Мати Поліни завжди була безвідповідальна. Це виявлялося у всьому. Вона жодного разу не була заміжня, від кого народила Поліну, теж не знала. На жодній роботі не затримувалася довше року. Хто триматиме працівника, який безвідповідально ставиться до своїх обов’язків, який може не прийти на роботу або піти посеред робочого дня.
У дитинстві Поліна ніколи не запрошувала додому подружок, було соромно від вічного безладу.
Працювати Поліна почала ще у школі. Влітку працювала у кафе офіціанткою. А під час навчального року наймалася мити квартири.
Після закінчення дев’ятого класу, назбиравши грошей, поїхала Поліна до обласного центру. Мати дзвонила Поліні з претензіями, що та лишила її напризволяще, зовсім не шкодує матір, яка її виростила. Полині матір було шкода, але й повертатися до неї не хотіла.
Здобувши професію, Поліна влаштувалася на роботу. Якось у неї все стало виходити, багато працювала, можна сказати, без вихідних та відпусток. І зарплата дозволила за п’ять років розрахуватись із іпотекою. І тоді Поліна вирішила з’їздити до матері.
У яких злиднях жила мати! Квартиру, що колись дісталася матері у спадок, довелося продати. Були борги за кредитами. Віддавши борги, мамі вистачило грошей купити лише кімнату у гуртожитку.
Поліні стало важко на це дивитися. Вона пожаліла матір.
– Я тобі куплю квартиру у передмісті обласного центру. Але в мене умови – ти влаштуєшся на роботу, регулярно платитимеш квартплату, ніхто з тобою в квартирі жити не буде, підтримуватимеш порядок у квартирі. Згодна? – запитала Поліна.
Мати заголосила:
– Звичайно, звичайно, доню. Я ось тут усім говорю, що ти в мене розумниця, що в тебе гроші є, і ти мене не кинеш. А вони мені не вірять, сміються з мене. Все зроблю, як ти хочеш, тільки забери мене звідси.
– Грошей у мене немає, я влізу в нову іпотеку. Мені знову доведеться працювати, відмовляючи собі багато в чому. Сподіваюся, ти це розумієш? – вже тоді у Поліни були сумніви. Але мати запевняла:
– Розумію, доню, розумію. Важко тобі, все зроблю, як ти хочеш.
Настав день, коли мама переїхала до нової квартири. Вона ходила і крутила носом:
– Ой, вона ж однокімнатна. А ось ми з тобою жили у трьох кімнатах. Що, у тебе грошей не вистачило купити побільше квартиру? А ти поряд живеш? Ні? На іншому кінці міста? А як же я тут сама житиму? У рідному місті хоч друзі були. А тут я зовсім одна.
– Мамо, не подобається, їдь назад, – образилася Поліна.
Мати схаменулась:
– Ну що ти, доню, все подобається. Це я так бурчу.
– Ти пам’ятаєш умови? Чи повторити?
– Пам’ятаю, все пам’ятаю. Завтра піду шукати роботу.
Щомісяця Поліна приїжджала до матері, і кожен візит закінчувався сваркою. То мати пустить пожити до себе якусь знайому з маленькою дитиною, а вона змалювала всі стіни.
То собачку візьме, а той зіпсує шпалери та меблі. Доводилося всіх виганяти.
Останньою краплею була несподіванка – Поліні надійшло смс, де зазначалося, що у неї борги за комуналку. Виявилося, у мами борг із комунальних платежів десять тисяч.
– А чим я платитиму? – виправдовувалася мати. – Немає жодної пристойної роботи – то зарплати маленькі, то взагалі начальник-негідник. Брала собі мешканців, вони за квартиру платили. То тобі не сподобалося. Ось і плати тепер сама. Знайду нову роботу, знову платитиму.
– Не шукай маму роботу. Я завтра найму машину і відвезу тебе назад до твого гуртожитку. Живи як хочеш, а в мене більше сил немає, – стомлено сказала Поліна.
– А як же квартира? Не можна її порожню залишати.
– Квартирантів пущу. Так хоч буде чим іпотеку виплачувати.
Поліна відвезла матір назад до гуртожитку. Більше дочка до матері ні ногою.
