Сергій ішов до свого хрещеного батька Олега напередодні Різдва, збирався пригостити його кутею і привітати з прийдешнім святом.
Вони рідко спілкувалися останнім часом, але коли таки зустрічалися, на душі ставало так тепло.
Інших родичів у Сергія не було. Матері не стало два роки тому, а батька ще раніше. Тільки ось хрещений залишився ще тітка, але вона жила далеко.
Сергій ледь пробирався через кучугури, які намело за останні дні, але під шарфом, у який він укутався по самі вуха, він раз у раз посміхався. Чекав на цю зустріч.
І ось нарешті він дістався потрібного будинку і постукав у двері. У вікнах світилося світло. Олег на нього чекав.
– Привіт, Сергію! Я вже думав, ти й забув мене цього року! – радісно сказав хрещений, коли побачив його.
– З якого ще такого дива? – пожартував Сергій. – Зі святом, Олеже. Щастя тобі, здоров’я…
– Дякую, синку! – сказав Олег. – І тобі всього і ще більше! Заходь, роздягайся! Буду тобі подарунк твій показувати!
Тут Олег хитро примружився.
Сергій здивовано подивився на нього, але куртку таки зняв, а потім все ж таки запитав:
– Подарунок? – здивовано запитав він. – Як це?
– Ходімо, зараз все покажу! – з усмішкою сказав Олег і провів його у вітальню.
Сергій зайшов у вітальню і так і застиг на порозі від побаченого.
За столом сиділа молода дівчина років двадцяти п’яти. Гарненька, сором’язлива, посміхалася. Сергій був дуже здивований.
– Знайомся, Сергію! Це твоя майбутня дружина! Звуть її Поліна!
– Що? – нічого не розуміючи, перепитав хрещеник, – Дружина? Олегу Валерійовичу, ти що взагалі, чи що?
– Ні, ось на тебе чекаємо! І ти, Поліночко, знайомся, це Сергій, мій хрещений син, я тобі про нього розповідав! Прошу знайомитися! – посміювався Олег.
Йому явно подобалося все те, що відбувалося.
– Привіт! – зі збентеженою усмішкою сказала дівчина, але з–за столу не встала, наче приросла до стільця.
– Привіт! Що це все означає? – не вгавав Сергій. – Я так одружуватися не планував!
– Ну, то ти ще вчора не планував, а сьогодні вже запланував. Мені твоя покійна наснилася. Сказала уві сні, що погано тобі одному. Дружину тобі треба знайти. Ось я й знайшов!
– Знайшов?
– Так, по лісі походив, по кучугурах, от і знайшов тобі Поліночку. Гарна, правда?
– Олеже, ти смієшся? – здогадався Сергій.
– Ти б своє обличчя бачив! – розсміявся хрещений. – Це Полінка, моя племінниця. В гості приїхала з батьком. Незабаром і Володя підійде. В магазин побіг.
У Сергія аж відлягло трохи. На секунду він і справді повірив, що хрещений вирішив його одружити без його відома чи згоди.
Зрозуміло, що на дворі двадцять перше століття вже ніхто так не робить, але знаючи Олега можна було й таке припустити. Той ще жартівник!
Тільки–но Сергій сів за стіл, як повернувся Володимир, двоюрідний брат Олега. Роздягнувшись, він одразу пройшов у вітальню.
– О, зятьок уже прийшов! – весело сказав він. – Ну, давай знайомитись! Мене Володя звуть, можна Володимир Володимирович. Або одразу татом мене називай…
Він не встиг договорити, як дочка його зупинила.
– Запізнився ти, татку! Сергій уже про все здогадався! Не встиг ти трохи!
– Ну ось! Так не чесно! Я думав, що встигну раніше добігти! – засмутився новий знайомий.
Сергій знав Олега все своє життя, але його далеких родичів бачив уперше. Отаке знайомство вийшло. Весело, нічого не скажеш!
– Ні, ну ви, звісно, красені! – заспокоївшись остаточно, посміхнувся хрещеник.
– Це так, це ми вміємо! – погодилася Поліна. – А ти чого одруження так боїшся? Чи вже невдале було?
Здавалося, питання зовсім не доречне, але їй стало так цікаво, що не втрималася. Сергій промовчав, а дядько Олег за нього відповів.
– Сергій наш років три тому одружуватися планував. Вже заяву в РАГС подали, весілля призначили. Навіть мене запросили, а тут бац і не вийшло!
Наречена його втекла на краще життя, а він тут кукувати залишився. Ось більше і не бачив його жодного разу з жінкою. Мати все нарікала, що так сам і залишиться.
– Хм, недобре вийшло! – погодилася Поліна. – То, може, й справді, ми той? Одружимося? – запропонувала вона. – А що? Раніше так і робили. І це ж чудово? Не треба морочитися, шукати когось, на побачення ходити, подарунками задаровувати. Розпишемося і все, житимемо разом!
Сергій дивився на неї і все намагався зрозуміти, чи серйозно вона говорить чи знову жартує. У неї був такий впевнений погляд, але голос…
– Я, мабуть, відмовлюся, тільки не ображайся! Мені й одному добре!
– Добре? – ніяк не могла вона заспокоїтися. – Ось уяви, ти приходиш додому, а там смачно пахне. На столі стоїть парує їжа – борщ або печеня в горщиках, або якісь пиріжки. Хіба не чудово? Та й спати разом тепліше.
– Поїсти я й сам можу приготувати! – тільки й буркнув Сергій.
Якось затяглася вся ця історія. Набридло йому. Іноді йому здавалося, що самому справді жити краще. Принаймні не потрібно чекати зради.
– А чи не набридло тобі самому? – співчутливо спитав Олег. – І не лише готувати…
– Ні у мене все добре! Давайте святкувати? – запропонував Сергій.
Вони всі посідали за стіл. Смачно поїли. Дядько Володимир усе нахвалював частування, що його донька приготувала. Все й справді було дуже смачним. Це було важко не відзначити.
Поліна раз у раз безсоромно поглядала на Сергія. Видно, сподобався він їй. Та й ідея начебто сподобалася. А чому ні?
За віком вони підходять один одному цілком. Він не одружений. Вона незаміжня, хоча пора б вже, та й хочеться знайти міцне чоловіче плече, на яке можна спертися. У Сергія он які міцні плечі! Одним словом, Поля зацікавилася і не приховувала цього.
Після третьої Олег із Володимиром на вулицю вийшли, подихати свіжим повітрям, а Поліна й Сергій у хаті залишилися.
– То що одружимося? – з посмішкою запитала Поліна.
– Ти мені що пропозицію робиш? – пожартував Сергій.
– А хоч би й так! – не соромлячись, сказала вона.
– А тобі не здається, що це вже перебір? Може вистачить?
– Не здається! Ось побачила тебе, і ти мені сподобався. Я дівчина невибаглива. Багато просити не буду. На курорти теж не хочу. Мені просто чоловік потрібен, який полюбить і поряд буде, що батьком моїх діток стане. Дивлюся на тебе і розумію, що ти чудово підходиш на цю роль! Чи я тобі така неприємна?
Сергій дивився на неї і все намагався побачити ту вдавану іскорку в її карих очах, що натякає на черговий жарт, але так і не роздивився.
Придивився трохи, а дівчина й справді симпатична. Темні кучері, обличчя таке цікаве, хоч і трохи незвичайне, фігурка теж нічого. І ніби щось клацнуло в ньому.
– А давай! – раптом видав він.
– Що давай? – уточнила вона.
– Що–що, давай одружимося! – погодився він.
– Ти мені що пропозицію робиш? – сказала вона, трохи збентеживши його, хоч і знала, що ще кілька хвилин сама говорила те саме.
– Ну так, а що? Неначе погадали на Різдво, зустріли наречених. Може, й так буває? – з усмішкою сказав він.
– А якщо я погоджуся, не боїшся?
– А чого мені тебе боятися?
Довго дядьки були на подвір’ї, а коли назад у будинок повернулися, то їх новиною приємною ощасливили. Сергій одружитися надумав, а Поліна виходить заміж. Ох і здивувалися вони!
– Ви тепер нас розіграти вирішили? – серйозно спитав Володимир.
– Ні, ось свята затихнуть, підемо заяву подавати! – відповів Сергій.
– Ми ж післязавтра додому зібралися! – сказав він дочці.
– Ну, ти, тату, їдь, а я з Сергійком залишуся, поки обжитися трохи встигнемо. За речами моїми трохи згодом приїдемо! Поки що й тих, що з собою взяла, мені вистачить.
– А що я скажу мамі?
– Як що? Дочку заміж видаєш, а що казати не знаєш? – усміхнулася Поліна.
Володимир та Олег до останнього не вірили, що молоді серйозно говорять. Усвідомили це, лише коли наприкінці вечора вони за ручки взялися і разом до Сергія додому пішли через кучугури…
…Після свят, Поліна та Сергій і справді пішли заяву подали, а через місяць одружилися, як і запланували. Та й по речі їхати не довелося, батьки самі все привезли. Саме до весілля і встигли!
До дня одруження молодята вже краще встигли познайомитися, полюбилися один одному.
І хоча розуміли, що дуже дивно все це вийшло, але ні про що не шкодували.
А раптом і так можна створити щасливу сім’ю? Час покаже, але план вони мали саме такий!
