Микола вчився з Сергієм в одному класі в сільській школі. Вони дружили.
Але після навчання Сергій вступив на навчання у місто, а Микола залишився працювати в селі.
Ріс він без батька, а в сім’ї був ще брат. Не було за що вчитися Миколі, мати йому так і сказала, і він закінчив тільки курси водіння.
У місті Миколи вчитися й не хотілося. Він ледве закінчив школу, був ледарем, затятим трієчником.
– Дякувати друзяці твоєму, Сергію, – говорила мати. – Завжди списувати давав, і допомагав, як міг, у навчанні. Якби не він, то ти б і школу певно не закінчив!
Микола посміхався, махав рукою і питав:
– Ну і що?! І де він тепер, Сергій? Багатій, може? Так само, як і я, працює роботягою в місті. А сюди й носа не показує – зазнався.
– Він хоч одружився! – відповідала мати. – А ти всіх наречених повідлякував своїм характером запальним, ще залишилося гульбанити тільки почати…
Проте через кілька років повернувся Сергій назад. Привіз в рідний дім дружину Юлю й десятирічну доньку Ганнусю. І стали вони жити разом з батьками, чим їх дуже втішили.
Щоб не обмежувати один одного, до будинку Сергій із батьком зробили прибудову з окремим входом, провели всі зручності.
Юля була чудовою господинею і вирішили вони тримати велике хазяйство для себе, а надлишками торгувати.
Дуже дивувалися сусіди, що в будинку Сергія завжди пахло свіжим хлібом і випічкою. Це Юля пекла через день і свій хліба, і пиріжки, і пироги. Завжди можна було попросити у неї свіжого хліба, не чекаючи, коли в магазин із міста привезуть.
Сергій купив уживаний трактор, став орати і своє поле, і селянам завжди допомагав, і в сусідні села їздив на підробітки.
Спочатку Микола тішився, що друг приїхав. Ось тільки потім став рідше з ним пінне пити Сергій. Все йому ніколи, то одна справа, то інша. І Микола начебто заважав сім’ї.
– Ти б не відволікав їх від справ. Бачиш, як вони трудяться, не покладаючи рук. І будують, і в полі своєму працюють, а тобі тільки поговорити, – дорікала Миколі мати. – Сергій і корів завів, он Юля сири почала варити. За все жінка хапається. І в хаті порядок. От би тобі таку дружину знайти, синку…
– Тепер таких мало, – озвався Микола. – Хочуть, навпаки, у місто втекти, щоб не працювати в полі, і в саду, а ці диваки їй Богу. Але подивимося, на скільки їх вистачить…
– А ти б не дивився, не сміявся, а пішов би й допоміг Сергію. Отак як він тобі в школі допомагав, – не заспокоювалася мати.
– Так це було в школі! – пробурчав Микола. – А зараз – інша справа. У мене в будинку он давно ремонту не було.
– Ось, ось, – продовжувала мати. – А ти йди йому допоможи, може, колись і він тобі допоможе.
Микола вийшов на ґанок, подимів, подумав над словами матері і пішов до будинку Сергія. Там саме будували в садку нову альтанку.
Сергій вже закінчував майструвати лавку, як раптом почув, що загавкав його собачка.
Він обернувся і побачив, що хтось заходить у хвіртку. Чоловік придивився хто то й руками сплеснув від здивування.
– Помічники не потрібні? – запитав Микола, який зайшов на подвірʼя.
– А як же ж?! Завжди потрібні. І я в боргу не залишуся, – усміхнувся друг, з подивом подивившись на Миколу.
Знав він, що не дуже той любить ремонтами й будівництвом займатися.
Але Микола почав допомагати вечорами і на вихідних, і помітив, що час з другом летів непомітно, а робота кипіла й просувалася швидко.
– Щастить же ж тобі, – ідучи сказав Микола Сергію. – І дружина чудова, і дочка росте розумниця. А в мене – повний штиль. Раніше намагався сім’ю завести, але то ледачі, то ще які подруги були… Так і не одружився.
– Так ти й не закохався, значить, по-справжньому, – підтримав його друг. – Давай ми і тобі будинок підремонтуємо. Треба б і воду підвести, і газове опалення зробити. Ми з батьком допоможемо.
– Та куди ж стільки одразу. Грошей купу треба, матеріалів… – замислився Микола.
– Нічого, подужаємо, свої, не чужі, – відповів Сергій.
За кілька місяців уже в хаті Миколи кипіла робота. Мати охала й ахала, метушилася. Не очікувала вона від сина такої рішучості. Він разом із Сергієм працював вечорами до самої ночі, на допомогу прийшов і сусід, і невдовзі ремонтні роботи були завершені. У хаті пахло фарбою, біліли свіжі шпалери, і батареї гріли, і гаряча вода лилася з крана.
– Боже ж ти мій… Миколо, яка я щаслива. Оце так. Хоч і багато грошей пішло, зате он як житимемо! – обіймала вона сина. – Ти молодець.
– І Сергію дякую. І грошей позичив, і, найголовніше, допоміг руками й порадою, – сказав Микола.
– А Юля його день народження свій справляти збирається, гостей із міста чекає, і місцеві прийдуть. Треба тобі гарний костюм вдягнути і ось ще… – мати вийняла з комода блакитну сорочку. – Ось ця мені дуже подобається на тобі. Пасує до твоїх очей.
Син зітхнув і приміряв сорочку перед дзеркалом. Він підійшов ближче і глянув на себе, розглядаючи обличчя. Начебто й справді підходить…
Поки йшов ремонт у їхньому будинку, багато сусідів приходили подивитися на зміни. Кивали, хвалили мужиків, просили поради. Серед гостей була і Наталя, колишня їхня однокласниця, одна єдина незаміжня. Як і Микола.
Ну з ним все зрозуміло. І гульбанив, і погулював, а вона, така домашня, вічно соромиться його при зустрічі, чого в дівках просиділа? Начебто все при ній, а все одна та й одна…
На святі у Сергія та Юлі було шумно і весело. Сиділи всі на великій веранді за двома складеними в ряд столами, згадували дитинство, юність, шкільні роки, співали, жартували.
– А що, Наталко, ти досі сумуєш за нашим Миколою, зі шкільних років? – жартома спитав Сергій Наталку, коли вони вийшли на ґанок.
Наталка опустила очі і замахала рукою.
– А, ну тебе, не сумую я ні за ким, от вже жартівник… – відповіла Наталка, почервонівши. – Живу і тішуся, що батьки живі, що люди мене поважають.
– Так, але одній повазі радіти – мало… – знову почав Сергій.
Юля перевела розмову на іншу тему.
Наталка, однак, похнюпилася і поквапилася додому, обійнявши Юлю і подякувавши за запрошення. Вона пішла короткою стежкою від будинку.
Микола, який стояв поруч із Сергієм, прошепотів:
– А що, вона й справді сумувала за мною? Не помічав щось…
– Не помічав він, – сказав Сергій. – А що ти взагалі помічаєш? Вона й сьогодні весь вечір дивилася на тебе. А ти сидиш. Нуль у відповідь. Іди, наздоганяй. І будь ввічливішим.
Микола поспішив за Наталкою, навіть не попрощавшись із господарями.
– І я не помітила, що вона на нього дивилася… – сказала Юля чоловікові. – З чого ти це взяв? Це точно?
– Не знаю… – усміхнувся Сергій. – Так, сказав про всяк випадок. Мало що… А раптом?
– Ну, ти й жартівник! – засміялася дружина. – Навіть не знала, що ти такий, Сергію! І навіщо ти це все затіяв? Підставляєш дівчину. Погано. Недобре.
– Та постривай ти, – зупинив її Сергій. – Може, якраз і добре все буде. Його треба розворушити. А Наталка дівчина гарна. Струнка. Розумна. Самі розберуться. Наша справа тепер – вбік.
Юля похитала головою і пішла у хату до гостей.
А Микола зник. Не показувався до Сергія більше тижня. Юля вже й не згадувала про витівку чоловіка, коли через два тижні Микола з’явився до них увечері.
– Ого, кого це до нас Бог послав, – Сергій подав руку другові. – Ну, ти як? Де пропадав?
– Та тут така справа… – Микола м’явся і посміхався. – Ми з Наталкою той… Разом ми тепер.
– Так?! Як?! Так швидко? – ахнув Сергій.
– Ну, і не швидко, якщо рахувати, що вона зі школи… Ти ж сам знаєш… – Микола усміхався якоюсь незнайомою усмішкою. – А вона, виявляється, чудова. І як людина – душевна…
– Так, так… Значить, я правильно зрозумів, що ти закохався? А вона – теж? – Сергій не впізнавав друга.
– Обоє. У цьому й вся справа… – Микола мрійливо зітхнув. – Так що зараз ось іду їй пропозицію робити. Ти схвалюєш?
– Ще б пак! Якби не моя Юля, то я б точно… – він замовк, бо на ґанок вийшла дружина.
– Ви що тут про мене пліткуєте? – почула вона уривок розмови.
– Тільки про тебе й говоримо, кохана… – Сергій поцілував дружину. – А ось Микола одружуватися надумав. Вгадай з ким.
– Що?! – вигукнула Юля. – З Наталкою? Це правда?
Микола попрощався й пішов бадьорою ходою до будинку Наталі.
Подружжя стояло на ганку і дивилося йому вслід з усмішкою та ніжністю. А потім Сергій гукнув навздогін:
– Щасти тобі, Миколо, друже! Не забудь на весілля запросити!
– Тихіше ти, не галасуй на все село, – Юля прикрила йому рот долонькою. – Нехай порозуміються спочатку. На весіллі погаласуємо.
А Сергій обійняв дружину і поцілував так палко, ніби це було не вдома на ґанку, а на їхньому весіллі. Вона обвила руками його шию і прошепотіла:
– Ой, ходімо в дім, темно вже, пора й спати лягати…
…Село світилося вогнями вікон.
На ганку Наталки теж стояли двоє. Микола обіймав наречену і ніяк не хотів розлучатися цього вечора.
А вона гладила його неслухняні кучері й шепотіла:
– І як же ти здогадався про мої почуття? Я ж навіть намагалася на тебе прямо і не дивитися… Ти – мій коханий, найкращий і єдиний…
Микола ж млів від її простих і лагідних слів і грів своїм подихом її долоні…
