– Сергію, ти як? – торкнулася Рита чоловіка за плече.
– Наче краще.
– Вставай, я сніданок приготувала!
– Зараз.
Сергій підвівся, вмився і сів за стіл.
– Що, Рито, схоже пенсію до Нового року не дадуть, – тяжко зітхнув він. – Онукам подарунки й не купимо.
– Залишилось у мене три тисячі, то треба до нового року щось купити, сьогодні вже двадцять дев’яте. І у січні до моєї пенсії пів місяця. Як будемо жити?
– Проживемо якось. Ти онукам хоч по гарній шоколадці купи, і доньці теж, вона їх любить, і грошей у них, мабуть, нема.
– Зараз кожна нормальна шоколадка не менше ста гривень коштує, – встала Рита, дивлячись на іконку, що була на кухні, перехрестилася. – Боже, допоможи пережити важкі часи!
А часи, для сім’ї справді важкі настали. У дочки четверо дітей. Вони з чоловіком працюють із ранку до вечора, а грошей все одно не вистачає. А бабуся з дідусем хіба на свої пенсії допоможуть?
Єдине, що з онуками цілими днями сидять. Сваха одна без чоловіка, теж на одну пенсію живе, до того ж, слаба постійно.
Після сніданку чоловік, крекчучи, підвівся з–за столу і пішов у кімнату, а Рита витягла з відра пакет зі сміттям і пішла винести.
На вулиці погода святкова сніжок іде. Дійшла до контейнерів.
І тут раптом під’їхала вантажна машина.
З кабіни вийшло двоє парубків. Вони відкрили кузов, витягли металеве ліжко, поставили біля контейнерів. Поклали на нього мішок, з якимись ганчірками.
Хлопці витягли старе крісло, поставили неподалік жінки, сіли в машину й поїхали.
Рита оглянула крісло.
– Яке гарне, тільки оббивка дуже брудна, – подумала вона. – Так оббивку замінити не довго. Я на меблевій фабриці працювала, і матеріал маю. Візьму я його. А то мій Сергій на цих стільцях сидіти не може, і на дивані теж. Тут і бильця є…
Ледь–ледь, але якось затягла Рита крісло в квартиру. Чоловік здивовано подивився на неї.
– Ти навіщо це притягла?! – запитав він.
– Подивися, яке гарне! Зараз оббивку змінимо, підремонтуємо, і сидітимеш телевізор дивитимешся, і спині комфортно буде.
– А де ти його знайшла? – запитав Сергій.
– На смітнику. Якісь хлопці машиною приїхали. Викинули та й поїхали.
– Хм… – почухав потилицю чоловік.
– Що хмикаєш?! – обурилась Рита. – Знімай давай оббивку!
– Ну давай спробуємо, – погодився Сергій і потягнув крісло в кімнату.
Чоловік став знімати стару оббивку, а Рита – готувати матеріал і швейну машинку.
– Як неакуратно все зроблено, – бурчав Сергій. – Наче дилетанти робили, міцно, але абияк.
Він забрав оббивку зі спинки і почав знімати з сидіння.
– Рито, дивись! – раптом вигукнув Сергій.
Рита глянула на крісло і очам своїм не повірила!
У спеціально зроблених заглибинах акуратно лежали шість пачок стодоларових купюр!
– Що це, Сергію? – здивовано прошепотіла Рита.
– Як бачиш, гроші… – пробурмотів той.
– І звідки вони тут?
– Ну, якщо крісло викинули на смітник, то, гадаю, про це ніхто вже не дізнається…
І тут очі Рити аж засяяли.
– Сергію, і що ми їх можемо витрачати? – схвильовано запитала вона.
– Думаю, що можемо, – розглядаючи пачки сказав Сергій.
– А нам за це нічого не буде? – все ще сумнівалася жінка.
– Ну, зважаючи на все, сховали їх сюди давно. Сумніваюсь, що господар цих скарбів живий. Крісло ще не старе, але його викинули, отже, не бідні люди були власники. Шукати ми їх не будемо, вони нас теж…
– Я сьогодні вранці, Бога попросила, щоб він допоміг пережити нам важкі часи, – сказала Рита. – Може, він почув мої молитви?
– Значить сходи в церкву і постав свічки! – сказав Сергій. – Милостиню дай хто проситиме…
– Сергію, так я прямо зараз і піду? – запитала Рита.
– Так. І грошей не шкодуй, – тут чоловік замислився. – Рито, ти про це нікому не говори, навіть дочці. Все одно на онуків витрачатимемо, нам з тобою вони, ніби й ні до чого.
– Зрозуміла, зрозуміла…
– Забирай тоді!
– А з кріслом, що робити? – поцікавилася Рита.
– Розберу і назад на смітник віднесу. Навіщо воно нам, старе, та ще й з дірками у сидінні?
Жінка забрала гроші, сховала у найдальшому кутку шафи. Допомогла чоловікові винести розібране крісло на смітник.
Розміняла в магазині гроші й пішла до церкви. Роздала милостиню, поставила свічки. Довго молилася, дякувала Всевишньому…
…Онуки, звісно, чекали на прихід бабусі з дідусем і, звичайно, сподівалися, що ті принесуть подарунки. Щоправда, старші особливо на хороші подарунки не розраховували, розуміли, що бабуся з дідусем живуть тільки на пенсії і зайвих грошей у них немає.
І тут раптом дзвінок від бабусі зятю:
– Юрко, ми їдемо до вас на таксі! – несподівано сказала старенька. – Візьми старших, зустріньте нас біля під’їзду!
– Хто дзвонив? – вийшла з кухні його дружина Тетяна.
– Твої зараз на таксі приїдуть, – чоловік здивовано знизав плечима. – Мати сказала, щоб зустріли їх біля під’їзду.
– Що вони там понавигадували? – обурилась Тетяна. – Ну гаразд іди зустрічай! – І Тетяна знову побігла на кухню, де вони з дочкою щось готували.
– Ярославе, Вікторе! – гукнув батько синам. – Збирайтеся!
– Куди, тату! – здивовано запитав старший син.
– Дідуся з бабусею зустрічати! Дуже не одягайтесь, надворі тепло. Светри й шапки.
– Виходьте! Вже приїхали! – гукнула Тетяна з кухні.
Онуки одразу вибігли з квартири. Щоб подолати два прольоти й вибігти з під’їзду їм знадобилося кілька секунд. Бабуся з дідусем тільки й встигли, що з машини вилізти.
Бабуся одразу почала командувати.
– Вітю, бери ці пакети. Вони легенькі. Славко – а ти ці. Обережніше не впусти! Юрко, витягай телевізор! – сказала вона зятю.
– Який телевізор? – не зрозумів той.
– Великий. На задньому сидінні. Витягай! Витягай!
Все занесли.
– Мамо, звідки у вас гроші на телевізор? – здивовано запитала дочка.
– Був невеликий запас, – якось невизначено відповіла Рита, знімаючи пальто.
Потім вона попрямувала у кімнату, де стояла ялинка, і поклала під неї подарунки для онуків. Для старших – ноутбуки, їм для навчання треба. Для молодших – мобільні телефони.
От радості в них було!
Телевізор на стіну почепили. Хіба ж порівняєш його з тим, який у них раніше був?
…Гарненько вони Новий рік зустріли. Зять весь вечір так і бігав за Ритою. Дуже радісний був.
Повернулися Рита з чоловіком додому аж під ранок. Лягли спати.
Коли Сергій підвівся, дружина сиділа за столом і щось писала.
– Це що за доповідь? – засміявся чоловік.
– Ти не смійся! – строго сказала Рита. – Я вчора у доньки все розпитала, роздивилася й довідалася, що їй треба. І ось тепер записую, щоб не забути!
– Ну ти, Рито, й даєш! – сказав Сергій. – Багатою себе відчула?!
– Сергію, ми ж з тобою ніколи багатими не були… – раптом сумно сказала жінка. – Все життя, тільки кінці з кінцями якось зводили… Коли Бог дав нам грошей, то хоч дочці та онукам допоможемо…
А потім додала, наче виправдовуючись:
– Я і нужденним допомагатиму…
– Рито, та я не проти! На кого ж нам витрачати гроші, якщо не на рідних внуків?!
Рита посміхнулася, обняла чоловіка й продовжила складати свій довжелезний список подарунків…
