Семен їхав по сільській дорозі, мріючи швидше опинитися вдома. Цілий день він провів сьогодні у батьків у селі, втомився дуже. Батьки, начебто, ще й досить молоді, але все ж таки їм важко вже дається фізична робота. Ось і доводиться Семену щовихідних їздити, допомагати. Благо, він не одружений, часу вільного навалом.
Семен проїхав одне село, потім друге. І перед тим, як виїжджати на трасу, світло від його фар вихопило силует на узбіччі. Спочатку Семен хотів проїхати повз, мало що, можливо який житель села кудись попрямував, але, коли він під’їхав ближче, зрозумів, що це дитина.
По узбіччю йшов хлопчик років восьми, може, трохи більше. Семен не дуже добре визначав вік дітей через те, що своїх не було. Чоловік уже навіть проїхав повз, а потім все ж таки загальмував.
Було близько дев’ятої вечора. Наприкінці літа в цей час вже досить темно. Хлопчик один, до найближчого села близько кілометра, явно не просто гуляє. Та й сіл у тій стороні більше немає, лише траса.
Хлопчик зрівнявся з машиною, і Семен відчинив вікно. Звичайно, було трохи страшнувато, раптом, яка підстава.
Але хвилювання – хвилюванням, а совість не дозволила б проїхати, не з’ясувавши, що трапилося.
– Привіт, ти чого тут один? – запитав Семен.
– Здрастуйте.
Було видно, що хлопчик теж напружився. Навіть почав озиратися на всі боки. І Семен поспішив його заспокоїти.
– Я від батьків до міста їду, вони у Малинівці живуть. А ти куди це поспішаєш на ніч дивлячись?
– Додому, – тихо відповів хлопчик.
– А де твій дім?
– У місті.
До міста близько тридцяти кілометрів. І зрозуміло, що хлопчик такий шлях не подолає. Та й неясно, що взагалі сталося.
– А ти знаєш, що до міста дуже далеко? – запитав Семен.
– Знаю. Думав на трасі попутку спіймати.
Семен важко зітхнув. Він так сподівався, що всьому цьому є розумне пояснення. І що, почувши його, Семен заспокоїться і поїде собі далі. Але ж ні.
– Так, давай по порядку: ти чому тут один?
Хлопчик хмурився. Наче не хотів розповідати, але Семен вже знав, що все в нього випитає. Тому що йому навіть страшно уявити, що може статися з дитиною, якщо вона стане на трасі ловити попутку. Дай боже, йому трапляться нормальні люди, які допоможуть. А скільки негідників на дорозі? Та й ця траса досить темна. Не дай боже, щось станеться.
– Ну що скажеш? – запитав Семен.
– Я просто хотів повернутися додому, – неохоче відповів хлопчик.
– Гаразд, а звідки?
– Від батька.
Останнє слово було сказано з такою неприязнью, що Семен зрозумів, що він, корінь зла.
– А вдома мати? – запитав він.
– Так.
Хлопчик навіть якось підбадьорився, коли почув слово «мама».
– То може ми їй подзвонимо? – спитав Семен, сподіваючись, що та сама мама проллє світло на ситуацію.
– Не можу, мій батько телефон забрав. А її номер я не пам’ятаю.
– А твій тато зараз де?
До останнього Семен сподівався, що стороннього хлопчика не доведеться садити до себе в машину. Тішило лише те, що у нього працює відеореєстратор, і все зараз записується. Інакше було б проблематично щось довести.
– Вдома. Після чергової гулянки спить.
Картина з кожним сказаним словом хлопця ставала дедалі гіршою. Але хоча б трохи почала прояснюватися.
– Тебе як звати?
– Денис.
– А я Семен. Я в місто якраз їду. Ти адресу свою знаєш?
– Звісно! – навіть ображено промовив Денис.
Він назвав свою адресу, і Семена потішило те, що дім Дениса хоча б у його боці, а не на іншому кінці міста.
По-хорошому, треба було б викликати патрульних. Нехай вони вирішують, що робити. Але Семен чудово розумів, що все це затягнеться на годинник. Поки патрульні приїдуть, поки Семен їм усе перекаже, поки щось вирішуватимуть. Не кине ж він хлопчика одного тут.
– Я можу тебе підвезти, – сказав Семен.
– Правда?
– Так. Сідай. А дорогою все розкажеш.
Денис з радістю застрибнув на заднє сидіння, а Семен похитав головою.
– Ти знаєш, що так неправильно? Я тебе справді до мами відвезу, але взагалі до чужих у машину сідати не треба. Тим більше, ловити попутку.
Денис насупився, але кивнув. А Семен про себе хмикнув. Знає він, ну звичайно.
З іншого боку, цей хлопчик має своїх батьків, нехай виховує його. А Семен просто докине до хати.
– Ну, розповідай, що трапилося, – промовив чоловік, коли вони рушили в дорогу. – Як ти в тата опинився? І чому мало не вночі вирішив поїхати до мами? Ще й у такий небезпечний спосіб.
Денис зітхнув, як дорослий, і почав розповідати.
Виявилося все досить банально, але водночас сумно.
Батьки Дениса розлучилися кілька років тому саме через те, що батько гульбанив.
– Я навіть був радий, що мама від нього пішла, – додав він. – Без нього нам краще.
Семен зітхнув, але ніяк не прокоментував. А Денис продовжив свою розповідь.
Батько переїхав до села, до будинку, який дістався йому від батьків. Мама ж із Денисом залишилися у місті. Раніше мама не дозволяла батькові бачитися з сином наодинці, завжди була присутня. Але останнім часом тато, начебто, став менше гульбанити, влаштувався на роботу.
І ось мама Дениса погодилася відправити сина на вихідні до тата. Він довго просив, та й сам Денис хотів. Коли тато нормальний, із ним дуже цікаво. Та й Денис сподівався, що вони чудово проведуть час.
Спершу так і було. Вони сходили на озеро, порибалили. Потім приготували поїсти. А потім до тата прийшов його друг
Як тільки Денис побачив «накритий» стіл, одразу зрозумів, що добра не чекай. Але тато його запевнив, що вони лише посидять трохи і розійдуться.
Денис грав весь цей час на телефоні. А тато, «посидівши» трохи, вирішив виховувати свого сина. Звелів відкласти телефон і погуляти. І коли Денис відмовився і сказав, що він взагалі хоче повернутися до мами, батькові це не сподобалося. І він вирішив забрати в сина телефон, і поламати його.
Потім батька друг пішов, а тато заснув. Телефон батька Денис не знайшов, але й перебувати в будинку, коли батько в такому стані, йому не хотілося. А ще він був злий на нього за зламаний мобільний. Мама цей телефон подарувала Денису на день народження.
Ось він зібрався і вирішив дістатися міста самостійно. Власне, так його Семен й зустрів.
– Ну, а чого до сусідів не сходив? – запитав Семен.
– Ну їх, – махнув рукою хлопчик. – Я їх не знаю, та й гульбанять вони також, я бачив. Та й чим вони допоможуть? Номер мами я все одно не пам’ятаю.
– Ну, тепер вивчиш, – промовив чоловік. – А взагалі, Денисе, не можна так робити. Так, твій тато недобре вчинив, але не треба на зло йому наражати себе на небезпеку.
– Я не на зло. Я просто хочу до мами.
І це було сказано так сумно, що Семен не став і далі читати моралі. Зрештою, це просто хлопчик, якому, напевно, було страшно і дуже сумно.
До міста дісталися досить швидко, а потім поїхали до Дениса.
– Це мій дім, – радісно вигукнув хлопчик, як тільки вони в’їхали на подвір’я. А Семен видихнув. Майже все скінчилося.
– Я тебе проведу, – сказав він. Треба ж переконатися, що Денис справді в безпеці, та й мамі його, мабуть, треба все пояснити.
Вони подзвонили в домофон.
– Хто? – Запитав стомлений жіночий голос.
– Мамо, це я! –вигукнув радісно Денис.
– Денисе?
Двері відчинилися, і вони увійшли до під’їзду. Піднялися на другий поверх, а там уже, на сходовій клітці, на них чекала жінка.
– Денисе?! Що сталося? – схвильовано спитала вона, переводячи погляд із сина на чоловіка.
– Мамо! – Хлопчик міцно обійняв її, радіючи, що все закінчилося. – Це Семен, він мене підвіз.
Мама явно нічого не розуміла, і Семен вирішив внести ясність.
– Дозвольте, я все поясню.
– Так-так, проходьте…
Денис побіг до себе в кімнату, а Семен за чашкою чаю почав усе розповідати. Починаючи від того, як зустрів Дениса одного на дорозі і закінчуючи власне розповіддю самого хлопчика.
– Господи …
Ірина, так звали маму Дениса, заплющила очі.
– Я навіть не знаю, як вам дякувати. Господи! – Все повторювала вона. – Мені навіть страшно уявити, що могло статися! Ніколи… Більше ніколи не повірю цьому негіднику…
Семен мовчав. А що тут скажеш?
– Я вам заплачу, – схаменулась Ірина. – Скільки?
Семен навіть здивувався.
– Та ви що? Я і зайшов тільки щоб переконатися, що Денис у безпеці. Та вас заспокоїти.
– Мені все ж так ніяково… І я вам така вдячна.
– Не варто, – усміхнувся Семен. – Головне, що все добре скінчилося. І, не мені вчити вас, як виховувати сина, але нехай він вивчить ваш номер напам’ять. Та й повторіть із ним, щоб більше так не робив. Дякувати Богу, я йому на дорозі попався.
– Обов’язково, – кивнула Ірина. Було видно, що вона досі не прийшла в себе.
Семен глянув на годинник і зрозумів, що настав час уже відкланятися.
– Усього вам гарного, дякую за чай, – промовив він.
– Що ви… Це вам дякую. Денисе, попрощайся з дядьком Семеном.
Хлопчик вибіг у коридор з кімнати. Було видно, що він заспокоївся і розслабився. Як швидко діти забувають погане, навіть позаздриш.
– До побачення. Дякую, що привезли мене до мами.
– Будь ласка. І будь обережнішим, гаразд?
Денис кивнув головою. А потім невпевнено додав:
– А ви до нас у гості ще заїдете?
Семен розгублено глянув на Ірину. Такого повороту він не очікував.
– Я… Не знаю.
– Приїжджайте. Мама вас вечерею нагодує. Вона дуже смачно готує.
Ірина мовчки посміхалася. А Семен зрозумів, що потрапив у пастку. Адже не відмовиш. Та й чомусь відмовлятись і не хочеться.
– Ну, якщо твоя мама не проти, то можу якось на вечерю заскочити.
– Я тільки за, – промовила Ірина. – Давайте обміняємося номерами.
Семен вийшов надвір і посміхнувся. Так, сьогодні він повернеться додому пізніше, ніж планував. Але душу гріє думка, що він зробив добру справу. А ще чомусь дуже хотілося зателефонувати Ірині. Та й на вечерю хотілося прийти. Заодно перевірить, чи Денис вивчив мамин номер. Наче Семен вже відчував якусь відповідальність за цього хороброго, хай і трохи безрозсудного хлопчика. У якого до того ж дуже приваблива мама.
