Сергій Васильович вийшов з дому в поганому настрої. Він звик бути успішним та забезпеченим. Новий рік приніс йому нові неприємності. Він уперше за п’ятнадцять років програв тендер у великого замовника.
Його організація створювалася для надання послуг саме цього замовника. І все було гаразд. Але, починаючи з середини минулого року, посипалися необґрунтовані претензії. Потім йому прозоро натякнули, що добре було б трохи скинути вартість своїх послуг. Він уже зменшив витрати на п’ять відсотків, але тендер все одно програв.
Сергій Васильович тоді ще не зрозумів усього масштабу своєї проблеми. Він сподівався на свого старого приятеля, який працював у організації замовника. І вчора наважився все-таки йому зателефонувати. Телефон довго не відповідав, а потім незнайомий голос повідомив йому найгіршу новину: гарант його безбідного життя звільнився і зараз перебуває вдома. Безробітний.
Сергія Васильовича застиг. Слідом за своїм давнім другом безробітним має стати він.
Його сім’я вже звикла до безбідного життя. Він одружився ще в інституті, вони навчалися разом із дружиною. Але, на відміну від нього, вона навіть не намагалася влаштуватися на роботу. Та й його все влаштовувало. Вона займалася вихованням дітей, сімейним життям та організацією дозвілля. Сергій Васильович обмірковував, як подати дружині інформацію про те, що треба трохи зменшити сімейні витрати. А сьогодні за сніданком вона показала йому путівки, які придбала для дітей на весняні канікули.
Сергій Васильович, дізнавшись вартість покупки, не витримав:
– Ти б хоч раз запитала, скільки ми можемо витратити? Ти розумієш, немає в нас грошей, – сварився він. Дружина зі спокійним виразом обличчя вимовила:
– Не хвилюй дітей. Як це немає грошей? Куди ти їх подів?
– Зовсім немає! – Він увесь почервонів, – Розумієш, зовсім! І коли будуть, я не знаю. Можливо ніколи. Як усі, житимемо від зарплати до зарплати.
– Ти повинен придумати щось. – Дружина не розуміла, про що він їй намагається сказати, беручи все за перебільшення. А тому була спокійна.
– Що я можу придумати. Шукатиму роботу, – пздивував дружину Сергій Васильович
– Як роботу? – До неї почало доходити сказане. – А ми на що житимемо? На зарплатню?
– Дійшло, нарешті, – Сергій Васильович додав якомога спокійніше. – Тобі треба думати не про те, куди гроші витратити, а як економити.
– Я не хочу заощаджувати. Ти маєш знайти спосіб, якщо не хочеш втратити нас.
Не дочекавшись підтримки та співчуття у сім’ї, Сергій Васильович вирушив на роботу. Перше, що він побачив – це стос заяв про звільнення.
– Так навіть краще, – подумав він. – Не потрібно витрачати величезні гроші на скорочення штату.
Начальник виробництва, який завжди все знав, пояснив, що практично всі фахівці переходять працювати в «Astry». Ту саму організацію, яка тендер виграла. Конкурувати більше нема за що. Сергій Васильович повільно опустився на стілець, підписав усі заяви та вже збирався йти. І раптом зауважив, що в офісі хтось є.
– Ви що тут робите? – Здивувався він, коли побачив, що головний технолог Надія Іванівна на своєму робочому місці і навіть займається якоюсь справою. У моніторі комп’ютера побачив робочу схему.
– Працюю, – спокійно відповіла вона.
– Ви ж звільнилися, на Вас, напевно, чекають у «Astry».
– Ні, Сергію Васильовичу. Я не подавала заяви. – вона зніяковіла.
-Чому? Дуже дивно, що вас не запросили. Тільки Ви можете забезпечити технологічний процес.
– Ні, запросили, – вона опустила очі. – Вибачте, я розумію, як Вам зараз важко. Але я не можу звільнитися. Справа в тому, що заробітна плата там нижча. А у мене син нездужає, я гроші йому збираю на процедури. Якщо Ви скоротите мене, я отримаю компенсацію за два місяці. Цього, звичайно, недостатньо, але все-таки.
Сергію Васильовичу раптом стало погано на душі. Живе у своєму світі і навіть не знає, що у головного фахівця вдома такі проблеми. А у них із дружиною сварка через дорогі путівки. Настрій його зіпсувався, бо його не розуміють. І що? Усі здорові. Ось справжня проблема.
Сергій Васильович зачинився у своєму кабінеті та почав шукати у відкритому доступі відомості про процедури для сина Надії Іванівни. Виявилося, що сума досить велика. На його рахунку був невитрачений прибуток за минулий рік. Він почекав кінця робочого дня, коли закрилися двері за єдиним працівником. І переказав усю суму на рахунок Надії Іванівни.
Задзвонив телефон.
– Дякую, Сергію Васильовичу. Це велика сума, я не зможу її віддати.
– Не треба віддавати, – його душа сповнювалася радістю. – Це наш загальний прибуток. Вам він потрібніший.
Надія Іванівна помовчала, а потім сказала:
– А як же ви? Ви ж лишилися без роботи, у Вас родина.
– Не думайте про це, допоможіть сину.
Сергій Васильович повертався додому щасливим. Він думав, що дружина його не зрозуміє. А тому говорити їй нічого не треба. Є ще обладнання. Завтра він прийде на роботу і намагатиметься здати все це багатство в оренду. Якось витримають, щось придумають. А зараз хоче відпочити. День був тяжким.
– А я на роботу влаштувалася, – зустріла його радісна дружина, – пам’ятаєш Оленку Ковалчук? Вона запросила мене. Уявляєш, як збіглося, їм потрібен юрист. Зарплата там, знаєш яка! Тож нікуди путівки здавати не доведеться, впораємося.
Після смачної вечері, розвалившись біля телевізора, Сергій Васильович таки вирішив зізнатися дружині про свій вчинок.
– Правильно зробив, – підтримала вона. – Немає нічого дорожчого за дитину.
«Як добре, – думав Сергій Васильович, засинаючи. – Чудова в мене сім’я. Все буде добре. Головне, щоб дитині Надії Іванівни стало краще».
А зранку його розбудив телефонний дзвінок.
– Сергію Васильовичу, – вигукував у трубку представник колишнього замовника, – не впоралися в «Astry». Вони не мають ні людей, ні обладнання, ні технологій. Тож будуть ще одні торги. Ти вже не підведіть. Сподіваємось на вас.
Сергій Васильович поклав слухавку. Як швидко бумеранг повернувся. Розкажи комусь, не повірять», – подумав він.
***
Процедури у сина Надії Іванівни пройшли успішно. Сергій Васильович працює досі. Коли він згадує цю історію, завжди каже, що це був дзвіночок за неуважність до людей, які поряд. Можливо, так воно і є.
