– Синку, з’їзди, будь ласка, в бабусину квартиру, там у мене дві квартирантки–студентки, дуже нахабні, особливо Світланка, другу я не дуже знаю, мигцем бачила.
Вони мені вже на три дні оренду прострочили, усе обіцянками годують. Я їм сказала, що якщо вони вчасно не сплатять, то приїде син і виселить їх. З’їзди, візьми гроші, а якщо не оплатять – виселяй.
– Мамо, я ж просив мене у свої справи не втягувати, – обурився Сашко. – Я тобі одразу сказав – студенток селитимеш, нарікай на себе, треба сімейних було брати.
– Ну допоможи мені, будь ласка, з’їзд, га? А то я тут заслабла.
Сашко сів у машину й поїхав розбиратися. Дзвонив у двері, довго не відчиняли, а коли Сашко дістав ключі, двері злегка прочинилися і через вузьку щілину він побачив боязке обличчя дівчини.
– Ви Світлана? – запитав він.
– Ні, її тут нема, вона поїхала, – нерішуче сказала дівчина.
– Значить ви друга студентка, яка винаймає з нею цю квартиру?
Дівчина кивнула.
– Ну гаразд, дайте пройти, не буду ж я на порозі стояти…
Сашко пройшов і подивився на дівчину. Господи, як же таку виставляти – маленька, сумна, стоїть, трясеться…
– Як ви розумієте – я син Ірини Павлівни, – почав він.
– Так, я зрозуміла, зараз, – сказала дівчина і зникла в кімнаті.
Сашко стояв у коридорі і переминався з ноги на ногу, не знаючи, що робити.
Але ось дівчина сама з’явилася з рюкзачком за плечима, почала взуватися і передала Сашкові ключі.
Він не встиг і слова сказати, як дівчина зникла за дверима. Сашко пройшовся по квартирі – все чисто, претензій немає, і виставляти нікого не треба, все вирішилося само собою.
Сашко зачинив двері і вийшов на вулицю. На лавці біля під’їзду сиділа та сама дівчина, гірко плакала і розмовляла з кимось по телефону.
Спочатку було бажання пройти повз, але щось Сашка зупинило – мабуть дівчині нікуди йти.
– Як вас звуть? – запитав він, коли дівчина закінчила телефонну розмову.
– Таня, – тихо відповіла вона.
– Таню, як так вийшло, що ви заборгували за оренду?
– Світлана втекла з грошима… Ми разом платили, я їй свою половину віддала, вона обіцяла відвезти гроші Ірині Павлівні, а сама їх прогуляла та зникла. А потім мені зателефонувала і сказала, що зі мною більше не винайматиме квартиру…
– Ого, оце так, – пробурмотів Сашко. – Ану, ходімо зі мною назад…
Вони повернулися у квартиру.
– Давай, знову розкладай речі й живи, а я віддам за тебе матері гроші за місяць. Їй скажеш, що ти віддала мені, але не кажи, що я за тебе заплатив. Виручаю тільки на місяць, більше не зможу, я не благодійник. Ну а там дивись сама – візьми когось до пари, щоб далі знімати, або підшукай собі кімнату… Ну гаразд, я пішов…
– Спасибі вам велике! – Таня посміхнулася і витерла сльози.
Сашко вийшов з під’їзду злий – як він не любив вирішувати такі проблеми!
І мама хитра – якщо що, то одразу слаба, а ти синку їдь і все вирішуй.
У нього і так сім’я, дружина з маленькою дитиною, а зараз треба від сімʼї забирати і платити за цю дівчину! Але нічого не вдієш, її шкода…
…З того часу минуло кілька років, а ця пригода начебто забулася. У Сашка народилася ще одна дитина, почалося кар’єрне зростання.
Якось увечері, коли Сашко був у відрядженні, йому зателефонувала мама.
– Сашко, я заслабла, викликала собі швидку, а мене хочуть забрати в лікарню! Я не хочу, бо в мене ж Муся, її вигулювати треба. Ти можеш приїхати до мене?
– Мамо, я ж у відрядженні, тільки завтра зможу до обіду, чи постараюся вранці приїхати.
– А твоя дружина?
– Діти теж слабі, вона не може! Їдь у лікарню, нічого з твоєю Мусею не станеться.
– Ні, в жодному разі! Я пишу відмову від лікарні…
Слухавку взяла лікарка. Просила, щоб він умовив матір поїхати в лікарню.
Справа серйозна, а доглянути її нема кому. А мати категорично відмовлялася.
Сашко метався – як йому вчинити – відрядження важливе, особливо важливий завтрашній ранок – від цього залежала його подальша кар’єра, а мама впирається…
Треба їхати, можливо є нічний поїзд? Він зателефонував через годину матері – голос у неї був слабенький, але все одно вона впиралася.
– Та ну її цю роботу, – подумав він. – Якщо мати слаба, домовлюся потім якось!
Через годину Сашко ще раз зателефонував матері, щоб повідомити, що збирається на вокзал.
– Не поспішайте, – раптом відповіла йому якась дівчина з телефону матері.
Сашко застиг, не розуміючи, що відбувається.
– А ви хто ще така?! – здивовано запитав чоловік.
– Ой, та я ж медсестра зі «швидкої», яка до неї приїжджала! У мене зміна закінчилася, і я прийшла за вашою мамою доглянути. Вона зараз спить…
Сашко ледь не підстрибнув від радості.
– Дівчино, дякую вам величезне! А ви до обіду можете побути?
– Звісно! Все буде добре, не хвилюйтеся, я і з собачкою погуляю.
– Господи, яке полегшення! – подумав Сашко. – От є ж такі хороші медики! Треба потім як слід віддячити добрій дівчині…
…Яке ж було здивування Сашка, коли після приїзду до мами, він впізнав у добрій медсестрі ту саму Таню, яку він колись виручив із квартирою!
Мати спала, і вони вийшли на кухню – випити кави, побалакати.
– Вашій мамі було дуже недобре, а вона відмовлялася їхати, всю ніч ми з нею до ладу не спали, але зараз все в минулому, вже все добре. Якщо хочете, я можу взяти відгули, і пригляну за нею.
– Таню, я вам дуже вдячний, ви й не уявляєте, як ви мені і мамі допомогли, – він поліз у кишеню по гаманець. – Давайте тоді про ціну домовимось одразу.
– Та ви що? – Таня зробила круглі очі від подиву. – Не здумайте!
– Як це? Ви що – благодійниця? У вас, мабуть, сім’я, та й узагалі – вам гроші потрібні.
– Ви ж мені вже заплатили, пам’ятаєте? Ну тоді внесли за мене орендну плату. Якби ви тоді цього не зробили, я пропала б, і, можливо, покинула б медучилище. Ви мені допомогли тоді, а я вам зараз, рахуйте, борг віддаю. Мене весь час мучило те, що не можу вам гроші віддати, але вашу доброту я запам’ятала.
– А мама вас впізнала?
– Ні, і не треба, щоб вона мене впізнала, мені за минуле дуже ніяково. А я тоді знайшла все ж таки подругу, щоб разом орендувати квартиру, ми ще три місяці винаймали.
Мама прокинулася, було видно, що їй уже краще. Вона називала Таню янголом–охоронцем і дивувалася, що є ще такі уважні медики, які не лише лікують, а й їжу приготують і собачку вигуляють.
Коли Сашко йшов, Таня зупинила його у дверях.
– Сашко, можете мене ще раз врятувати? Ваша мама намагається мені гроші дати, заплатити за турботу, але ви їй скажіть, що ви мені вже дали, добре? Причому ви не збрешете – так воно і є, ви мені вже давно їх дали…
Сашко посміхнувся й кивнув.
– Чудова людина ця Таня, – подумав він. – Не забула доброти…
