Ні, не любив Микола свою дружину, але не казав про це нікому, а в першу чергу їй, і вдавав того, хто любить.
Чому приховував? Чому вдавав? Тому що розумів, що якщо вона дізнається правду, якщо зрозуміє, що він її не любить, то одразу піде від нього. А цього допустити Микола не міг…
Оповідання є іронічною художньою вигадкою.
Вдавати люблячого чоловіка не так легко, як думають деякі. І не було дня, щоб Микола не переживав з цього приводу безсонними ночами, лежачи в ліжку і повертаючись з боку на бік.
Ось і сьогодні вночі Микола не міг заснути, крутився і переживав…
-Чому я – цікавий і розумний чоловік, – думав Микола. – Який подобається жінкам, маю постійно обманювати свою дружину та хитрувати?
Чому я не можу просто піти від неї і бути щасливим? Що мене тримає? Адже це не так важко – встати прямо зараз і піти!
Але не міг Микола так просто встати і піти. Не міг. Він важко зітхнув, повернувся на спину і розплющив очі.
-А все тому, що вона красива. І вона розуміє, що розлучившись зі мною, легко знайде собі іншого. А як мені після цього жити? Хіба вона про це думає?
Микола згадував, як багато років тому, коли він був ще неодруженим і мріяв про вродливу жінку, і як на його шляху зʼявилася Рита. Він згадував, що одружився з Ритою, не люблячи її, а лише тому, що вона була гарною.
-Гарна жінка! – подумав тоді Микола. – Дуже красива. Я нічого до неї не відчуваю, але… Навряд чи я зустріну якусь красивішу за неї. Тоді чому б мені не одружитися з нею? Тим більше, що вона в мене закохана!
Він не мріяв про кохання, а мріяв про гарну жінку. Його мрія збулася.
-А тепер я не можу з нею розлучитися, – думав Микола, – бо розумію, що ця краса дістанеться комусь іншому.
Микола зітхнув, повернув голову, глянув на сплячу дружину і знову зітхнув.
-Чому не можна зробити так, – думав Микола. – Щоб після розлучення дружина не мала права знову заміж виходити?
А краще, щоб взагалі ні з ким більше не зустрічалася. Ніколи. Ні за яких обставин. Розлучились, ну, значить, все – живи одна. Багато жінок живуть на самоті, і нічого, справляються якось.
Микола глянув на годинник. Він показував пів на першу ночі.
-Навіть якщо я не люблю її, яка різниця? – думав Микола. – Якщо не змогла зробити так, щоб я покохав її, то сама винна. Значить, вона взагалі не здатна до сімейного життя.
Микола уявив, що він пішов від Рити.
-Найгірше у всьому цьому, – думав Микола. – Що, як тільки я піду, вона напевно одразу захоче знайти собі когось замість мене. А я як про це подумаю, то мені просто не по собі стає. Їсти спокійно не можу. Спати не можу. Все здається, що він буде кращим за мене і вона з ним щаслива буде.
Микола з тугою думав, що на тому місці, де зараз лежить він, лежатиме інший.
-Довгі роки я вдаю люблячого чоловіка, – думав він. – Довгі роки. І я не знаю, наскільки ще мене вистачить.
Микола не помітив, як заснув. Але сон змусив його прокинутися. Йому наснилося, що Рита зустрічається з іншим.
Микола глянув на годинник. Була третя години ночі.
-Може, поговорити із дружиною? – думав Микола. – Може, вона й погодиться ні з ким більше не зустрічатися після розлучення, а я тільки марно переживаю? Може, так і проживе все життя одне після розставання зі мною? Зрештою, ну мусить у неї бути хоч крапля співчуття! Є ж у неї серце! Адже не кам’яна вона! Невже вона не розуміє, як мені буде важко, якщо я дізнаюся, що вона з кимось іншим!
Микола увімкнув маленьке світло і пильно подивився на сплячу дружину.
-Ні, – подумав він. – Така довго самотня не буде. У цьому можна сумніватися. Але я – не залізний. І в мене більше ніяких сил немає терпіти.
Микола вимкнув світло, відвернувся від дружини і заснув, з твердим наміром прямо з ранку серйозно поговорити з нею про це…
…Рита прокинулася рано і пішла готувати сніданок. Вона зробила собі легкий салатик, а чоловікові нагріла миску борщу і поставила тарілку з бутербродами.
В коридорі почулися кроки і на кухню зайшов Микола. Чоловік мовчки сів за стіл і уважно глянув на Риту.
-Слухай, Рито, – почав Микола. – А якщо припустити, що…
Микола раптом застиг. Але він знайшов у собі сили та продовжив.
-Я повторюю, тільки припустити, що ми розлучимося, адже ти не обманюватимеш мене?
-Обманюватиму? – не зрозуміла Рита. – Як я можу тебе обманювати, якщо ми розлучимося?
-Я так і знав, що ти мене не зрозумієш, – розсердився Микола.
-Так ти висловлюйся ясніше, – сказала Рита. – Що означає обманювати?
-Ну, зустрічатись з іншим не будеш? – тихо сказав Микола.
-Після розлучення?
-Так.
Якийсь час Рита просто мовчала, з цікавістю дивлячись на чоловіка. А потім вона засміялася.
-А їй все смішно, – ображено подумав Микола, – їй все весело. У чоловіка, можна сказати, таке у житті, а їй смішно. Та хто ти після цього, Рито? Як з тобою можна серйозно розмовляти?
-Вибач, – сказала Рита. – Я розсміялася, але ти не подумай… Це не над тобою. Просто я так виразно уявила цю ситуацію, і мені стало смішно. Ще раз вибач.
-Ти не відповіла на запитання, Рито, – сухо сказав Микола.
-Чому це тебе так хвилює?
-Мені буде неприємно, якщо таке станеться, – сказав Микола. – І мені б не хотілося, щоб таке трапилося.
-Неприємно, якщо ми розлучимося? – не зрозуміла Рита.
-Мені буде неприємно, якщо ти зустрічатимешся з іншими після цього.
-Он як! – подумала Рита. – У чоловіків, як і у жінок, напевно, теж бувають дні, коли їм краще не суперечити.
-Ну, звичайно, я не зустрічатимуся з іншим, Миколо, – сказала Рита, аби не засмучувати коханого чоловіка.
Вона ж не знала ще, що Микола її ніколи не любив.
-Точно?
-Точно, – відповіла Рита так, щоб її відповідь прозвучала якомога переконливіше.
-А раптом ти обманеш?
-З якого дива? Але… Я не розумію, а чому ми маємо розлучитися?
-Бо я тебе не люблю, – сказав Микола. – І ніколи не любив.
Микола розповів Риті всю правду.
-Я втомився від тебе. Ти мені набридла. Хочеться чогось іншого. І я знаходжу це інше. Але це не означає, що тобою може скористатися хтось інший. Я навіть такої думки не допускаю.
-Це що, жарт такий?
-Не жарт. Все серйозно. І якщо ти мені пообіцяєш, що ні з ким не зустрічатимешся, я піду від тебе вже сьогодні.
-Мамо рідна, – подумала Рита. – І він це серйозно?
-Чому ти мовчиш, Рито? – спитав Микола. – Про що ти думаєш?
-Що б таке вигадати, – думала Рита. – Щоб його заспокоїти і щоб він спокійно йшов на всі чотири сторони? А то, хто його знає, на що він ще здатний.
-Звичайно, я ні з ким не зустрічатимуся, – сказала Рита.
-Бреше, – подумав Микола. – Ось по очах бачу, що бреше. Ох, жінки, жінки, ну, коли ж ви зрозумієте, що ми чоловіки, бачимо вас наскрізь. Адже скільки сімейних проблем тоді можна було б уникнути. А ви? Живете в брехні і думаєте, що це зійде вам з рук?
-Чому я маю тобі вірити? – серйозно спитав Микола.
-Тому що я люблю тебе і, крім тебе, нікого більше полюбити ніколи не зможу, – серйозно сказала Рита. – Ну, сам поміркуй, як я можу дивитися на когось іншого, після того, як знала тебе.
-Ти зараз серйозно?
-Господи! – вигукнула Рита. – Миколо, ти як дитина. Ну, підійди до дзеркала, підійди.
Рита взяла Миколи за руку і підвела до дзеркала у коридорі.
-Ну, дивись, якщо мені не віриш, – сказала вона, – Бачиш, який ти гарний.
-Ну, так, – неохоче погодився Микола і поправив зачіску. – Бачу.
-Сам подумай, Миколо, ти такий єдиний, – сказала Рита. – Краще за тебе нікого немає і бути не може. Усміхнися. Он яка у тебе гарна посмішка. Тобі треба частіше посміхатися, Миколо. Це тобі так пасує.
-Ти так думаєш? – Микола з цікавістю дивився на себе в дзеркало. – Може, все-таки є хтось, хто кращий за мене?
-Цього не може бути, – впевнено заявила Рита.
-Ну чому. У житті всяке трапляється, – кокетливо відповів Микола і посміхнувся.
-Ти так кажеш, Миколо, бо не знаєш, що таке справжнє кохання, – сказала Рита, дивлячись на Миколу знизу вгору очима, сповненими сліз.
Микола миттю глянув на Риту і знову глянув на себе.
-А що таке справжнє кохання? – спитав він, поправляючи краватку.
-А це коли, коли когось любиш, то вже ні на кого не дивишся.
-І ти не розлюбиш мене, навіть якщо я піду? – спитав Микола.
-Не розлюблю.
-І ні з ким не зустрічатимешся після мене?
-Ні звичайно. Я що зовсім, чи що? Від добра добра не шукають.
-Тоді я пішов?
-Іди. А куди ти підеш? Тобі є куди йти?
-Так, за мене не хвилюйся. Знайду, куди піти. Якби це була моя квартира, а не твоя, то я б, звичайно, нікуди не пішов. Я тут залишився б, а тебе виставив.
-Я розумію.
-А так доведеться мені піти, – Микола зробив сумне обличчя. – Адже ти не поділиш цю квартиру зі мною.
-А ти цього хочеш?
-Дуже хочу. У тебе гарна квартира. Майже сто метрів. Три кімнати. Центр. Ми могли б обміняти її на дві однокімнатні у центрі. Одну тобі, а одну мені. Якщо, звичайно, ти мене любиш і справді хочеш, щоб я частіше посміхався.
-Люблю, звісно. Я хочу, щоб усмішка ніколи не сходила з твого обличчя.
-Виходить, могли б? – Микола навіть збентежився. Він відвернувся від свого відображення і подивився на Рита.
-Могли б, – погодилася Рита.
-То це… Може, так і зробимо? – спитав Микола. – Все ж таки не чужі один одному люди. Стільки років разом. І ти любиш мене. А я все життя буду зберігати про тебе добру пам’ять. Ми могли б навіть зустрічатися іноді.
-Ну а чому ні, – сказала Рита. – Давай розмінюємося. Тільки не зараз.
-А коли?
-А одразу після розлучення, – сказала Рита. – Погодься, що так буде чесно. А то раптом ми зараз розмінюємося, а ти передумаєш розлучатися? Раптом ти щось відчуєш до мене і вирішиш залишитися?
-Я не передумаю і нічого до тебе не відчую, Рито. Обіцяю, – запевняв Микола. – Слово честі, не передумаю. Я тебе ніколи не любив і завжди мріяв про розлучення. Переживав, що ти з іншим будеш.
-Я ж говорю: «А раптом…», – сказала Рита. – Раптом одразу після розміну ти в мене закохаєшся, і що тоді?
-Що?
-Назад міняти?
-Ну, так, – погодився Микола. – Мабуть, ти маєш рацію. Хоча я впевнений, що не закохаюся, але… Давай після розлучення.
Одразу після розлучення Микола поцікавився, коли може розпочати процедуру обміну.
-Коли почнемо ділити нашу квартиру? – спитав він.
-Давай завтра, – сказала Рита.
-А ти мене ще кохаєш? – про всяк випадок спитав Микола. – Бо знаєш, як буває.
-Як? – поцікавилася Рита.
-А так! – сказав Микола. – Жінка каже, що любить, а як розлучиться, так все, її кохання одразу минає.
-Я не така, Микольцю, – сказала Рита. – А подібну поведінку деяких жінок я навіть вважаю поганою. На мою думку, якщо вони після розлучення перестали любити свого чоловіка, значить, вони його взагалі ніколи не любили.
-Золоті слова, Рито. – сказав Микола.
-Це я сама вигадала, – сказала Рита.
-І ти мене, як і раніше, любиш? Любиш прямо зараз? Любиш одразу після розлучення? Знаючи, що я тебе не люблю, обманював тебе весь час. Все одно любиш?
-А як тебе не любити? Ну! Ти хоч у дзеркало частіше поглядай, Миколі, чи що.
-Навіщо? – не зрозумів Микола.
-Щоб не забувати, який ти насправді. І що не любити тебе неможливо, – відповіла Рита і подивилася на годинник.
-А завтра я приїду і ми разом шукатимемо варіанти обміну? Так?
-Приїжджай годині о восьмій ранку.
-Я був з тобою чесний, Рито.
-Я це ціную, Миколі. Щось ще?
-Ні, ні, – квапливо відповів Микола. – Отже, завтра вранці я під’їду.
-Під’їжджай.
-І не забудь. Ми домовлялися. Ти більше ні з ким…
-Я все пам’ятаю.
-Тоді я пішов?
-Іди.
Рита дивилася вслід Миколі, який ішов назавжди з її життя, думаючи про те, що, враховуючи душевний стан Миколи, вона ще легко відбулася.
-Образливо, звісно, що стільки часу витратила на нього, – думала Рита. – Але! Адже все закінчилося добре. А це головне. Він явно трохи не в собі… І як я не помічала…
Рівно о восьмій ранку Микола їхав вниз на ліфті. Крім нього, в ліфті була одна жінка.
-Вам недобре? – поцікавилася жінка дивлячись на Миколу. – Може, я можу вам чимось допомогти?
Сльози виступили на його очах.
-Допомогти… Ні. Мені ніхто не зможе допомогти…
Ліфт приїхав на перший поверх. Двері відчинилися. Микола і жінка вийшли з ліфта і якийсь час стояли біля поштових скриньок.
-Виговоріться, – порадила жінка. – Вам стане легше.
-Вчора розлучився з дружиною, – сказав Микола. – А вона мені ще й половину своєї квартири обіцяла.
Приїхав до неї, а вона сказала, щоб я йшов і про жодні квартири не мріяв. А ще у неї в квартирі якийсь чоловік. Вона сказала, що незабаром виходить за нього заміж. А ще вона сказала, що мені ніхто не зможе допомогти.
-Чому вона так сказала?
-Вона сказала, що такі, як я, не змінюються. Тож нам ніхто не зможе допомогти.
-А чому ви не міняєтесь? – запитала жінка.
-А не хочу, – відповів Микола, дістав з кишені люстерко, подивився на себе, посміхнувся, важко зітхнув, прибрав люстерко в кишеню і вийшов із під’їзду.
І пішов Микола на пошуки іншої красуні з квартирою в центрі міста, яку він навряд чи полюбить, але яку нікому не захоче віддавати.
Тільки в обіцянки він, мабуть, таки більше не повірить. Хоча хтось знає? Адже такі не змінюються і завжди сподіваються на краще…
Оповідання є іронічною художньою вигадкою.
