– Хто в тебе онук? Будівельник? – насупившись, запитала Макарівна. – У сенсі директор будівельної фірми?
– Ні, – посміхнувшись, відповіла Семенівна, – На будівництві він працює. Каменяр.
– Каменяр, – скривившись повторила Макарівна. – Іванівно, ти чула? Каменяр!
– А що, зараз молодь мулярами стає? – Іванівна щиро здивувалася. – А що, у твоїх дітей грошей не було його на щось пристойне вивчити?
– Ось у мене внучка, – Макарівна влізла, не давши Семенівні відповісти, – йогою займається, на фітнес ходить, медитації робить!
Нещодавно в Тибет з чоловіком їздили, якійсь Ламі вклонитися!
– Не якійсь, а якомусь, – поправила подругу Семенівна. – Це вчитель у буддизмі!
– Так? – Макарівна глянула на Семенівну. – Я в цьому не розуміюся! А ось моя Христиночка у всьому розуміється! Розумниця вона в мене!
– А працює вона в тебе ким? – спитала Іванівна.
– Пф–ф, – Макарівна постукала зморшкуватим пальцем по скроні. – Думай, що говориш!
Вона в мене така гарна й розумна, що їй працювати не треба! В неї чоловік, великий бізнесмен! Він Христиночці працювати не дозволяє!
– Значить, вдома вона в нього працює за сімох! – усміхнулася Іванівна.
– А ось і ні! – діловито відповіла Макарівна. – Вона – прикраса його життя! Він її подарунками та квітами задаровує!
А вдома у них робітники! Я ж говорю, Христиночка то в медитації, то в подорожі!
А ще по салонах краси ходить, бутіки відвідує, стилістів та інших косметологів!
Дівчинка у свої двадцять п’ять крутиться так, як нам із вами й не снилося!
– А голова не закрутиться в неї, так байдикувати? – засміялася Іванівна.
– Ти чого? – обурилася Макарівна. – Та щоб свого Бориса на собі одружити Христиночка гарувала й орала!
Потрібно ж і головою вміти думати, і себе подати! А манера? А хода? Це ж не тільки знати та вміти, цьому спочатку вивчитися треба!
– А Борис цей, – запитала Семенівна, – він взагалі хто? Ну, що Христина твоя так старалася для нього.
– О! – Макарівна підвела очі вгору. – Це та-а-ка людина! Має бізнес! Має три будинки, п’ять квартир, і навіть ресторан свій!
А машини і з калькулятором не порахуєш!
– А скільки ж йому років, що він стільки всього заробив? – Запитала Семенівна.
– Сорок! У розквіті сил чоловік! – гордо заявила Макарівна.
– Почекай, – Іванівна поклала подрузі долоню на руку. – Христинці двадцять п’ять, а йому сорок? Вона в тебе що, зі старим багатієм? – Іванівна почала сміятися. – Гарна онучка!
Дідок юну дівчину підчепив і тепер у нього на шиї медитує, щоб він на цьому світі не затримався!
– Ти зовсім вже?! – вигукнула Макарівна. – Не сімдесят яких, а сорок! Він у самому розквіті сил!
Я його на весіллі бачила, там не чоловік! Мужик!
– Перед собою виправдалася, а перед нами не виходить, – продовжувала сміятися Іванівна. – Тому ти й галасуєш! А ти не галасуй! Та й не вихваляйся!
Внучка ж у тебе, хоч і гарна, а пішла в утриманки! А ти нам тут співаєш, що вона в тебе золото! А золото ж з пробою виявилось!
– Перестань, – зупинила подругу Семенівна. – Так може бути справжнє кохання, якому вік не перешкода.
А працювати він її не пускає, бо дбає, а не тому, що вона на шию сіла!
– Зрозуміла? – спитала Макарівна Іванівну. – Я просто пояснити так не змогла, бо ти мене постійно перебиваєш!
У моєї внучки справжнісіньке кохання і щастя!
– А дітки у них є? – Запитала Семенівна.
– Ні, поки що, – відповіла Макарівна. – Вона його все просить, а він не дозволяє. Говорить, що йому від минулого шлюбу діток вистачає!
– У–у, – простягла Іванівна. – Так він твоїй Христинці вже з дітьми дістався!
Ну, звісно! Для чого йому дітки? В нього вже є! Гроші є, діти є!
А тепер і молода на все згодна дружина, бо він її утримує!
Про яке кохання ти тут говориш?
Іграшка вона в нього, хоч і законна! А вона терпить, бо тільки йогою і вміє займатись!
І це ще подивитися, а як вона стала його дружиною! Може, вона його з сім’ї повела?
То так вчилася та готувалася!
Макарівна відповідати не стала. Образилася. Сама такі припущення робила, але їй дочка так виказала, яка сама Христину вчила місце під сонцем зайняти, що цю тему більше не порушували.
А тут і подруги, начебто, а зачепила за живе!
Якою б розумною Христиночка не була, а ставку на красу зробила. Так ще й її мати їй допомогла саме цією доріжкою піти.
Натомість обидві зараз у шоколаді. Правда, і Макарівні іноді перепадає від щедрот Бориса, але тим хвалитися не хотілося.
А подруги ж перекрутять так, що Христина не тільки сама на шию мужику сіла, а й маму з бабцею посадила.
Не хотіла Макарівна в сімдесят вісім років утриманкою прославитися. Мовчала.
– Ось у мене внук, – засміявшись, сказала Іванівна, – і красень і розумничка! Йому тридцять три всього, а в нього вже свій бізнес!
Величезними грошима крутить! Батьків на пенсію раніше відправив і утримує краще, аніж у п’ятизірковому готелі!
Мені син дзвонив, хвалився, що вони з дружиною по курортах та островах! А все Олежок мій платить!
Мене з собою кликали, але мені не можна, здоровʼя на дорогу не те! А так і я по всьому світу каталася б!
– Пройдисвіт твій внук, – невдоволено кинула Макарівна. – Сама по телевізору бачила, як його до зали суду заводили!
Він тоді якихось бізнесменів ошукав!
– Це не він! – вигукнула Іванівна. – Це його колишній партнер! Мій Олежик не міг!
– Як же ж не міг? – посміхнулася Макарівна. – У людей взяв, а на батьків записав, тому йому нічого й не було!
– Не довели, значить, не він! – стояла на своєму Іванівна. – А от партнера вину довели! Тому й говорю, що мій онук все сам!
– Годі брехати! – відмахнулася Макарівна. – Якщо один раз засвітився, то на руку нечистий!
А раз не спіймали, то просто пощастило! Нічого, і його таке чекає! Дай тільки час!
Іванівна навіть почервоніла від злості, збираючись щось сказати, але їй не дала Семенівна:
– У нас і без вини винним зроблять. А коли відпустили, значить, не було нічого! А скільки такого було, що починають удвох, а потім один винен, а другий за компанію?
Але якщо слідом не пішов, значить, чистий перед законом!
– Ось і я так говорю! – закивала Іванівна. – Мій онук чесний бізнесмен! Він же ж копійки чужої не візьме! Працює зранку до ночі! А все навіщо?
А щоб стати великою людиною! Не те, що в тебе внучка, – дрібно мстилася Іванівна Макарівні, – за чужий рахунок у рай зібралася! Та ще й відомою дорогою!
Не давши Макарівні відповісти щось погане, Семенівна запитала:
– А в Олежки дружина, діти є?
– Звідки? – зітхнула Іванівна. – Він же ж живе на роботі! Не те, що до мене, до батьків навіть не їздить!
Їм переказ відправить, мені переказ відправить, а як бачимося, то тільки через відеодзвінок та й то – рідко!
Розмова хвилин на п’ять затихла.
– І до мене Христина не їздить, – сказала Макарівна з важким зітханням. – Все з чоловіком своїм крутиться, з усіх боків обходжує…
– Бабусю, ти там не змерзла? – З вікна другого поверху висунулася голова молодого чоловіка.
– Ні, любий! – відповіла Семенівна. – Все добре!
Голова зникла, а за дві хвилини вийшла якась молода дівчина з пледом у руках:
– Ольго Семенівно, ви б не засиджувалися, вітер холодний! Он вкрию вас, щоб не змерзли!
Вона вкрила Семенівну пледом і побігла в під’їзд.
– А хто це був? – здивовано запитала Макарівна, не розуміючи, що відбувається.
– Це Оленка! – відповіла Семенівна з усмішкою. – Мого онука Дмитрика дружина! Вона з ним на будівництві працює!
– Теж муляркою? – спитала Іванівна.
– Ні, вона маляр, – відповіла Семенівна. – Тільки вона, як з декрету вийде, то бухгалтеркою піде! Навчилася, поки в декреті була!
– А–а? – вказала Іванівна на вікно, де з’являлася голова.
– То це ж Дмитро і є! – У погляді Семенівни з’явилася ніжність. – Вони ж до мене щовихідних приїжджають із правнуками!
Оленка прибирає, Дмитро готує на стіл, а правнуки нудьгувати не дають!
А сьогодні з вами вийшла посидіти, поки вони мені готують сюрприз!
Мені ж вісімдесят виповнилося! Ось посиджу з вами, і святкувати піду!
– Не просто так вони до тебе їздять! – Заявила Макарівна. – Їм твоя квартира потрібна! Зараз щось вчудять і все!
– Є в них квартира! Вони купили в кредит, – відповіла Семенівна. – І дача у них є!
Колись моїй дочці хотілося будиночок у селі, та не витримала господарства. Так вони з чоловіком у місті, у своїй квартирі, онук у своїй, а на дачу ми всі разом їздимо!
Заздрісно поглядаючи на Семенівну, її подружки не знали, що й сказати.
З під’їзду вискочили двоє дітей і кинулися до Семенівни:
– Бабуся! Бабуся! У нас все готово! Ходімо святкувати!
Хлопчик допоміг бабусі встати з лавки, а дівчинка понесла слідом плед, тягнучи його по землі.
Коли в під’їзді зачинилися двері, Макарівна сказала:
– Всього лише якийсь будівельник! Ані бізнесмен, ані підприємець! Будівельник! Пф–ф!
– І не кажи, – кивнула Іванівна. – І дружина в нього сіра, нецікава! Не те, що твоя Христиночка!
Вони продовжували сидіти мовчки. Але тут з вікна висунулась голова Семенівни.
– Досить заздрити! – гукнула вона подружкам на лавці. – Ходімо разом мій день народження святкувати!
Вісімдесят років не щодня буває! Та й не кожен доживає до такого!
Сказавши це, вона зникла в квартирі, а Іванівна повернулася до Макарівни:
– Ходімо?
– Ну, коли кличуть, треба йти! – сказала Макарівна. – Чи доживе Семенівна до наступного дня народження – невідомо, а от тортика скуштувати у мене ще зуби знайдуться!
— Досить жартувати, — крекчучи, Іванівна встала. – Ходімо за чужого онука порадіємо, якщо своїх тільки на великі свята бачимо!
Хоч він і будівельник, хоч і муляр, а про Семенівну не забуває!
– Ходімо, бо весь торт з’їдять! – буркнула Макарівна.
Багатство бабусі – це не те, чого її онуки досягли або досягнуть, а в тому, що вони про своїх бабусь не забувають.
Ким би вони не були – бізнесменами, будівельниками чи вчителями.
Головне, це увага й любов, навіть якщо це добре слово і ніжні обійми, а не острови, чи курорти!
