Головна - Життєві історії - Сашко зустрів Ліду на краю лісу. Вона вже йшла додому. – Де це стільки ягід було? – запитав він. – Як завжди, – відповіла дівчина. – Ти ж знаєш наші місця. – Знаю, – кивнув Сашко. – Нехай вони завжди будуть нашими… – Ти про що? – здивувалася Ліда. – Загадковий ти якийсь… – Мій брат одружується! – сказав Сашко. – Так?! – ахнула Ліда. – Вітаю! Тобі теж пора. – А я твою бабусю вже про це запитав, – раптом сказав Сашко. – Вона не проти. Ліда засміялася. – А чого ти смієшся? – здивувався Сашко. – Ти що, моїй бабусі пропозицію зробив?! – дівчина не розуміла, що він таке каже

Сашко зустрів Ліду на краю лісу. Вона вже йшла додому. – Де це стільки ягід було? – запитав він. – Як завжди, – відповіла дівчина. – Ти ж знаєш наші місця. – Знаю, – кивнув Сашко. – Нехай вони завжди будуть нашими… – Ти про що? – здивувалася Ліда. – Загадковий ти якийсь… – Мій брат одружується! – сказав Сашко. – Так?! – ахнула Ліда. – Вітаю! Тобі теж пора. – А я твою бабусю вже про це запитав, – раптом сказав Сашко. – Вона не проти. Ліда засміялася. – А чого ти смієшся? – здивувався Сашко. – Ти що, моїй бабусі пропозицію зробив?! – дівчина не розуміла, що він таке каже

– Максимівно, забирай свого бешкетника. Навіщо ти його випустила? Сніг поклювати?

– Про що ти, Олено? Я не випускала його.

– Сам втік!

– Ага! Через паркан перестрибнув, і твого випустив. Зі святом вирішив привітати.

З-за сараю тихо виглядали Павлик і Сашко, восьмирічні близнюки, онуки Олени. Ну захотілося їм подивитися півнячі розбірки.

А де півнів взяти? У бабусі є, та й у всіх є в селі, але сусідка ближча.

Ледве дочекалися поїздки на новорічні канікули, і першого ж дня здійснили задумане.

Півні наробили галасу, господиня вискочила. Винуватці всього, що відбувається, встигли сховатися.

– Так! Мені здається, що відбувається. Подзвоню батькам, нехай забирають їх прямо сьогодні, – спеціально голосно сказала Олена. – Все. Вже йду!

– Бабусю, не треба…

– Не треба. Ми більше не будемо.

– Не будемо.

Навперебій заговорили хлопчаки.

Максимівна сміялася. Півнів посадили назад.

– Це ж хлопчики, Олено. Ходімо краще чай пити. У нас млинці є. Лідочка мені допомагала. Ви б, бешкетники, теж могли бабусі допомагати, а не галас влаштовувати.

– А з м’ясом немає? Ми з м’ясом любимо, — спитав Павлик.

А може й Сашко?

– Буде вами і з мʼясом… Ходімо…


П’ятнадцять років пролетіло. Всі ці роки онуки часто приїжджали до бабусі. Ліда теж на канікулах гостювала у своєї бабусі. Із півнями вони більше не експериментували. Було багато інших розваг, за деякі їм діставалося від бабусі Ганни. Сусіди тільки сміялися з усього.

Ліда рано вийшла заміж і майже одразу переїхала до своєї бабусі з онуком. У шлюбі їй не пощастило, розлучення після народження сина. Після раннього шлюбу та розлучення батьки її не зрозуміли, а бабуся прийняла.

Павлик і Сашко поховали свою бабусю Олену. Хату вони вирішили не продавати. Бабуся залишила заповіт на них.


Будинок використовували як дачу. Молоді люди приїжджали з друзями, але найчастіше одні. Сашко все частіше заходив до сусідів. Ліда йому подобалося давно.

– Максимівно, Лідо. Ви нікого не загубили?

– Ой. Знову втік шибеник. Чотири роки, а вартує вас двох у дитинстві. Де ти його знайшов? Ліда по ягоди пішла, мусить повернутися. А я не додивилася. Дякую тобі.

– Біля магазину.

– А що це в нього?

– Так він у магазин ходив. Не з порожніми ж руками повертатися. Правда, Микольцю?

– Плавда. Я ще побіжу.

– Я тобі побіжу. Більше один не ходи. Тільки з мамою чи бабусею. Наступного разу цукерок не буде.

– Дякую, Сашко. А я й помітити не встигла, як він втік.

– Дивитися треба за дитиною, – голосно сказав Микола, чим насмішив усіх.

– Сашко, ходімо до нас чай пити. У нас млинці.

– Із чим?

– Сьогодні з м’ясом. Як ти любиш? Клич брата.

– Він не один, а з подругою. Ми до їхнього весілля готуємось.

– Ну і Павлик! А ти ж як? Не збираєшся одружуватися?

– А вам зять не треба?

– Такий, як ти, може й потрібний. Щось Ліда довго ходить, не заблукала б.

– Я подивлюсь. Знаю, куди вона ходить. А чай потім.

– Павлика поклич з нареченою.

– Добре…

…Ліду Сашко зустрів на краю лісу. Вона вже йшла додому.

– Де це стільки ягід було?

– Як завжди. Ти ж знаєш наші місця.

– Знаю. Нехай вони завжди будуть нашими.

– Ти про що? Загадковий такий.

– Павлик одружується.

– Так? Вітаю. Тобі теж пора.

– А я твою бабусю вже про це запитав, – раптом сказав Сашко. – Вона не проти.

Ліда засміялася.

– А чого ти смієшся?

– Ти що, моїй бабусі пропозицію зробив?! – дівчина не розуміла, що він таке каже.

– Зробив, а що такого? Вона сказала, що з мене гарний зять буде. Будеш моєю дружиною? Знову смієшся?

– Оригінальна пропозиція руки і серця. А як же ж моя дитина? Це…

– Ми з ним порозумілися. Думаю, він не буде проти. А ти? Ти не проти?

– Ні. Якщо всі згодні, то я теж.


– Коли й встигли? Два весілля!

– Максимівно, ти не хвилюйся, весілля будуть тут, їхати нікуди не доведеться. Ми самі все влаштуємо.

– Я така рада за вас, шкода бабуся ваша не дожила до цього. Не будемо про сумне. Життя продовжується. Буду бабусею тепер і за себе, і за неї.

– Прабабусею.

– Правильно. Один правнук уже є, наступних чекатиму. І ваших, і Павлика. Тільки ви мене не забувайте.

– А як же ж ми забудемо? Павлик збирається сюди переїхати. А я завжди поряд.


Брати стали жити поряд. Максимівна дочекалася правнуків. Син та дочка у Павлика, син у Сашка. Діти були на диво спокійні, не завдавали ніякого клопоту.

– Нудно ви живете, діти, ось ми у вашому віці… – почав говорити Сашко, але розповісти йому все не дала Ліда.

– Мовчи! Розкажеш їм усе згодом, коли виростуть. Пам’ятаю я ваші забави…

Plitkarka

Повернутись вверх