Рита не відразу зрозуміла, що Петро має іншу. Точніше, довгий час вона воліла закривати на це очі: спершу ховалася від усвідомлення цього, потім відверталася, потім просто вдавала, що все добре – причому перед самою собою.
Переконувала себе, що їй байдуже, що зрада ніяк не впливає на їхнє життя – і ледве стримувала сльози.
Ні, їй не було байдуже. Рита розуміла, що колись цьому всьому настане кінець, і дуже переживала: яким він буде?
– Може, все-таки це неправда? Не буде ж Петро мені брехати. Мало, що пліткарки говорять…
– Звісно, неправда, – кивав Петро і лагідно посміхався до неї. – Риточко, ну чому ти віриш у такі нісенітниці? Як я можу від тебе гуляти, я ж тебе люблю найбільше на світі!
Рита посміхалася чоловікові у відповідь і на якийсь час все поверталося, здавалося, в колишнє русло – вони були найлюбішою і найщасливішою сімейною парою, і нічого не могло затьмарити їхнє безхмарне щастя. Ось тільки цей «якийсь час» був дуже коротким.
Але все ж таки Рита трималася до останнього – і вдавала, що нічого не знає навіть тоді, коли все було очевидно. Оля, найкраща подруга, зітхала, закочуючи очі:
– Рито, отямся! Ти живеш у якомусь своєму світі. Кидай його! Він використовує тебе, а ти? Всі вже знають, що він з Юлею крутить.
Серце у Рити стрепенулося. Губи побіліли.
– З якою Юлею? – пошепки запитала вона і застигла в очікуванні.
– З роботи, – хмикнула Оля. – З Терещук.
Рита на мить прикрила очі, тремтячими пальцями витираючи маленькі, гарячі сльозинки. Звісно, вона знала. І про Юлю, і про зраду. Але воліла ховатися у своїх ілюзіях.
Ось і зараз вони знову з’явилися в її голові – ні, це не може бути правдою, він найвірніший чоловік на світі!
– Рито! – трясла її Оля за плечі. – Я розумію, що тобі важко, але треба один раз пережити це й піти! У нормальне життя! З чоловіком, який тебе цінуватиме, а не бігатиме по коханках!
– Так, – затрясла головою Рита. – Так, Олю, ти права. Повністю права. Але … – вона раптом заплакала, закривши обличчя долонями. – Я не можу, розумієш? Не можу! Важко! Не хочу це визнавати! У нас же ж все було так добре!
Оля мовчки дивилася на неї. У неї самої все було більш, аніж чудово – вірний, люблячий, гарний чоловік, двоє прекрасних діток. Все її життя і сім’я були ніби повною протилежністю життя Рити, де все руйнувалося і йшло шкереберть.
– У тебе все добре, – схлипувала вона. – Тобі Юрко і квіти дарує величезними букетами, і прикраси дорогі купує, і на курорти возить, і косметика в тебе як у голлівудської зірки…
Оля відсторонилася, вмить ставши якоюсь холодною. Від недавнього співчуття у погляді не залишилося нічого. Вона посміхнулася, але так само холодно-байдуже, наче незнайомці на вулиці.
– Не варто порівнювати, – сказала вона. – Кожна людина індивідуальна, кожні стосунки унікальні.
Рита і важко зітхнула.
– Ти права. Настав час брати себе в руки…
…Петро не приховував свого роману на стороні, коли Рита зажадала розповісти всю правду.
Він винувато усміхнувся, дивлячись їй прямо в очі, знизав плечима – наче вони говорили про погоду, а не про їхню родину.
– Ну що вдієш, Рито. Таке буває. Так, я маю іншу, і вже давно. Я не наважувався тобі сказати, все чекав, коли ти сама зрозумієш. Ну ось, ти нарешті зрозуміла. Ти мене вибач, я найменше на світі хотів, щоб тобі було неприємно.
– Але чомусь це сталося, – похмуро посміхнулася Рита і відвернулася. – Чому ти одружився зі мною? Якщо тобі потрібна була Юля?
Петро помовчав.
– Тоді я любив тебе. А з нею вже нічого не було. Ну хто міг передбачити, що стосунки раптом почнуться з новою силою? Точно не я.
– А чому ти одразу не сказав? – спитала Рита і скривилася: – Тільки не кажи, що побоявся. Боятися треба обману, а не правди.
– Сміливості не вистачило.
На якийсь час між ними запала тиша. Риті хотілося виказати Петру вголос усе, що вона про нього думала – виплеснути емоції і почуття. Але вона мовчала…
– Гаразд, – нарешті сказала Рита. – Що ж тепер зробиш. Давай розходитися.
Петро знову посміхнувся, цього разу з видимим полегшенням.
– Дякую, що не влаштувала сварку.
– Будь ласка. Але, здається мені, все ж таки треба було її влаштувати.
– Жартуєш? – засміявся Петро. – Значить, не все так погано!
– Звісно, – кивнула Рита. – Життя не закінчилося. Попереду, можливо, найкраща його частина.
– А ось це трохи прикро.
– Тільки давай не з’ясовувати стосунки заново. Краще починай збирати речі…
До нормального життя Рита зуміла повернутися тільки майже через чотири роки після розлучення.
Вона дивувалась сама собі – невже вона так любила цього зрадника, що стільки часу знадобилося, щоб просто його забути? Що ж у ньому такого? Здавалося б, нічого, а он як важко їй далося розлучення!
Петро ж одружився з Юлею практично одразу і не переживав зовсім – принаймні на фотографіях, які він викладав у соцмережі, ознак переживань не спостерігалося, хоча розглядала їх Ріта дуже уважно.
Скрізь він був із Юлею. Ось вони одружуються: вона в мереживній сукні, з довжелезною прозорою фатою, він у строгому смокінгу з краваткою-метеликом.
Гарне весілля, звісно, нічого не скажеш – на березі озера. Вони стояли під квітковою аркою і тримали один одного за руки, плачучи від щастя. Купа гостей розмістилися на розставлених довгими рядами білих стільцях.
А ось вони п’ють ігристе з високих келихів. На обличчях посмішки, на фоні – барвистий захід сонця. І підпис: «Здійснилася наша спільна мрія».
Ось фото із відпустки. Вони п’ють коктейлі з кокосів, купаються на райських пляжах, катаються на яхтах.
Щасливі, засмаглі. За руки тримаються.
У Юлі ідеальний манікюр, укладка – волосинка до волосинки, макіяж… Фух!
Рита закрила фото, заблокувала екран телефона, але за хвилину вже знову розглядала сторінку Юлі.
Вони мали все – щастя, любов, мрії та плани на майбутнє.
Рита ж мала тільки переживання, роботу й рідкісні прогулянки в парку неподалік будинку. Її життя після розлучення стиснулася до розміру маленької точки, виходити за межі якої вона категорично відмовлялася.
– Ми розлучаємося, – похмуро сказала Оля. – І ти не повіриш, Рито, як я цьому рада.
Рита здивовано дивилася на подругу.
– Як це?! Ви ж були щасливі!
– Ні, – Оля похитала головою. – Ми здавались щасливими, а не були. Це дві великі різниці.
Вона допила свою каву і попросила офіціанта принести ще чашку.
– Він же ж тобі такі букети дарував, – сказала Рита. – Так гарно тобі в коханні зізнавався!
– Ага. Ось тільки зворотний бік був зовсім інший. Я ці букети в нього буквально випрошувала, а він потім діставав мене за кожний… А ще частенько я їх купувала собі сама.
– Навіщо?
Оля посміхнулася.
– Ну, як навіщо? Щоб зовні все було гарно. Щоб сміття з хати не трусити на очах у людей. Розумієш?
Рита похитала головою.
– Ні.
– Ой! – Оля махнула рукою. – Куди тобі. У тебе все не так. Ти ж ніколи й не старалася хоча б зовні показати, що все круто.
Рита зацікавлено дивилася на неї. Звичайно, вона знала, що багато людей створюють для своїх життів гарну обкладинку, старанно приховуючи все погане і виставляючи хороше, але ніколи б не подумала, що Оля одна з них.
– Я його змушувала мене по ресторанах водити, – продовжувала вона тим часом. – Інколи ми сварилися так, що шибки дзвеніли… Я, знаєш, втомилася від цього вдавання.
Рита згадала, як вдавала спокійну, коли Петро збирав свої пожитки.
– Так, я розумію, як це тяжко.
Оля невесело засміялася.
– Тому не журись особливо над фотками Петра з Юлькою. Усередині все, швидше за все, далеко не таке красиве і миле. Кому, як не мені, це знати.
Рита замислилась на мить.
– А я, знаєш, уже й не журюся. Навіть не пам’ятаю, коли востаннє заходила до неї чи до нього на сторінку.
– Ну і добре. Ходімо прогуляємось?
Вони попросили рахунок, оплатили його і вийшли з кав’ярні.
Того дня, гуляючи з Олею в парку, Рита познайомилася з чоловіком, який виявився її долею…
Спершу вона не звернула на нього уваги, потім довгий час не надавала значення його увазі. Ну, подобається вона йому – і що? Він їй ні.
Але Андрій виявився терплячим. А ще – однолюбом. Так він і заявив Риті, коли та відмовилася вийти за нього заміж після року стосунків.
– Я закохався в тебе, – сказав він. – І навряд чи мені потрібна буде якась інша жінка у цьому житті.
Рита тоді посміялася з його слів – а ще через рік відповіла «так» на чергову пропозицію руки і серця.
– Як так? – здивовано роздумувала вона. – Я ж не збиралася заміж… Ніколи!
Але Андрія вона любила – причому не одразу собі в цьому зізналася. Просто кохання це було тихе і спокійне, та й зародилося не зразу, як бувало раніше, а потихеньку, з часом. І довго зріло.
З моменту розлучення з Петром минуло шість років. Рита за його життям не стежила, як у нього справи, не знала. Юля свою стару сторінку вилучила, а нову Рита й не шукала.
Вона зустріла його випадково, у торговому центрі, куди прийшла по нові туфлі прямо напередодні свого весілля. Андрій чекав на неї в ресторані, тож вона поспішала, а тому не одразу помітила колишнього.
– Чудово виглядаєш, – м’яко сказав той, підійшовши ззаду. – Прямо, як то кажуть, цвітеш і пахнеш.
Рита стрепенулася і різко обернулася. Очі Петра були сумними.
– Привіт.
– Привіт.
Вони помовчали, дивлячись один на одного. А що сказати? Вже нічого спільного між ними немає. Так просто знайомий з далекого минулого.
– Чудово виглядаєш, – повторив Петро.
– Дякую, – кивнула Рита і посміхнулася куточками губ.
Від компліменту віяло нещирістю. Чи їй просто так здалося?
І тут Петра раптом понесло:
– Рито, знаєш… Я не мав тоді з тобою так підступно вчинити. Я був неправий. Чесно. У нас із Юлею ніколи не було справжньої родини…
– Як це? А як же ж фото? Я бачила. Красиві такі. З відпочинку. Всюди ви за руки трималися.
– Так це тільки зовнішня картинка, – махнув рукою Петро. – Зовні все було добре… До цих пір добре. Усі думають, що ми щасливі, а я її не переношу. Вона дочку проти мене налаштовує, вона підступи мені робить…
Рита зі співчуттям дивилася на нього.
– Я можу тобі допомогти?
Петро швидко озирнувся на всі боки, ніби боявся, що їх можуть побачити чи підслухати. Взяв її за руку.
– Так. Давай знову зійдемося? Я шкодую, що втратив тебе, Рито. Дуже шкодую.
Рита засміялася.
– Петре! Ти зовсім вже? У тебе дружина, у мене наречений!
– Наречений?! – розчаровано запитав Петро і випустив її руку. – Вибач…
Рита довго не могла заснути. Дивилася короткі відео в телефоні, кілька разів виходила на кухню попити води, визирала у вікно.
У дворі світилися рівним білим світлом вуличні ліхтарі. В голові все крутилися думки: невже стільки людей довкола живуть не справжніми життями?
Ось так, як Оля й Петро.
Невже за гарним фасадом ховається зовсім інша правда? Але навіщо? Навіщо так морочитися?
Рита зітхнула. Як би там не було, вона сама не збиралася жити таким життям.
Вона не переносила вдавання, брехню і фальш.
Андрій її в цьому підтримував.
Телефон дзенькнув повідомленням, Рита, не замислюючись, відкрила його.
«Краще б я з тобою постарів», – писав Петро. «Яким же я був нерозумним, що втратив тебе»…
