До знайомства із Сергієм Людмила Василівна вважала себе чи не еталоном економності. І її дочка, Оля, теж так вважала. І навіть потерпала від цього.
– Ольго, постав назад цей порошок на полицю! Постав, говорю! Он той, поруч візьми. Він у півтора рази дешевший! Його можна навіть із запасом купити, – командувала Людмила Василівна у господарському відділі.
– Ну, він же ж гірший…
– Нічим він не гірший. Просто не розрекламований. А порошок – він всюди порошок! Ну чого ти в мене така наївна?!
Ольга, бурмочучи щось під носа про скупого, який платить двічі, ставила назад на полицю пакет і брала той, що сказала мама.
Але якщо з дешевим порошком Ольга мирилася відносно легко, то з одягом усе було важче.
– Мамо, подивися! Мені личить? – Ольга демонструвала Людмилі Василівні спідницю, яку вона щойно купила.
– Знову нова? І скільки це коштувало?
– Що значить знову? Я сто років собі нічого не купувала! І яка різниця, скільки вона коштувала! – злилася Ольга. – Хіба від ціни залежить, пасує вона мені чи ні?
– І від ціни теж! – Людмила Василівна складала руки на грудях і дивилася на дочку пильним поглядом.
Ольга озвучувала ціну, вже знаючи мамину реакцію.
– Ого! Шматок тканини не має права стільки коштувати!
– Ой, ну перестань! За таку ціну, ти зараз ще піди купи щось! І взагалі, я хочу виглядати гарно. І так доношую речі до останнього! – намагалася відстояти покупку Ольга.
– Можна гарно виглядати і за меншу ціну! – Людмила Василівна була невблаганною.
І скільки б Ольга не пояснювала, що у спідниці чудова тканина, що вона наче на неї шита, та все було безглуздо.
– Мамо, я не розумію, чому ти в мене така скнара? Ми ж начебто не бідуємо! – запитувала Ольга.
– Тому й не бідуємо, що я вмію заощаджувати, берегти речі й робити запаси! А ти, мабуть, у татуся свого пішла. Він у тебе великий марнотрат був! – завжди відповідала Людмила Василівна.
Ольга замовкла. Вона чудово пам’ятала, як розлучалися мати з батьком. Як гучно і некрасиво ділили майно. Як сварилися через аліменти. І як важко було мамі одразу після розлучення. Може, це й виробило в завжди економній Людмилі Василівні справжню жадібність…
…Поки Ольга навчалася в інституті, вона ніколи й нікого не запрошувала додому. Ні подруг, ні кавалерів. Мама будь-яких гостей сприймала просто, як людей на яких мають іти неймовірні витрати.
– Я взагалі не розумію сенсу цих посиденьок! Збирається ціла ватага людей, щоб поїсти, попити, поговорити й залишити бідну господиню мити посуд і по-новому наповнювати спустошений холодильник! – бідкалася Людмила Василівна дочці після рідкісних візитів нечисленної рідні.
В молодістю Ольга намагалася щось пояснювати мамі. А потім перестала. Людмила Василівна її не чула… Не хотіла чути.
Після закінчення навчання Оля влаштувалася на роботу й зустріла Сергія.
– Мамі він не сподобається! – мало не одразу зрозуміла Ольга.
Та вже ж… Навряд чи можна було закохатися в когось гіршого…
Сергій не мав нічого з того, що так цінувала Людмила Василівна!
Ані своєї квартири, куди б він міг забрати доньку-марнотратку. Ані шалених грошей, ані багатих батьків, ані навіть дідуся-мільйонера за кордоном. Звичайний офісний планктон…
Щоправда, з амбіціями. Але до амбіцій руками не доторкнутися, а Людмила Василівна була жінкою практичною, і любила матеріальне.
Тому Ольга дуже довго відтягувала важкий момент знайомства Сергія з мамою.
Але той усе частіше говорив про весілля, тож Ольга наважилася. Треба було підготувати майбутнього чоловіка.
– Сергію, моя мама – жінка своєрідна. Вона, як би це сказати… – Ольга важко підбирала слова. – Надто ощадлива.
– Ну, це добре, напевно, – знизав плечима Сергій. – У чому проблема?
– Ні, ти не зрозумів… Вона, як би це пом’якше, – затнулась Ольга, а потім видала всю правду: – Скнара вона! Така, яких ти ще не зустрічав! За столом тобі буде в рота заглядати і шматки рахувати! Ти вже до цього готовий будь. Треба трохи потерпіти! Одружимося, винаймемо квартиру, а мама нехай далі над своїми багатствами чахне.
– Теж мені проблема! – усміхнувся Сергій. – Скнара. З цим ми легко впораємося. Треба тільки трохи часу й терпіння! І я думаю, нам із тещею краще жити під одним дахом. Бо ми з тобою на своє житло ніколи не назбираємо. Можна, звісно, і в моїх оселитися, але там взагалі, як у мурашнику. Тож вирішуй!
Ольга задумалася:
– Напевно, Сергій просто не уявляє що виробляє мама. Але чому б не спробувати. Переїхати вони завжди встигнуть…
– Добре. Давай ризикнемо. Тільки якщо тобі стане зовсім несила, ти одразу скажи. Переїдемо!
– Ти мене недооцінюєш! – усміхнувся Сергій.
…Весілля було скромне, що дуже порадувало Людмилу Василівну.
– Правильно, нічого марно гроші витрачати!
Коли Ольга сказала, що жити вони поки що збираються разом із Людмилою Василівною, у тієї радості трохи поменшало, але дещо розумне вона в цьому таки знайшла.
– Що ж, теж правильно. Якщо ви такі безгрошовиті, живіть, збирайте на свою квартиру, тільки врахуйте, я свої правила змінювати не збираюся! – погодилася вона.
– І не потрібно! – втрутився Сергій. – Ви навіть не уявляєте, як я схвалюю все, що ви говорите, Людмило Василівно. Нинішня молодь зовсім не вміє заощаджувати. А потім плачуться, що грошей не вистачає. А ви просто молодець! Я повністю на вашому боці!
Людмила Василівна почервоніла від задоволення.
– А чоловік Ользі дістався просто чудовий. Бідненький, але розумний! З таким підходом до життя надовго бідним він точно не залишиться! – подумала вона.
Сергій швидко набирав бали в її очах.
Остаточно зять підкорив серце Людмили Василівни, коли запропонував:
– А давайте я купуватиму побутову хімію й продукти на всю нашу родину. Я знаю, де дешевше! Будемо розумно заощаджувати.
– Та ти просто диво, а не зять, Сергійку! – розчулилася Людмила Василівна.
Ольга з подивом слухала цю розмову і вже збиралася вставити слово, коли Сергій повернувся до неї і хитро підморгнув…
…Незабаром усі шафки були заповнені запасами. Хазяйський зять виконав свою обіцянку. Людмила Василівна раділа майже по-дитячому. Щоправда, її радість була недовгою…
– Ні-ні-ні! Так не піде! Ми ж домовились заощаджувати! – Сергій відібрав мірну склянку з пральним порошком у Людмили Василівни.
Відсипавши з неї рівно половину вмісту в пакет, він повернув склянку тещі.
– Ось так! Цього цілком вистачить!
Людмила Василівна сумно подивилася на відміряний порошок, потім на зятя.
– Сергійку, цього ж мало. Нічого ж не випереться…
– Все чудово попереться. І взагалі, як солодке не може бути несмачним, так і намилене не може залишатись брудним! – констатував Сергій.
Таке правило Людмила Василівна чула вперше. Але може, зять має рацію?
Тим часом Сергій розпитував Ольгу:
– Слухай, а які у твоєї мами слабкость? Ну, що вона любить? У чому неспроможна собі відмовити?
– Точно! – згадала Ольга. – У мами пунктик щодо посуду. Вона ніколи в житті не купить тарілку чи чашку, якою вже хтось користувався. На всьому економить, але посуд повинен бути новим і бажано красивим.
– Зрозумів! – Сергій посміхнувся. – Як вона так? Гарний посуд зараз коштує недешево. Марнотратство це. Будемо виправляти!
– Людмило Василівно, дивіться, який чудовий сервіз я купив майже задарма в інтернеті! – задоволений Сергій виставляв на стіл філіжанки, блюдця, тарілки.
Людмила Василівна скривилася.
– В інтернеті?
– Ну так. Така краса і майже задарма! – Сергій посміхався від вуха до вуха.
– Значить, це вже старе?
– Ну, так… А яка різниця? Помиємо, і буде як нове!
– Не буде! Невідомо хто з нього їв!
– Хто? Все з ним добре! – обурився Сергій.
– Ти пробач, Сергію, але з цього посуду я їсти не буду. Якщо треба, то купимо новий! – тихо, але твердо сказала Людмила Василівна.
– А як же ж економія?
– Для деяких речей можна зробити виняток!
– Добре. Домовилися, тільки ви це не забудьте, а то раптом нам теж знадобиться виняток для чогось зробити, – зітхнув Сергій.
– Справедливо… – погодилась Людмила Василівна.
Хоча в душі крутився червʼячок сумніву. Було відчуття, що її десь провели. Але де?
– Перший раунд за нами! – увечері сказав Сергій Ользі.
– Невже тобі вдалося посунути маму в її невгамовній жадібності? – здивувалася Оля.
– Майже… Поки що тільки на пару сантиметрів. Але все попереду, – загадково пообіцяв той.
…Наступний крок допоміг йому зробити друг Максим. На превелике нещастя, у нього не стало мами.
– Сергію, приходь. Допоможеш мені в маминій квартирі розібратися. Може, що потрібне собі знайдеш… Ти просто не уявляєш, скільки вона всього тут зібрала: кілограми мила, порошку, купа постільної білизни в упаковці, одяг новий ще… А сама старим користувалася все життя… Я приїхав і прямо оторопів! – говорив Максим по телефону.
Сергій, звісно, прийшов на допомогу другові.
– Нічого собі! – присвиснув він, оглядаючи купи добра. – Треба було частіше маму відвідувати!
– Треба було… Але ж ти знаєш, працював я в іншому місті, дзвонив. Начебто все в неї нормально було… І ось до чого повернувся! – Максим обвів кімнату рукою. – Ти подивися, може, щось тобі стане в нагоді. А то я все це просто викину!
– А як же ж, звісно, знадобиться! – Сергій дістав великий пакет і став складати в нього піраміду мила з полиці.
– Стій. Ти подивися: може, воно вже давно прострочене. Мило вона ще при мені збирати почала, – зупинив друга Максим.
– Прострочене – це ще краще!
– Ну як знаєш…
…Сергій повертався додому пізно. Він ледве дотягнув великий білий мішок до підʼїзду і важко видихнув.
– Ох і важезне ж воно! – пробурмотів чоловік, поглядаючи на свій вантаж.
Сергій витер лоба і набрав номер квартири на домофоні.
– А це ти, Сергійку! – відповіла на домофоні теща і Сергій потягнув важкий мішок до ліфта.
Чоловік відкрив двері і заніс його прямо на кухню.
– Сергію, а що це в тебе там таке?! – сплеснула руками Людмила Василівна, підозріло дивлячись на зятя.
Сергій хитро примружився.
– А зараз побачите! – сказав він.
Чоловік відкрив мішок і почав викладати з нього все на стіл.
– Господи, навіщо це все, Сергійку?! – ахнула теща. – Де ти стільки взяв?!
Людмила Василівна очі округлила від побаченого. На столі прямо на очах росла величезна купа зі шматків мила.
– Та ось у друга Максима мами не стало… А він у мене не хазяйський. Все, каже, викину! Забирай, як тобі треба. Ну я й забрав. Нам знадобиться. Мама йому таку спадщину назбирала – ого-го. Там і мило, і порошки, і білизна. Сама жила скромно, світла їй пам’ять… Все сину збирала. А він не цінує! – Сергій говорив, а сам усе викладав і викладав мило.
Людмила Василівна мовчки дивилася на величезну піраміду, і на душі в неї було тоскно…
Чому, вона й сама не розуміла.
А вночі їй наснився поганий сон…
…Вона лежала у своєму ліжку, одягнена в картопляний мішок з отворами для рук, а довкола нагромаджувалися гори речей. Чого там тільки не було: коробки із взуттям, побутова хімія, покривала й подушки. Все нове, із етикетками. На тумбочці височіла велика купка грошей.
– Звідки у мене це все? Невже я стільки добра встигла назбирати?! – здивувалася Людмила Василівна уві сні.
Майже завалені речами двері відчинилися, зрушуючи убік коробки і пакети… Висока постать у чорному балахоні протиснулася у кімнату. Людмила Василівна дивилася на неї, не в змозі вимовити жодного слова.
– Ну чого дивишся? Збирайся! – пролунав скрипучий голос з-під каптура, що приховував обличчя. – Тільки все це доведеться залишити! – постать випросталася і з рукава, кістлявою рукою, вказала на гори речей, а потім простягла руку Людмилі Василівні.
І вона закричала! Та так голосно, що прокинулася…
Порожня спальня, жодних речей і непроханих візитерів.
– Сон! Слава Богу! – подумала Людмила Василівна, витираючи холодні краплі поту з чола.
А потім задумалася…
…Був суботній сонячний ранок. Сергій з Ольгою снідали на кухні, коли в дверях з’явилася сяюча Людмила Василівна.
– Ну, що молодята, я тут подумала і вирішила! Допоможу я вам із першим внеском на вашу квартиру! Дещо я все ж таки назбирала за своє життя!
Ольга випустила чайну ложечку з руки, Сергій поперхнувся.
– Мамо, дякую… Ми все тобі повернемо потихеньку! – Ольга перша впоралася зі здивуванням. – А чого це ти так раптом?
– А того, що досить збирати! Із собою все не забереш! Пора жити! – Людмила Василівна, наспівуючи собі під ніс якусь веселу пісеньку, потяглася по чайник. – А сьогодні я пропоную зайнятися шопінгом!
Сергій з Ольгою перезирнулися – не може бути! Але диво таки сталося!
І опиратися йому в них не було жодного бажання…
