Із напарниками Михайловичу не щастило. Ось років п’ятнадцять тому, був у нього на початку роботи, чудовий напарник – Юрко.
Пропрацювали вони разом майже десять років. Обидва передпенсійного віку, обидва рукасті й роботящі.
Крім роботи охоронцями у торговому центрі, мужики бралися за будь-який підробіток.
Про ціну завжди домовлявся Юрко. Михайлович завжди соромився говорити про гроші. Йому весь час здавалося, що його робота тих грошей не вартує.
Дружина Тетяна сварилася:
– Ти зрозумій, Миколо, кожна робота має бути оплаченою! Тобі в магазині без грошей булку хліба не дадуть! Слава Богу, що Юрко з тобою підробляє.
Юрко ж призначати ціну не соромився. І гроші за роботу чоловіки завжди отримували сповна.
Не стало Юрка, раптово… Серце…
З цього моменту напарники у Михайловича змінювалися один за одним – не встигав рахувати.
Здебільшого приходили молоді мужики, допрацьовували, у кращому разі, до зарплати і йшли. То одне не влаштовувало, то інше. А бувало просто гульвіси траплялися.
Михайлович казав начальниці:
– Миколаївно, ну не набирай ти цих молодих! Який зарах молодий чоловік на таку зарплату піде! Бери пенсійного, чи передпенсійного віку! А з цих який толк? То лінивий, то гульвіса, то взагалі не прийде – мені одному працювати доводиться!
– Ну все, Михайловичу, знайшла я тобі напарника! – якось подзвонила начальниця. – Не пенсіонер, але чоловік солідний, порядний, із вищою освітою навіть. Увечері введеш його в курс справи. Все, бувай!
Новому напарнику було сорок п’ять років.
Звали його Олег, і він здався Михайловичу підозріло дивним…
Телефон у нього був кнопковий, комп’ютера він не знав від слова «зовсім», ходив постійно в тому самому одязі і ділив пачку «мівіни» на два рази.
Але каву пив тільки Лаваццу, та й сир купував найдорожчий із тих, що продавали у їхньому торговому центрі.
– Ти ж, Олеже, молодий мужик! Тобі роботу нормальну, із хорошою зарплатою шукати треба, а не тут сидіти! – повчав його Михайлович.
Олег погоджувався, але далі справа не рухалася. Пояснював він усе тим, що втратив кваліфікацію, поки сидів удома без роботи.
Як Михайлович з’ясував, Олег майже п’ятнадцять років доглядав спочатку слабу матір, потім заодно і її самотню сестру.
А коли жінок не стало, влаштувався працювати в торговий центр. Жити ж на щось треба було!
Михайлович повчав напарника кожного робочого дня:
– Іди на курси, вивчай комп’ютер, одружись, зрештою! Удвох вже легше жити!
Дружина Михайловича, Тетяна зупиняла чоловіка:
– Що ти до хлопця причепився! Не дитина, дорослий мужик, сам знає, що робить!
Але Олега шкодувала. Передавала чоловіком то пиріжки, то огірки з помідорами, то яблука з дачі.
– Що, мало у вас на роботі самотніх жінок? Невже там нема з ким познайомитися? – дивувалася Тетяна.
– Та зрозумій ти, коли ми приходимо, майже всі павільйони вже зачинені. Нічна ж зміна в нас. А коли йдемо додому – ще нікого нема!
…У Раї в торговому центрі був невеликий павільйон на нижньому рівні, в самому закутку.
Сусідки, які торгували поруч, вважали її дивакуватою. Подиміти вона не бігала. У святкових посиденьках участі не брала. Не гульбанила зовісім ніколи.
Та й попліткувати з нею не виходило – чужі справи й проблеми її не цікавили. Своїх вистачало.
Раї було трохи за сорок. А заміж вона не виходила ще жодного разу. Чоловіки, звісно ж, у її житті бували. Але надовго не затримувалися. Надто вже вона була правильна.
Сама роботяща, ледарів не переносила! У Раї мужик, який лежить на дивані перед телевізором, викликав якусь непереносимість. А як гульбанить, навіть трохи – то взагалі.
Ну, і який чоловік таке витримає?
Подруга пообіцяла зареєструвати її на сайті знайомств.
Справа в тому, що два роки тому Рая відпочивала в Італії. З того часу Італія міцно оселилася в її серці.
Майже щоночі їй снилися скелясті береги, білі яхти на синіх хвилях, затишні будиночки під помаранчевими дахами, що сходами підіймаються в гори.
Рая дуже полюбила Італію і хотіла познайомитися з якимось італійцем.
Щоб спілкуватися з майбутніми синьорами, жінка почала вчити італійську.
З середини листопада начальниця часто просила Олега, який жив поруч із торговим центром, вийти на чергування вдень.
Один із денних охоронців, Василь, раз у раз прогулював роботу.
Олег погоджувався: гроші були потрібні, на носі Новий рік, хотілося прикупити до столу чогось смачненького.
Він стежив за моніторами, за відвідувачами, іноді походжав поверхами, розглядаючи ошатні вітрини і дивуючись цінам.
– Невже це все розкуповується? – думав Олег. – Це які ж гроші треба вкласти в товар, в оформлення павільйону, щоб отримати хоч якийсь прибуток? Але якщо люди працюють, значить, їм вигідно.
Восьмого грудня начальниця знову подзвонила Олегу:
– Благаю, вийди на роботу, Василько знову не прийшов, а одна я не впораюся. Тим більше мені в офіс треба!
Покупці підходили до павільйону Раї. Іноді зазирали, знімали з полиць жіночі сумочки, питали ціни.
Дві дівчини купили недорогі рукавички.
Мила бабуся попросила відкласти їй симпатичний ридикюль на тиждень, до пенсії.
Рая забрала ридикюль у шафу.
– Схоже, до вечора буде затишшя, – подумала Рая і відкрила ноутбук.
Вона вдягнула навушники, сіла зручніше спиною до вітрини і з головою поринула в урок італійської мови…
Сигналізація спрацювала о третій годині. Олег глянув де – перший рівень, праве крило! Він схопив робочий телефон і помчав униз.
Ситуація починала виходити з-під контролю. Всі бігли на вулицю
Рая ж тим часом повторювала італійські слова і записувала в зошит. Вона не чула ні сирени, ні запаху диму. Схаменулася жінка, коли вимкнулося світло.
Вона скочила, заметушилася, впустила телефон. Почала шукати його у світлі ноутбука і раптом зрозуміла, що все вже затягнуте в диму.
Олег, начепивши маску, мчав по нижньому рівню, перевіряючи, чи всі вийшли. Він вже хотів повернути назад, коли помітив у останньому павільйоні слабке світло – світився екран ноутбука.
На стільці, опустивши голову, сиділа жінка. Олег підхопив її на руки. Рая, на щастя, була легенька.
На виході жінку в Олега забрали на швидку.
…Рая отямилася в лікарняній палаті наступного дня.
Їй сказали, що врятував її охоронець. Телефон Олега їй теж залишили..
…Олег пив чай із печивом і думав про майбутнє. Схоже, торговий центр знесуть, треба шукати роботу.
На телефонний дзвінок не хотілося відповідати, але раптом щось важливе, з роботи?
Жіночий голос сказав:
– Здрастуйте, це Рая, ви мене врятували…
Голос замовк, а потім у слухавці почувся плач.
У палату до Раї Олег прийшов із апельсином і пляшкою води.
– Дякую, – Рая схлипнула. – Я не знаю, як мені жити далі, все зіпсоване…
Вона раптом пригорнулася до Олега й заплакала…
…Новий рік Олег і Рая зустрічали разом в її акуратній квартирці.
Були на столі і різні салати, і канапки з ікрою, і курочка. Не було тільки ігристого. Їм і без нього було добре.
Вони цокнулися склянками з соком і сіли разом планувати своє подальше спільне життя…
