– Рито, ти не повіриш! Я тільки що бачив жінку, як дві краплі води схожу на тебе! Якби я не знав, що в тебе немає матері, я б грішним ділом подумав, що то вона… А в тебе випадково старшої сестри немає? – чоловік Максим підійшов ззаду з візком, куди вже встиг накидати продуктів.
– Що? Якої ще сестри? — здивовано спитала Рита, читаючи склад на баночці з дитячим харчуванням.
– Ну, підемо покажу. Дивись, тільки обережно… Хоча ця тітка вже на тебе дивиться. Мені здається це твоя родичка якась. Боже, як ви схожі, тільки вона старша! — Максим з ентузіазмом потяг Риту кудись в інший проліт між двома величезними стелажами.
– Куди ти мене ведеш?! Немає в мене жодної сестри точно! — з легким роздратуванням у голосі сказала Рита, поправляючи шапку маленькому Андрійку, що затишно влаштувався в магазинному візку.
– Ні, ну ти глянь! Може, це сестра, про яку ти не знаєш? Буває ж таке! Як у кіно! — не заспокоювався Максим.
– Ідемо звідси, я сказала! — прошипіла Рита і, вихопивши у чоловіка візок із продуктами, попрямувала до іншого відділу.
Рита йшла швидким кроком, завертаючи за стелажі супермаркету. Її щоки налилися червоним рум’янцем, дівчина відчувала жар, що походить від обличчя. Їй здавалося, що ще трохи і вона заридає, опустившись на підлогу від безсилля. Адже минуло вже сім років.
…Мати Риту виховувала одна. Дівчинка батька ніколи не знала, а мати про нього особливо не розповідала. Тієї осені, коли Рита пішла в перший клас, мати вийшла заміж за Павла Олександровича. На цьому відносно щасливе дитинство Рити скінчилося.
Павло Олександрович одразу після весілля переїхав до двокімнатної квартири, де жили Рита з мамою. Дівчинці дісталася маленька кімната, а мамі з вітчимом інша. Мати одразу оголосила Риті, що вона може називати Павла Олександровича татом. Але так склалися обставини, що батьком мамин обранець для Рити не став, а так і залишився — «дядьком Павлом», а в душі зовсім чужою людиною.
Чоловік до падчериці ставився зневажливо. Завжди в нього було для Рити якесь зауваження. Поки була маленька, дівчинка мовчала. Ставши старшою, намагалася відповідати на необґрунтовану критику на свою адресу. Але «дядько Павло» умів, що називається, поставити на місце:
– Ти помовч! Я тебе годую, одягаю і взути! Скажи дякую, а не претензії тут свої висловлюй!
– Я у вас нічого і не прошу. Мене мати одягає і взує. — намагалася відповідати Рита, сподіваючись, що мама стане на її бік.
– Рито! Негайно вибачся перед батьком! — суворим голосом сказала до Рити матір…
…Коли дівчинці виповнилося чотирнадцять, у сім’ї народилася друга дитина. Мати була безмежно щаслива, тому що народила чоловікові сина, про якого він мріяв. «Дядько Павло» був гордий за спадкоємця.
Рита стала старшою сестрою, і з новим статусом життя дівчинки-підлітка перетворилося на справжній кошмар.
– Рито, йди посиди з братом, ми з батьком пообідаємо! – командувала мати.
– Іду … – Риті нічого не залишалося робити, окрім як підкоритися черговому розпорядженню.
– Та що він у тебе плаче? Пограйся з ним! Поїсти спокійно не можна! Ну треба ж такій непутящій дівчині народитися було! — сварився «дядько Павло», вкотре ображаючи падчерку.
Так минуло чотири роки. Рита закінчила школу, вступила до університету. У середині серпня дівчині виповнилося вісімнадцять років.
– Рито, ти речі починай потроху пакувати. Договір на студентський гуртожиток я уклала, перше півріччя сплатила. А далі вже сама… — невимушено сказала мама, зайшовши до дівчини в кімнату.
– Який ще гуртожиток? — Рита підвелася з дивана.
– Студентський, Рито. — незворушно відповіла жінка.
– Мам, там же лише приїжджих селять. Я взагалі-то не збиралася з дому йти!
Мати не встигла відповісти, бо в розмову втрутився «дядько Павло»:
– Бач, ти яка! Не хотіла вона йти! Егоїстка нещасна! А те, що ми втрьох в одній кімнаті тулимося, це нормально, по-твоєму?! Рома з нами в одній кімнаті, а хлопцю вже чотири роки. Чи ти вічно на нашій шиї сидіти плануєш?
– Взагалі я тут прописана! – заявила Рита.
– Прописана чи не прописана – мене це мало хвилює. Збирай як мила свої пожитки і котись по доброму! А не збереш, то я сам твої речі за двері виставлю!
Мати за дівчину навіть і не подумала заступатися. Того серпневого ранку, коли Рита таки зібрала речі для переїзду до гуртожитку, мати лише крадькома сунула їй трохи грошей.
Так Рита опинилася у гуртожитку. Тепер у дівчини почалося по-справжньому доросле життя. Спочатку вона взагалі була щаслива. Тільки, як виявилося, студентської стипендії катастрофічно не вистачало на те, щоб прожити місяць.
У суботу Рита зібралася до матері, щоб попросити грошей до кінця місяця. Ще в під’їзді вона почула шум, відчула різкий запах фарби та розчинника. Двері в квартиру виявилися не замкненими, і дівчина легко увійшла.
– Ти чого з’явилася? — у коридорі дівчину зустрів вітчим.
– Я до матері. – сухо відповіла Рита і спробувала пройти.
– Ну куди лізеш, не бачиш ремонт? Стій тут, я зараз її покличу. — грубо відповів «дядько Павло» і ввійшов до кімнати, яку Рита ще нещодавно вважала за свою.
За кілька хвилин у коридорі з’явилася мати.
– Рито, ти чого прийшла? Наробила щось? — стурбовано спитала жінка.
– Нічого я не наробила. Мамо, мені грошей треба до кінця місяця дожити.
– То ж у тебе стипендія! — здивовано промовила жінка.
– Так. Але її не вистачає на місяць. Взагалі-то всім дівчаткам у гуртожитку батьки матеріально допомагають.
– Ти жебракувати чи що зібралася! Бач, яка! Іди працюй, а не гроші проси! Звідки у нас? Ми хлопця на ноги піднімати повинні, на море його везти треба, ремонт. Ти своє в дитинстві отримувала, а тепер вже не дитина. Ларисо, не давай ні копійки. Зрозуміла мене? — висловився «дядько Павло» і знову втік у колишню кімнату Рити, так і не дочекавшись відповіді.
Рита і мати дивилися один на одного впритул. В очах дівчини заблищали сльози, а жінка була в якомусь незрозумілому сум’ятті.
– Рито, ну загалом тато має рацію. Ну, якось обійдешся… — сказала вона коротко.
Здається, що до цієї репліки мати ще хотіла щось додати, але тут уже Рита не витримала. Не дочекавшись відповіді, вона вискочила з помешкання.
Сльози тонкими, але гарячими струмками вперто бігли з очей дівчини. Вона навіть не пам’ятала, як дісталася до гуртожитку.
Рита сиділа на своєму ліжку і гірко плакала. В якомусь незрозумілому заціпенінні вона провела кілька годин. Потім раптом різко встала, вийшла до коридору, дійшла до спільного туалету. Дівчина вмилася, подивилася на своє відображення у дзеркалі.
– Більше ніколи не плакатиму! Я впораюсь, виживу. Виживу їм на зло. І до матері більше не піду! – Рита дала собі обіцянку, при цьому всі слова вона вимовила якось по-особливому уривчасто і чітко.
Того дня дівчина влаштувалась на свою першу роботу. Потім була друга, третя… Вона працювала в ресторані офіціанткою, роздавала листівки, навіть адміністратором у танцювальній студії довелося попрацювати.
Як тільки отримала диплом, одразу вирішила переїхати до іншого міста. Далі від поганих спогадів.
– Щоб не зустрітися з колишніми родичами… – казала вона комусь із подружок.
Рита не могла навіть припустити, що переїзд не врятує її від випадкової зустрічі з матір’ю через сім років.
На новому місці дівчина знайшла першу справжню роботу за фахом. У компанії, куди влаштувалась Рита, дівчину швидко оцінили: здатна, працьовита, відповідальна. З усіма колегами Рита була у добрих стосунках, та й начальство її поважало та цінувало.
Влаштовуючись на роботу, Рита й не припускала, що саме тут зустріне свою долю. Максим працював юристом у сусідньому відділі. Якось після корпоративу зголосився проводити дівчину додому. Провів, біля під’їзду вони попрощалися.
Увійшовши до квартири, Рита гучно вигукнула від несподіванки, коли побачила, що з дверей у ванну потоком ллється вода. Перше, що спало їй на думку — подзвонити Максимові.
– Максиме, ти можеш повернутися?! – вигукнула вона в слухавку.
Хвилин за п’ять Максим був вже на місці. Він викликав аварійку, а потім вони з Ритою всю ніч ліквідували наслідки.
Так і почався їхній роман. Батьки Максима Риту прийняли до родини. Ще до весілля почали називати її «дочкою». Дівчина була щасливою, бо від свекрухи вона отримувала таку ласку, якої ніколи не бачила від рідної матері…
Потім вони одружилися. Матір дівчина на весілля не запрошувала, казала всім, що її не стало… Три роки молоді жили, так би мовити, собі. А одного чудового дня Рита дізналася, що вагітна. Щастю не було меж. І через дев’ять місяців на світ з’явився довгоочікуваний первісток Андрійко…
***
– Рито, та зупинись же ти! Ти плачеш? Перший раз бачу тебе в сльозах… — здивовано сказав Максим.
– Так, я плачу! Хоч і обіцяла собі… — витираючи сльози, сказала Рита.
– Ти чого втекла? Хто ця жінка? — розпитував Максим.
– Мати… – сухо відповіла Рита.
– Мати?! Ти ж казала її не стало.
– Її і не стало! Для мене… Але це точно вона… Не хочу навіть згадувати. Пішли на касу та додому!
Рита намагалася вийти з магазину якнайшвидше, і навіть трохи заспокоїлася. Але на виході на душі дівчини знову стало хвилююче. На виході стояла вона і дивилася на Риту.
– Доброго дня, дочко … – Промовила жінка розгублено.
– Привіт. — байдуже відповіла Рита і відвела очі.
– Ти, значить, у цьому місті живеш?
– Так…
Мати подивилася спочатку на Максима, а потім на маленького Андрійка, якого він тримав на руках.
– Онук?! — спитала мати, звертаючись до Рити.
– Син. – відповіла дівчина.
– Ну, мені онук… – сказала мати.
– Тобі він ніхто! І ти йому також!
– Доню, ну навіщо ж ти так? Я могла б… — жінка не встигла договорити.
– Та не треба, мамо! Обійдусь якось…
Рита, Максим та Андрійко пішли до машини. А мати так і залишилася дивитись розгублено їм у слід. Рита ще довго переживала те, що сталося. Вона думала, як мати опинилась у цьому місті. Навіть припускала, що вони теж могли переїхати сюди. Але, на своє щастя, матір більше не зустрічала…
Максим намагався не турбувати її розпитуваннями, але одного разу вона не витримала і все розповіла йому. Як на дусі. І про дитинство, і про вітчима, і про зраду матері… А потім довго плакала в нього на плечі, уперто думаючи про себе, що наступного разу плакатиме на весіллі свого сина. Від радості. І щастя…
