– Давай в село з’їздимо, Вітя. Все одно на море не їдемо, а від відпустки ще два тижні лишилися. Та й потім.., – Рита не встигла домовитись.
– Ти що, Рито, що там робити у твоєму селі?, – обурився Віктор. – У тебе ж там немає нікого з рідних. Наввіщо туди їхати.
– Не даєш сказати. Мама мені вже третій день сниться. Рукою кудись показує, та каже щось тихо, нечутно. Я ніяк не могла зрозуміти. А сьогодні розгледіла – на березі річки хатини старі. Ну точно село наше! А в іншій руці у мами глечик. І вона мені його простягає, щось пояснює, а нічого незрозуміло.
– Ну, ти придумала, Рито. Через таку нісенітницю тягнутися туди. Це ж не близько, ні не поїдемо.
– Вітю! Мені мама не просто так сниться, я відчуваю, що тут щось важливе. Та й вдома сидіти набридло. І потім ти сам казав, що треба з’їздити ну хоча б за місто!
Вмовила Ріта Віктора.
Спершу вони спланували з’їздити одним днем. Але потім подумали – погода хороша. Біля річки можна час добре провести, викупатися. І вирішили, що переночують у готелі у містечку неподалік села.
Родичів у Рити справді не було. Бабусин будинок давно розвалився і ділянку продали. Вже на під’їзді до села Віктор помітив гарний піщаний спуск до річки, і вони викупалися. Рита дістала заздалегідь приготовлені бутерброди. Після купання, та на природі, бутерброди видалися їм дуже смачними.
– Все-таки ти молодець, що мене витягла, Рито! Як же тут добре, – Віктор допив чай зі стаканчика від термоса і розташувався на траві. – Краса! Слухай, давай зараз доїдемо, твоїм селом пройдемося, як ти й хотіла. А потім поїдемо до місцевого готелю. Відпочинемо, а вранці до монастиря з’їздимо, хліб там купимо, подивимося. Тут ще, до речі, є картинна галерея місцевих художників. І надвечір – додому. Чудова подорож, дивись, як хмари пливуть небом. У місті зовсім не видно неба, а тут – простір!
У її селі все дуже змінилося з того часу, як Рита там жила з мамою та бабусею. Батька в неї ніколи не було. Мама заміж не вийшла, от і народила Риту пізно. Для себе, як кажуть. Потім вони з мамою переїхали до міста, а коли бабусі не стало, продали стару хату.
– Ви когось шукаєте? З гарного нового будинку, що стоїть на місці бабусиного, виглянула жінка.
– Здрастуйте, та ні, ми гуляємо просто. А ось тут поряд на Микитенки жили, тітка Зіна з сім’єю, – раптом згадала Рита.
– Ну, вони там і живуть. Микола, тітки Зіни син, із дружиною Мариною. Та дітлахів у них троє. Добре живуть, та дружно, не бідують. Тітки Зіни, щоправда, років п’ять як вже немає.
– Точно, тітка Зіна жила тут. Слухай, а мама мені на їхній дім уві сні вказувала. А в руці у неї глечик із молоком був. Мама молоко в чашку наливала і мені простягала. Дивно, що це означає?
З сусіднього будинку вийшов міцний чоловік.
– Привіт, сусіди, гарна погода!
– Привіт, Миколо!, – жінка повернулась до Рити. – Та ось він, син тітки Зіни. Легкий на згадці.
– Миколо, сусідка твоя колишня приїхала, жила тут раніше.
Микола придивився. Аж на обличчі змінився:
– Та не може бути!, – вийшов за хвірточку, привітався, подав руку Віктору, а потім, – Рито! Маргарита! Бондаренко! Ти? Яким вітром? Слухай, думав більше, ніколи тебе не побачу. Адже мати мені перед тим, як її не стало все говорила – знайди Риту, обов’язково знайди! А де я тебе знайду? А тут ти, ну треба ж.
– Ну так, Миколо, я Маргарита, тільки вже не Бондаренко. А навіщо тітка Зіна сказала тобі мене знайти, не зрозумію. Ну, кажи, Миколо.
– Ну тоді проходьте, – і Микола гостинно відчинив двері свого будинку.
У просторому будинку було прохолодно. За столом діти та дружина Миколи Марина пили чай із булочками та печивом.
– Марино, у нас гості. Внучка колишньої сусідки нашої баби Тані, тітки Каті, дочка Маргарита і Віктор, чоловік її, – Микола повернувся до Рити. – Я не спитав, а тітка Катя як?
– Не стало її, Миколо, три роки, як мами немає. А тітка Зіна?
– Та також. Роки летять, йдуть рідні люди, – Микола махнув рукою.
Марина їх тут же за стіл запросила.
– Рито, Вікторе, сідайте, я вам чаю наллю. Печиво та булочки з дітьми разом пекли, напрочуд смачні вийшли. Іване, Віка, принесіть гостям ще, там у каструльці випічка, ще тепла. А це наша старша Оксана школу закінчує, – приємна дівчина мило сором’язливо посміхнулася.- Здрастуйте.
– Так ось, Рито, дивись, – Микола приніс старий альбом. – Бачиш фото? Це твоя мама і ти в неї на руках. А це тітка Зіна, моя мати мене тримає. Пам’ятаєш, як у дитинстві ми дружили з тобою? У мене ж рідних нікого нема на всьому білому світі. Ну, Маринка моя кохана не рахується, вона моя сама – найрідніша. І діти також. А так – нікого. Отож, мати мені тоді й нагадала про тебе. Розповіла, як було. Тебе то тітка Катя ледве виносила, залишив її заїжджий чоловік. А може, й не обіцяв їй нічого, хто знає. Народила вона тебе, Рито, а сама змарніла. І не було молока у твоєї мами, хоч що роби. Чи того, що змарніла, чи то від пережиття. А мене моя мама тоді ще годувала, мені вже півроку було. Ось і взялася вона тебе своїм молоком годувати. Вигодувала. Мама твоя тоді, тітка Катя, перстень моїй дорогий подарувала. Моя не брала, але вона переконала. Загалом, сестра ти моя молочна, інших то в мене нема! А ти що, цього не знала?
Рита посміхнулася. Мама ж уві сні саме молоко з глечика наливала. Та й казала їй це мама у дитинстві, просто забулося. Адже й точно, Микола брат мій молочний, от здорово!
– А у нас із Віктором одна донька. Їй вже двадцять, зовсім самостійна.
– Ти колечко то візьми мамине, сестричко, тобі зберігав, – Микола простяг Риті перстень. Вдягла вона на руку.
– Дякую, Микола, дякую, братику.
Ночували вони, звичайно, у Миколи. Погостювали ще день, і додому поїхали. Віктор із Миколою вже змовилися і про рибалку спільну, та інші плани налагодили. От як, начебто не було у них родичів, а тепер рідня є. Молочна рідня, яка ж кумедна назва. Немов із дитинства до неї щось повернулося. Не тільки мамине колечко, а й тепло душевне, і радість спілкування з близькими рідними.