телефон, і ти подзвониш мамі, – промовив Сергій Васильович. Він чудово знав, що до магазину справді дуже близько, багато хто пішки ходить. Тому розумів, що щось сталося.
– А якщо мама прийде?
– Ми їй записку залишимо.
Із собою Сергій Васильович мав блокнот і ручку. Звичка така. Ось він і написав, у якому будинку Оксана.
Благо, зарядка його підійшла до телефону Оксани. І поки мобільний заряджався, дівчинка гладила Умку. А та мліла від несподіваної порції ласки.
У Сергія Васильовича було тепло, у нього в хаті була грубка. А ще він пригостив Оксану чаєм та цукерками, і їй навіть стало трохи менше страшно.
Телефон увімкнувся, і дівчинка зателефонувала своїй мамі. Але абонент був недоступний.
– А твій тато?
– А його я не маю… Але є дядько, я йому подзвоню.
Денис мчав на всіх парах. Він не розумів, що сталося, і чому Оксана одна на дачі. А ще він переживав, що вона в хаті якогось чоловіка, мало, що в нього в голові. Та й за сестру було страшно, будь-кому зрозуміло, що вона просто так надовго доньку не залишила б.
– Дядько Денис! – вигукнула Оксана, побачивши дядька з вікна. Сергій Васильович передав дівчинку дядькові, радіючи, що знайшовся родич. Щоправда, поки Оксана грала із собакою, він читав новини. І дізнався про те що сталося з Оленою.
Він відвів Дениса убік і тихо спитав, яка машина в його сестри. А потім показав новину у соцмережах.
Оксані нічого не сказали, адже поки що було нічого неясно. Писали лише те, що водію дісталося, але наскільки все серйозно, незрозуміло.
Коли Олена прийшла в себе, вона навіть не відразу зрозуміла, де вона. А потім пам’ять підкинула їй картинки останніх подій.
– Оксана… – прошепотіла вона.
У палату увійшла медсестра, побачивши, що Олена прийшла в себе, чи просто її перевірити.
– О, прийшли в себе! Чудово зараз спеціаліст підійде.
– Зачекайте, – слабким голосом промовила Олена. – Дочка… Вона одна на дачі… Боже, скільки я була відключена?
Стало так страшно, що не передати словами. Але медсестра поспішила заспокоїти Олену.
— Все гаразд із вашою донькою, вона з вашим братом вже приходила. Ми їх відправили поки що додому.
Олена видихнула. Слава богу…
Вже згодом від Оксани вона дізналася, що сталося. І жахнулася. А якби Сергій Васильович не пішов гуляти із собакою чи взагалі на дачу не приїхав? Що було б? Чи здогадалася б Оксана покликати на допомогу? Вночі ще морози.
Звичайно, Олена пізніше подякувала сусідові та його чудовому песику, який перший почув плач Оксани. Але головне вона винесла з цієї ситуації кілька уроків. По-перше, завжди слідкуйте за зарядом телефону доньки. А по-друге, не залишати її одну у безлюдних місцях. І на щастя, цього разу все закінчилося добре. І Олена одужала, і Оксана ціла, і дача процвітає. Адже все могло бути й інакше.
