Останнім часом Поліна часто замислювалася над питанням:
-До чого люди обмінюються обіцянками любові та вірності, якщо вони їх не дотримуються?
-На жаль, кохання – це не гарна казка, – з гіркотою подумала Поліна, дивлячись на годинник на кухні. – У реальному житті стосунки кожної пари хоча б раз, але проходять перевірку на міцність.
-Ну, де він ходить? – згадала вона про свого чоловіка…
…А як же ж романтично все в них починалося!
Зі своїм майбутнім чоловіком Миколою Поліна познайомилася, коли їм було по 11 років. Її батьки купили квартиру в іншому районі, і дівчинку перевели в іншу школу.
Микола був лідер класу і душа компанії. Він взяв Поліну під своє заступництво.
Микола проводжав однокласницю до будинку, після чого квапливо сідав на маршрутку і їхав додому. Він купував Поліні морозиво, шоколадки і бутерброди.
-Їж, бо охолоне, – діловито казав хлопчина, простягаючи подрузі гарячий бутерброд, куплений у кіоску неподалік школи.
Минуло 3 роки, а Микола і Поліна, як і раніше, були нерозлучні. У дев’ятому класі Микола зрозумів, що відчуває до дівчини не дружні, а зовсім інші почуття. І він, такий, рішучий та винахідливий, не знав, що з цим робити. І тільки в десятому класі Микола нарешті зізнався Поліні у своїх почуттях. Це сталося на шкільному подвір’ї. Хлопець взяв зі шкільної клумби п’ять пишних жоржин і, вручивши їх дівчині, сказав:
-Поля, я тебе люблю!
Взагалі-то для зізнання в коханні Микола підготував цілу промову. Але він так хвилювався, що забув усі слова.
Весілля було вже справою вирішеною, але закохані вирішили з ним почекати. Вони хотіли вирішити питання із роботою, заробити грошей, а потім уже одружуватися.
Незабаром Микола влаштувався працювати механіком на фабрику. А восени успіх посміхнувся й Поліні. Її прийняли до місцевої рекламної агенції.
На новий рік, коли годинник показав північ, Микола став на одне коліно і, вручивши Поліні заповітну оксамитову коробочку, зробив їй пропозицію.
-Так! – вигукнула Поліна. – Так, ну, звичайно, так!
-Боже, ну, невже ми, нарешті, погуляємо на вашому весіллі?! – радісно сказала Ольга Василівна, мати Миколи.
-Яка я рада за вас, діти! – витираючи сльози щастя, вторила їй Інна Олександрівна, мати новоявленої, тепер уже офіційної нареченої.
Весілля зіграли 14 лютого, на день закоханих. Увечері наступного дня, надавши гостям можливість догулювати без них, молодята полетіли у весільну подорож до Єгипту.
З того часу минуло десять років. Все, що залишилося від гарних та ліричних спогадів – це дзвінка тиша квартири та відсутність чоловіка.
Зазирнувши в дитячу кімнату та переконавшись, що Карина й Богдан уже сплять, Поліна повернулася на кухню. Вона дістала з шафи ігристе. Поліна глянула на келих і раптом згадала, що цей набір келихів подарувала її подруга Марина на 10-річчя весілля.
Поліна посміхнулася.
-Буду тепер сумувати з цими келихами! – подумала вона. – Символічний подарунок вийшов!
-Коли ж у нас усе розладналося? – подумала Поліна і знову задумалася.
…Микола відпрацював на фабриці 2 роки, після чого почалися скорочення. Під нього підпав і Микола. На той час у пари вже народилася донька Карина, і молоді батьки були у розпачі:
-На що тепер ростити дитину?
Та й самим їсти треба!
Поліна повернулася на роботу, а Микола сидів із дочкою. А через рік приятелі запропонували йому увійти на частку в бізнесі. Хлопці вирішили відкрити автосервіс. А кому, як не механіку із вищою освітою, спробувати щастя у цій сфері?
І глава сімейства взявся за цей шанс. Якщо чесно, то Микола не дуже вірив в успіх. Але раптом? І справа справді пішла!
Через 5 років невеликий автосервіс виріс у велику та відому в місті СТО. І так уже вийшло, що за день до її урочистого відкриття Микола та Поліна стали двічі батьками. Отже, на презентації та урочистому банкеті Микола приймав подвійну порцію привітань.
Тоді він уперше гульбанив, а потім зрадив дружині і прийшов додому аж під ранок…
Але про це Поліна так і не дізналася. Та й для Миколи ця зрада не мала зовсім ніякого значення. А хто не без гріха? Всі його приятелі гуляють направо й наліво!
Чоловік забрав Поліну з пологового будинку з квітами-кульками і щиро радів народженню сина. Але вона відчувала, що між ними щось змінилося.
Микола все частіше став затримуватись на роботі. На всі запитання Поліни він відповідав:
-Ми розширюємося, тож і доводиться більше працювати.
Між іншим, він не брехав. Їхня компанія збиралася відкривати автопарк з прокату машин. Коли Микола приходив веселий, то на всі закиди дружини відповідав:
-Погуляв, і що? Відзначали угоду в ресторані!
Так, але як бути зі слідами помади та пудреницею, забутою кимось у машині?
Може, вся річ у тому, що після народження Богдана вона трохи змінилася? Але Поліна в рекордний термін привела себе у форму, а чоловік, як гуляв, так і гуляє.
Поліна почула звук ключа в замку. Вона швидко сполоснула келих і попрямувала в коридор.
-Знову ігристе? – скривився Микола.
-А ти? – з викликом запитала дружина. – Знову працював, не покладаючи рук?
-Завтра урочисте відкриття автопарку, – не зважаючи на сарказм Поліни, відповів чоловік. – Усі будуть із чоловіками і дружинами. Приведи себе в порядок. Там будуть важливі люди міста.
Коли подружжя лягло спати, Микола відвернувся до стіни і заснув. А Поліна дивилася в стелю і плакала.
Відправивши дітей до матері, Поліна відчинила шафу-купе і зітхнула. Стільки речей, а одягти нічого – одні джинси, светри і спортивки Миколи. Хоча, що в цьому дивного? Адже останні роки вона просиділа вдома. Навіть коли Богданові виповнилося 3 роки, і хлопчика віддали в дитячий садок, Микола наполіг, щоб дружина займалася домом.
Поліна знову зітхнула і зателефонувала Марині.
-Привіт, Маринко.
-Ага, привіт, якщо не жартуєш! Щось тебе давно не було видно.
-Та вдома я, – відповіла Поліна.
-Ну ясно. Що хотіла?
-Сьогодні у Миколи відкриття автопарку, а мені нічого вдягнути. Мені дуже незручно, але ти не могла б мені позичити щось із речей? На магазини вже немає часу, а на вміст шафи без сліз не глянеш.
-Добре, – засміялася Марина.
Подруга прибула за півгодини.
-Та-а-к! – Похитала головою Марина, оглянувши подругу. – Та тут одне ефектне вбрання не допоможе. Ну, нічого, все можна виправити. Ти чого це така сумна?
Поліна раптом розплакалася.
-Та що у вас відбувається?! – здивовано вигукнула Марина.
-У двох словах і не скажеш, – плакала Поля.
-Так і не треба двома словами…
Вислухавши розповідь подруги, Марина важко зітхнула:
-Не ти перша, не ти остання. Скільки історій про це написано і розказано, а жінки, як і раніше, на ті ж граблі. А все це нелюбов до себе. Ну, і типова психологія жінки, яка засиділася вдома. Якщо не треба на роботу, значить, не треба слідкувати за собою. І це не так. Треба любити себе і щодня доводити власній персони цю любов!
Марина постаралася на славу. Коли чоловік заїхав за Поліною, то не зміг стримати вигуку захоплення:
-Полька! У мене немає слів! Та тебе зараз хоч на обкладинку!
Бордова сукня була, як влита, а висока зачіска та яскравий макіяж дуже пасували Поліні.
Під час відкриття Поліна помітила, що на неї з цікавістю поглядають три дамочки. Одна з них, блакитноока блондинка з явно нарощеним волоссям, час від часу поглядала на Поліну недобрим поглядом.
А Микола грайливо поглядав на дружину, і вона подумала:
-Може, тепер усе буде, як раніше?
Після презентації влаштували танці. Один із компаньйонів Миколи, Іван, запросив її танцювати. А коли музика закінчилася, Поліна побачила, що чоловік кудись пішов і пішла на його пошуки.
Вона обійшла весь поверх, але Миколи ніде не було. Поліна хотіла зателефонувати йому, але раптом почула голоси звідкись з-під сходів.
-Це як розуміти? – Почула вона незнайомий жіночий голос. – Це я маю виблискувати з тобою під руку на цій презентації, а не твоя стара дружина!
-Катрусю, але ж ти знаєш, що це швидко не робиться, – винним голосом відповів чоловік.
-Але ж ти вже з нею говорив?
Микола мовчав.
-Зрозуміло, не говорив.
-Сьогодні ж поговорю, – твердо відповів він.
-Обіцяєш?
-Обіцяю.
Поліна не вірила своїм вухам.
Першою її думкою було підійти до них і сказати:
-Можеш не турбуватися, я все чула.
Але, уявивши радість на обличчі суперниці, Поліна відмовилася від цієї ідеї. Ні, вона зробить по-іншому!
Як там сказала Марина?
-Треба любити себе і щодня доводити власній персоні цю любов!
Ну, то вона й доведе!
Поліна дочекалася, коли чоловік увійде у залу, і рішуче попрямувала до нього. Краєм ока вона помітила, що буквально через пару хвилин увійшла та сама блондинка з нарощеним волоссям, і посміхнулася.
-Миколо, вибач, але я, напевно, поїду додому, – сказала Поліна. – Щось мені недобре. Напевно, з незвички. Давно ніде не бувала.
-Так, звичайно, їдь, – відповів чоловік і додав із багатозначною усмішкою:
-Я скоро повернусь.
Але Микола повернувся тільки під ранок, щасливий та веселий. Він згадав, як шикарно виглядала дружина, і рішуче відчинив двері у спальню.
Микола застиг від здивування. Біля входу стояли валізи і один великий пакет, у якому він побачив свій спортивний костюм.
Поліна не спала.
-Ти, здається, хотів зі мною про щось поговорити, але не міг наважитися? – запитала вона. – Так ось, я тобі допоможу. Я зібрала твої речі і тепер ти вільний.
-Поліна, ти, мабуть, щось не так зрозуміла, – почав виправдовуватись Микола.
-Все я правильно зрозуміла.
Наступного дня Поліна подала на розлучення. Але Микола тільки зараз зрозумів, наскільки дорога йому сім’я.
Він годинами стояв під вікнами, дзвонив їй, писав…
Правда Поліна теж дещо зрозуміла, а саме, як вона їй дорога сама.
Зрозуміла, що любити себе треба, так що у Миколи поки не було ніяких надій…
