Руслан їхав на джипі темно–синього кольору по дорозі не поспішаючи.
Сьогодні була субота і він вирішив відвідати свою матір.
Вона жила у великому селі в своєму будинку одна.
Два роки тому не стало його батька. Батьків Руслан дуже любив, поважав і шанував, завжди намагався допомогти.
А зараз, коли батька нема, він частіше відвідував матір, щоб чимось допомогти в будинку і на городі.
Але була одна таємниця, яку Руслан дізнався вже дорослим…
Батьки Руслана були прийомні… Не рідні…
Але як то кажуть:
«Не та мати, яка народила, а та, яка виховала».
Тож у свої сорок вісім років Руслан трепетно ставився до матері.
Він одружений, і дітей має двійко, дві прекрасні, дорослі донечки, яких він дуже любить.
Дружина Марина, кохана і рідна, з якою він зустрівся давно вже і назавжди…
Руслан їхав до матері сам, тому що у дружини на роботі терміново потрібно закінчити звіт.
Повз нього пролітали зустрічні машини, надворі була осінь, але суха.
Настав час золотої осені, природа вбралася в різнокольоровий одяг, а опале листя мчало назустріч у потоці машин, що проїжджали.
У салоні машини Руслан не любив гучної музики, тому вона грає тихо. Так можна про щось подумати, або щось згадати.
Він мимоволі усміхнувся при згадці про свою матір, Надію Іванівну – уявив, як побачивши сина, вона сплесне руками:
– Ой, синочку, ну знову ти не подзвонив, що приїдеш. Я б тобі пиріжків напекла твоїх улюблених.
А він їй, як завжди, відповість:
– От і не подзвонив, щоб ти тут не бігала! Ну, що я без пиріжків не проживу? Мене он Маринка балує пиріжками. Тобі й так далеко за сімдесят, відпочивай більше, ще й город он у тебе…
Колись Надія була хорошою журналісткою, і якби не її робота, мати з сином, напевно, ніколи не зустрілися б.
І хто зна, якою була б доля у Руслана?
Він давно вже знав, що його батьки усиновили маленьким. Мати розповіла історію його усиновлення…
…Після закінчення університету молоденька журналістка Надія поїхала в одне велике місто, й одразу потрапила в центральну газету, бо диплом у неї був із відзнакою.
Редактор дав завдання знайти тему до душі й написати статтю для газети.
— Цікаво, яку тему вибрати, — роздумувала над завданням Надія, виходячи з редакції.
Вона йшла до зупинки трамвая, як раптом її погляд застиг на молодій матусі, яка везла зовсім маленьку дитину.
Вона з ніжністю нахилилася над малюком і, посміхаючись, щось говорила йому, киваючи головою.
Надія, мимоволі задивилася і побачила зовсім ще маленьку дитину, загорнуту в ковдрочку.
– Напевно, місяці два–три, а вже все розуміє, – зворушилася Надія і пішла далі.
І раптом їй спала одна думку:
– З’їжджу–но я в пологовий будинок і попрошу статистику про відмовних дітлахів.
Напевно, у них є і і ті від яких відмовилися…
Переговоривши із головним лікарем, вона переконалася, що приїхала правильно.
Цього тижня було два відмовники. Це були здорові й гарненькі малюки. Їхні очі так і сяяли…
Вони усміхалися, як янголятки. Надія порозпитувала про горе–матерів, які залишили своїх дітей.
– А що з цими дітлахами далі буде? – запитала вона у завідуючої відділенням.
– Ну, якщо матері не отямляться й не повернуться, то будемо оформляти документи і відправляти в «Будинок дитини». А потім уже їх розподілять по дитячих будинках.
Надія дивилася на малечу зі сльозами на очах. Їй дуже шкода було цих малюків, які тільки встигли народитися, і вже така в них доля – приречені на життя без батьків…
Надія за вдачею була співчутливою і не могла довго заспокоїтися.
Один із малюків дуже запав у душу Надії. Вона попросила адресу жінки, яка народила його, і вирушила поговорити з нею.
Надії не важко було знайти цю молоденьку горе–матір, яка відмовилася від сина. Звали її Олена.
Вона чесно все розповіла Надії:
– Знаєте, я довірилася симпатичному парубкові Миколі. Закохалася сильно, і він теж… Принаймні, я так думала…
Як буває в закоханих, ми зробили це без зобов’язань і з сумними наслідками.
Я розуміла, що це гріх. А потім дізналася, що чекаю дитину.
Коли я розповіла Миколі, йому це не сподобалося. І він зник з мого життя.
Я працюю продавчинею, спочатку приховувала від усіх свою вагітність, а коли вирішила припинити – було вже пізно…
– А як же батьки, вони ж у тебе є? – розпитувала її Надія. – Вони допомогли б тобі виховувати дитину.
– Ой, що ви, Надіє! Сім’я наша з традиційними поглядами, і якби я з’явилася сама у нашій родині з дитиною на руках – не знаю, що було б.
Ось і вирішила відмовитись від малюка…
– Олено, а ти можеш мені сказати, де живе Микола?
– Ні, він заборонив мені зустрічатися з ним, і точної адреси я не знаю.
Але Надія таки знайшла, де він живе і чим займається, і вирушила до нього.
Він теж був дуже молодий. Коли вона запитала про Олену, Микола сказав:
– Я не збирався з нею одружуватися, і нічого я їй не обіцяв. Не хочу бачити ані її, ані цю дитину. Даремно ви цю розмову затіяли!
Надія поїхала без будь–якої надії на те, що дитина все–таки матиме батьків. Не вийшло, не вдалося. Вона ще раз їздила до Олени, і навіть домовилася з нею, що вони разом поїдуть у пологовий будинок, відвідають її сина.
Але на превеликий жаль Надії цього не сталося, Олена зникла, поїхала в інше місто назавжди…
Надія цікавилася долею хлопчика, якого назвали Русланом.
Він був уже в «Будинку дитини». Всією душею вона переживала за малюка. Вона сама не розуміла, чому так запав їй у душу саме Русланчик.
Там же ж багато було дітей, нікому не потрібних, усі відмовні…
Надії на той час було двадцять три роки, заміжня вона ще не була, але зустрічалася з Борисом, з яким познайомилася на одному з інтерв’ю.
Він приїхав молодим спеціалістом і працював в одній із лікарень міста лікарем.
Як тільки Борис побачив її, то одразу зрозумів, що інтерв’ю у нього братиме його майбутня дружина.
Вона правда про це ще й не здогадувалась і навіть не думала про таке.
Це потім уже він зустрів її біля редакції з букетом квітів.
Вона навіть трохи здивувалася, побачивши його. Але відмовитися від зустрічі з ним не змогла, бо Борис їй теж сподобався тоді.
Вони багато спілкувалися, гуляли і навіть якось разом відвідували маленького Русланчика.
Бориса вразило, як Надія дивилася на малюка, а він на неї.
Він тягнув до неї ручки, а вона потім зі сльозами на очах ішла від нього.
Якось вона розмовляла з директором «Будинку дитини» з приводу усиновлення цього малюка, але їй відмовили:
– Надія, ми розуміємо ваші шляхетні почуття до цього малюка, але ви незаміжня, а у нас є низка умов, щоб вирішити цю процедуру.
Після цієї розмови Надія була сама на своя, а Борис, побачивши її не в настрої, допитувався чому вона засмучена. Але вона мовчала і думала:
– Ну як я йому скажу, що не можу всиновити Русланчика, бо незаміжня. Раптом Борис неправильно зрозуміє мене? Не хочу йому нав’язуватись.
А йому відповіла:
– Та так, просто недобре почуваюся…
Минуло два місяці після цієї розмови, і одного разу Борис раптом освідчився їй і запропонував вийти за нього заміж.
– Надю, у мене до тебе розмова, серйозна розмова. Виходь за мене заміж, мені хочеться жити з тобою разом довго та щасливо. Ти згодна?
Надія серйозно дивилася йому в очі, сподіваючись побачити там щось, але в його погляді була лише любов до неї.
– Так, згодна, – відповіла вона і полегшено зітхнула.
Вона ще не знала, що Борис без неї був у «Будинку дитини» і розмовляв із директором про усиновлення хлопчика.
Руслан теж підкорив його серце. І директор зізнався йому:
– Ви тоді приїжджали з журналісткою Надією до Руслана, адже вона теж цікавилася цим питанням. І ми теж, як і вам відмовили їй з цієї ж причини.
Але Борис тримав це в секреті від Надії. Він так само, як і вона переживав, що вона неправильно зрозуміє його пропозицію про одруження.
Хоча він уже давно вирішив, що вона буде його дружиною.
Ось так обоє тримали в собі один і той самий секрет, те саме бажання…
…Коли відгуляли весілля, вляглися всі турботи, були прийняті всі вітання й подарунки, вони переїхали у двокімнатну квартиру.
Це постарався редактор газети:
– Не годиться моїй найкращій журналістці жити у гуртожитку. Ось тобі Надія ключі від квартири, виклопотав я тобі гідне житло. Хоча у твого чоловіка і є маленька квартирка, але діти підуть і тісно вам буде.
– Як же я вдячна вам! – дякувала вона своєму керівнику.
Потім була серйозна розмова на кухні за вечерею.
Не витримав Борис і спитав:
– Надю, а ти чому без мене їздила в «Будинок дитини»?
Вона не чекала такого питання, Борис застав її зненацька, вона не знала, як і пояснити.
– Борю, я… Я хотіла, я думала… – вона гарячково думала, що ж відповісти.
Але допоміг їй чоловік.
– Надю, я все знаю. Ти хочеш усиновити Русланчика і я теж там був із цього питання.
Надія розплакалася, вона не очікувала, що Борис настільки тонко її відчув, що вони обоє на одній хвилі.
– Борю, який же ж ти в мене! Ти найкращий чоловік на світі, я люблю тебе і обожнюю!
Наступного дня вони були у Русланчика, їм дали цілий список документів на усиновлення.
Оформили все швидко. І настав довгоочікуваний день, коли Русланчик приїхав до себе додому з мамою й татом.
Все було для нього… І з того часу вони більше не розлучалися.
А потім народилася сестричка для Руслана. Так і виросли в любові та ласці ці діти…
…Вже дорослим дізнався Руслан, що батьки його не рідні, але він ще більше їх любив і цінував. Дуже жалів батька, який заслаб і пішов рано.
Міг би ще жити й жити, але з долею не посперечаєшся…
Руслан повернув до будинку батьків, вийшов з машини, відчинив ворота і заїхав у двір.
А на ґанку вже стояла його мама, Надія Іванівна, і хитаючи головою, казала:
– Ну що ж ти синочок знову без дзвінка? Я б пиріжків напекла твоїх улюблених! А тепер чекати треба, все одно напечу, гаряченьких поїси.
Руслан заскочив на ґанок і обійняв матір:
– Нічого, матусю, ще встигнеш. Я аж завтра назад, тож поїмо ми ще твоїх гаряченьких пиріжків! Давай показуй, що тобі треба полагодити, чи допомогти…
