Після роботи Поліна вирішила зайти до торговельного центру, хоча їй там нічого не треба було. Їй просто подобалося сидіти на лавці і спостерігати за потоком людей, що проходить повз неї. У такі моменти їй здавалося, що вона не самотня.
Але не сьогодні……
Сьогодні вона звернула увагу на одну маму із донькою. Донька мала коротку стрижку та тату на руці. Але її мамі було все одно. Вона приймала свою доньку такою, як вона є і вони йшли повз Поліну і мило розмовляли.
І в цей момент Поліна зрозуміла, що ніхто взагалі не дивиться на неї, і нікому до неї немає діла.
Вона знову відчула, наскільки вона самотня і нещасна.
………………….
Поліна повільно йшла додому, в голові одна за одною спливали спогади.
Її донька, Оля, завжди робила їй усе на зло. Особливо якщо Поліні це не подобалося і вона забороняла.
Ах, мамі не подобається проколотий живіт – значить потрібно проколоти, мама обурюється, що у когось 3 дірки у вусі – значить мені теж треба, мама хитає головою, якщо у когось сережка в носі – треба також зробити, маму трясе від тату – зате мені подобається!
У цьому була вся її дочка.
Чи треба говорити, що вони сварилися щодня. Кожен день! Але Поліна сподівалася, що колись дочка візьметься за розум.
Одного разу вона прийшла додому і побачила, що дочка відстригла своє шикарне волосся, та ще й пофарбувала його в синій колір.
– Ти що зробила, га? – Напустилася Поліна. – Та як ти могла?
У повітрі “запахло” черговим скандалом, але Оля примирливо усміхнулася і сказала безтурботно:
-А…..Нові відростуть.
Поліна сіла на табурет і заплакала. Вона хотіла накричати на дочку, хотіла, щоб та виправдовувалася перед нею, але дочка просто не дала їй цього зробити.
-Мамо, – сказала Оля. – Нам треба поговорити.
Поліна підвела на неї очі.
-Мамо, я їду з Артемом в інше місто. Я вже перевелася до іншого інституту і навіть знайшла роботу.
-Ти їдеш з цим?!……
Поліна ніяк не могла підібрати слова, щоб описати друга Олі.
-Так, мамо. Я його кохаю.
Поліна навіть не знала, що сказати. І напевно вперше за останні 7 років, скандалу не було. Була лише образа.
Так вона лишилася сама.
Ну, не зовсім звичайно одна, була ще й мама.
………………
Поліна зайшла до квартири. Назустріч їй вийшла їхня сусідка, тітка Зоя.
-Поліночка, нарешті. А я все чекаю, чекаю на тебе. Все, вона заснула. До завтра.
-До завтра, тітка Зоя!
Мама Поліни була слаба і вже давно нікого не могла впізнати. Та й думки її постійно плуталися …. Сенсу з нею говорити ніякого не було. Залишалася тітка Зоя. Поліна хотіла хоч іноді поговорити з тіткою Зоєю і поплакатися їй на її важку долю, вона була впевнена, що тітка Зоя вже точно підтримала б її ….. Але тітці Зої завжди було ніколи.
“Добре, що з мамою допомагає, – думала Поліна.
Ось і зараз: раз і втекла.
-Ех! – Зітхнула Поліна. – Як важко бути одній. Напевно варто завести кота.
Вона зазирнула до матері – та спала. Поліна підійшла, поправила ковдру, подивилася на неї і полетіла у спогади дитинства:
-Мамо, ну мам, ну подивися на мене!
-Ну що, Поліна, що?
-Подобається? Подивися яку зачіску я зробила!
-Тобі робити нічого, так? Давай бери граблі і пішли на город. Допоможи мені.
І так усе життя. Ні ласки, ні доброго слова.
З очей Поліни потекли сльози, і вона поспішила вийти з кімнати.
-Та що це таке? В який момент я залишилася одна? Куди поділися мої подруги? Чому ж я нікому не потрібна? Все-таки треба завести кішку.
………………
-Поліно, ви знаєте, у нас же в місті є кілька офісів, – сказала їй начальниця наступного ранку.
-Так звичайно….
-Завтра на вас чекають в іншому. Мене попросили виділити працівника. Там невеликий завал і я вирішила, що ви допоможете їм швидше впоратися. Вам, до речі, буде зручніше добиратися, їхній офіс знаходиться неподалік вашого будинку.
-Добре, – сказала Поліна. Вона намагалася здаватися байдужою, а в серці мало не вистрибувало з грудей!
Це ж такий успіх. Там будуть нові люди. Можливо, вона знайде серед них подругу, яка зможе підтримувати її у скрутну хвилину або чоловіка, який скрасить її життя… Тоді і кішку заводити не треба буде.
………………
Поліна пропрацювала в іншому офісі тиждень і справді стала досить близько спілкуватися з однією співробітницею Мариною. Вони разом ходили обідати і навіть кілька разів прогулялися парком. Поліна раділа – нарешті її хтось вислухає та поспівчує!
Але ні, Марина переважно говорила сама і все більше про себе і дуже скаржилася на свого колишнього чоловіка.
Поліна теж хотіла поскаржитися на свого колишнього, а потім подумала – а що на нього скаржитися, розійшлися і добре, її життя стало кращим. І не стала.
-Поліна! А давай сходимо в кіно! – запропонувала одного разу Марина.
-Давай, – зраділа Поліна.
Вони обрали фільм та купили квитки.
Яке ж було її здивування, коли замість Марини прийшов якийсь чоловік.
-Здрастуйте, я – Антон, колишній чоловік Марини. Вона попросила мене сходити з вами замість неї. Вона трохи заслабла.
-Поліна, – зніяковіло представилася Поліна. І подумала: цікаво, а чому Марина не подзвонила їй і не сказала, що не зможе прийти?
Весь фільм вона нервувала сидячи поряд з Антоном: вона давно не сиділа поряд із чоловіком, тим більше, що цей чоловік їй сподобався. Після фільму вони посиділи в кафе, а потім пішли гуляти.
Так у Поліни закрутився роман, про який вона не сміла навіть мріяти.
………………..
Минув час.
Антон переїхав до Поліни. Спочатку Поліна була щаслива. Вона буквально літала. А потім …. А потім ейфорія пройшла.
Поліна сиділа на лавці і час від часу кидала погляд на свої вікна. У них горіло світло – значить Антон уже вдома. Поліна знала, що він ліг на диван, увімкнув телевізор і чекає на неї. А потім прийде вона і він з кислою міною вимагатиме від неї вечері і буде скаржитись на начальника і колег, а потім почне до неї прискіпуватися: мовляв картоплю не досолила, а ось тут треба пил протерти, а тут підлога брудна. Це його квартира! Поліні завжди ставало прикро – вона й так старалася, а Антон навіть не бачить цього. Так….тепер вона розуміла Марину і чому вони розійшлися. Вона часто порівнювала своє ” старе ” життя» і “нове” і їй дуже хотілося повернути все назад. Вона раптом зрозуміла, що раніше в неї все було добре. А тепер вона повісила на свою шию цього Антона … І прогнати незручно …
-Мда …., – сказала Поліна сама собі. – Треба було заводити кішку.
Вона зітхнула і вирушила додому.
……………..
Поліна тихенько увійшла до квартири. Назустріч їй, як завжди, вийшла тітка Зоя і сказала, що мама вже спить.
Потім вона зазирнула в кімнату до Антона, вислухала від нього купу претензій і скиглі і пішла на кухню підігрівати вечерю. Поліна з сумним обличчям включала газ, як раптом хтось подзвонив у двері.
Поліна подивилася в вічко і побачила Марину. Звісно ж вона відкрила.
-Ну що, – похмуро сказала Марина. – Чоловіка в мене відвела і радієш? Так?
-Якого чоловіка? – здивувалася Поліна.
-Якого, якого? Антона! – Марина відштовхнула Поліну та увійшла до квартири.
-Це ж твій колишній чоловік!
-Так! І що?
Марина зміряла зневажливим поглядом Поліну і несподівано вчепилася їй у волосся. Поліна заверещала. З кімнати вискочив Антон.
-А ось і він! Уууууу! Зрадник! – закричала Марина. Вона відпустила Поліну. – Що стоїш? Ну, збирай свої речі і пішли звідси додому!
-Мариночка …. Мариночка …, – заметушився Антон. – Що ти таке кажеш? Ми ж у розлученні.
-А Я передумала! Все, одружуємося знову!
Поліна відійшла убік. З подивом вона спостерігала, як Антон зібрав свої речі, сказав їй “вибач” і поплентався за Мариною. Від цього їй навіть стало смішно.
Коли вони пішли, Поліна зітхнула з полегшенням і тут побачила, що її мама прокинулася і стоїть поряд із дверима до своєї кімнати. Більше того, її погляд був ясним.
-Доченько, Поліночко!
У її погляді було стільки любові.
-Мамо?
-Яка ти в мене вродлива! Я тебе так люблю. Вибач, що не казала тобі цього, все була зайнята домом та роботою. Не вчив мене ніхто з дітьми спілкуватися. Так, обов’язково подзвони Олі і скажи як ти її любиш. І просто люби її та все. Вона в тебе – гарна. І себе люби. Не потрібний тобі такий чоловік, як був.
Потім мама Поліни відвернулась і зібралася піти, але передумала і знову розвернулася до Полини:
-Так! І подруги тобі також не потрібні. Та й кіт тобі теж не потрібний. Пам’ятай перед тобою весь світ.
А потім її погляд із ясного перетворився знову на нічого не розуміючий. Поліна підскочила до матері, довела до ліжка і поклала спати.
………………
Поліна сиділа на кухні та плакала. Але то були сльози щастя. Тепер вона точно знала, що її мама завжди любила її і любить. Миттю всі її дитячі образи пройшли. А ще вона зрозуміла, що через свої дитячі образи так і не змогла дати свою любов дочці. Та яка різниця проколотий у неї пупок чи ні, є сережка в носі чи татуювання, головне, що вона все та Оля…….Її донька……
Вона взяла телефон і набрала номер доньки.
-Олю, привіт! Як справи? У мене добре. Так ось …. скучила ….. А ще хочу сказати, що люблю тебе. На вихідні приїдеш? Добре чекаю.
Поліна задоволено усміхнулася та відключилася.
“Мама має рацію, – подумала Поліна. – 45 років – це ще так мало. Переді мною дійсно відкритий цілий світ.”
