– Все, йду я від тебе! – жінка стала швидко складати свої речі у величезну сумку. – Добре, що не розписалася з тобою!
– Це й справді добре – скільки б зараз проблем було, – посміхнувся Роман і вийшов на кухню.
– Виклич мені таксі! – пролунав голос із кімнати. – І допоможи сумки винести!
Роман викликав таксі й, одягнувши кросівки, поніс сумки за жінкою, яка бурчала всю дорогу.
Під’їхало таксі. Роман завантажив сумки, дав таксисту купюру і помахав рукою вслід машині, що вже від’їжджала.
– Що, Романе! – пролунав голос сусіда Юрія. – На якийсь час відправив, чи назавжди?
– Назавжди…
– Іди, готуй закуску! Зараз у магазин збігаю. Посидимо, розкажеш, що цього разу…
– Біжи!
Роман повернувся в квартиру. Став квапливо чистити картоплю. Встиг тільки начистити й нарізати, як уже повернувся друг і зайшов на кухню.
– Юрко, як ти швидко, я навіть картоплю посмажити не встиг, – сказав Роман.
Через п’ять хвилин картопля смажилася, а наповнені келихи і розігріті вчорашні котлети вже стояли на столі.
Доївши свою котлету, Юрій запитав:
– Ну так що, цього разу, чому розбіглися?
– Все по тій самій причині – характерами не зійшлися.
– У тебе їх уже скільки було за 25 років.
– Офіційно одна, а цих, – Роман кивнув головою у бік дверей. – Навіть не пам’ятаю, з десяток, мабуть.
– І з усіма характерами не зійшовся?
– Мабуть.
– Ось, Романе, дивлюся я на тебе – мужик ти нормальний, гроші хороші заробляєш, – сказав Юрій. – Чому ж тобі так із жінками не щастить?
– Почекай, картопля досмажиться!
Роман встав, кинув у картоплю нарізану цибулю і почав перевертати, задумливо дивлячись, кудись повз сковорідку.
Потім він підійшов до холодильника, дістав сало. Нарізав невеликими шматочками, цибулю півкільцями й поставив на стіл. Друг дивився на нього і якось загадково посміхався. Коли все було готове, він, продовжуючи посміхатися, сказав:
– Давай ще по одній і розповім тобі щось цікаве. Але заздалегідь попереджаю – не смійся!
Картопля вийшла трохи хрумка, а з холодним сальцем… Юрій навіть про розмову забув.
– Ну, то що ти хотів сказати? – нагадав йому Роман.
– У мене племінник програміст. Працює зараз на одну фірму. Вони шукають для неодружених, так би мовити другі половинки, які б ідеально їм підходили.
– Сайт знайомств, чи що? Нісенітниці.
– Ти слухай уважно, – Юрій підняв вгору вказівний палець. – Вони враховують тільки характер. Жодних фотографій, жодних відомостей про майбутню обраницю. Там вони мають якісь тести…
– І звісно, за гроші?
– Звісно. Та мне так багато…
– Юрко, невже ти не розумієш, що це нісенітниці? – засміявся Роман.
– Ні, ти почекай! Племінник сказав, що для половини цих пар справа закінчується шлюбом і подальшим щасливим життям. У них там ведеться статистика.
– Ну не знаю…
– Тобі, що для свого щастя грошей шкода? – сказав друг цілком серйозним голосом.
– Щось я вже в це кохання зовсім не вірю.
– Давай, – друг кивнув на склянки. – За твою майбутню половинку.
– Давай…
…Минуло кілька тижнів. Щось тужливо стало на душі в Романа. Адже вже сорок сім років. Усього начебто досяг, а простого сімейного щастя так і немає.
Він дістав візитівку, яку йому дав друг і зателефонував за номером.
Його одразу ж запросили на співбесіду і тестування.
Роман прийшов, заплатив гроші. Дали тест. З пів сотні запитань, але чомусь лише з десяток стосувалися теми пошуку, решта – не зрозуміло про що. Відповів на всі, як і просили, чесно.
Як із запитаннями було закінчено, хлопець, який проводив тестування, запитав:
– Ви ж, друг мого дядька Юрія.
– Так.
– Знайдемо ми вам вашу половинку! Я вам зателефоную…
…Подзвонили йому десь через тиждень перед вихідними. Попросили прийти.
Роман прийшов. Заплатив ще гроші.
Потім потрапив до племінника друга, і той почав пояснювати.
– Зустрічаєтесь завтра біля театру, – на екрані ноутбука з’явилося фото, і хлопець вказав. – Біля цієї лавки. Тут досить тихо.
– А як ми впізнаємо один одного?
– За нашими правилами, я вам навіть не назву її імені, і вашого імені вона теж не знатиме. Ось вам наш буклет, – він простягнув яскраву книжечку. – Коли підходитимете, тримайте його в руці. У неї буде такий самий. А далі знайомтеся й вирішуйте самі, що далі робити. Удачі вам!
…Із самого ранку в суботу Роман готувався до зустрічі з жінкою.
Як готуватись і як знайомитись, він добре знав, але тут був особливий випадок, адже з цією жінкою, як йому обіцяли, він проживе все життя!
І усмішка не сходила з його обличчя.
– Цікаво, вони навіть не сказали, як її звуть і скільки їй років, але вони впевнені, що ми зійдемося характерами! Може ми побачимо один одного і одразу розбіжимося? Ні, одразу ми не розбіжимося… Що ж я даремно тут чепурюсь? Думаю, і вона сподіватиметься провести цей вечір, принаймні, не нудно. Ох, мабуть, буде знову, як із усіма! Проживемо місяць, чи рік та й все…
Роман важко зітхнув.
– А є ж пари, які до срібного, і навіть до золотого, весілля разом…
…По дорозі Роман купив квіти… Квітку. Одну троянду, але найкрасивішу!
Не з величезним же ж букетом нова знайома весь вечір ходитиме?
Ось і театр.
– Лавка поки що порожня і поруч нікого немає, – відзначив Роман. – Якщо я першим не хочу підходити до лавки, то вона, мабуть, тим більше. Ого! Он у жінки такий самий буклетик промайнув, як у мене. Обличчя на такій відстані не розрізниш, але фігурка нормальна. Це вже тішить. Підійду непомітно, так навіть романтичніше буде…
Роман обійшов жінку з іншого боку. Він тихенько підійшов ззаду і простягнувши на витягнутій руці квітку, сказав:
– Дівчино, а ви часом, не на мене чекаєте?!
Вона обернулася, їхні погляди зустрілися і жінка раптом аж відсахнулася.
– Цього просто не може бути! – вона здивовано дивилася на Романа, не вірячи своїм очам. – Роман?!
– Тетяно?!
Роман ледь впізнав… Свою дружину, першу і єдину офіційну, з якою він прожив всього півтора року, і розлучився двадцять п’ять років тому…
– Романе, що ти тут робиш?! – і тут вона побачила в його руці барвистий буклет, такий самий, як у неї. – Ти, той самий чоловік, з яким, як мені пообіцяли, я проживу все життя. О, Боже!
Вона взялася за щоки. Першим схаменувся Роман, узяв з її рук буклетик і разом зі своїм викинув у смітник, що стояв поруч. Потім простягнув їй троянду:
– Ходімо погуляємо! Не сумувати ж увечері.
– Що ж! – вона взяла квітку. – Так мріяла, що сьогодні станеться, щось незвичайне, але такого навіть уявити не могла…
– А ти така ж гарна!
— Раніше це треба було говорити, може, й не розбіглися б, — вона уважно оглянула його. – А ти й зовсім красень! Що без електронної свахи обійтися не міг, чи після того, як ми розлучилися, ти став дуже скромним?
– Характерами ні з ким не зміг зійтись.
– Ох, так! Тобі ж ідеально підходжу тільки я.
– Розкажи, хоч про себе, – він підсунув до неї зігнуту в лікті руку.
– Може, спершу ти? – вона взяла його під руку.
– Я перший попросив.
– Гаразд! Після тебе через рік я вийшла заміж. Народився син. З чоловіком через кілька років розлучилися. Сина виховувала одна. Після школи він пішов вчитися. Закінчив. Живе за кордоном.
Я вирішила влаштувати й своє життя, але оскільки вже двічі помилилася, то вирішила знайти свого єдиного. За допомогою науки… І от – знайшла!
Кілька хвилин вони йшли мовчки, кожен думав про своє, але, схоже, про те саме.
– А як ти ці роки жив? – нарешті спитала вона.
– Теж шукав свою єдину. Характерами не сходилися, розбігалися. Коли пішла чергова, друг порадив звернутися в цю фірму…
Тут він розсміявся.
– Спочатку стало смішно, але потім вирішив – чим Бог не жартує.
– І що тепер?
– Ходімо до мене в гості!
– Так одразу?!
– Тетянко, про що ти говориш? – він загадково посміхнувся. – Звичайно, не одразу. Зайдемо в магазин, купимо ігристого. Треба ж відзначити зустріч зі своєю колишньою дружиною.
– Романе, якби ми з тобою тоді не розійшлися, то через тиждень у нас було б срібне весілля.
– Тетянко, – він зупинився і подивився її в очі. – А може, почнемо все спочатку?
– Навіть не знаю.
Вона знову взяла його за руку, довго про щось думала, потім спитала:
– У тебе батьки як?
– Нормально. Постаріли, звісно вже…
– Мої теж. Уявляю їхні обличчя, коли ми їх будемо знайомити вдруге.
– Тетянко, то що ж далі?
– Ну, ти ж сказав, – на її обличчі з’явилася та сама мила посмішка, що й 25 років тому. – Ходімо в магазин по ігристе…
