Із сестрою чоловіка Мариною в Поліни були досить хороші стосунки.
Дівчата швидко порозумілися і навіть стали частіше спілкуватися після народження дітей, які були у них погодками.
Відрізняло дві сім’ї лише одне – брат Марини був успішнішим за її чоловіка, тому його сім’я жила набагато краще.
Того дня Поліна перебирала дитячі речі дочки і натрапила на неношені шкіряні чобітки.
Вони були у відмінному стані, адже дівчинка не встигла їх взути – виросла швидше, аніж очікувалося.
Поліна покрутила чобітки в руках і вирішила виставити їх на продаж в інтернеті.
Однак так вийшло, що на оголошення дівчини натрапила її швагрова. Вона одразу подзвонила їй і метушливо запитала:
– Полінко, ти чобітки продаєш?! Навіщо?!
– Катрусі вони маленькі стали. Чого добру пропадати? – відповіла Поліна. – До того ж уже й покупчиня знайшлася.
– Як знайшлася?! – здивувалася Марина. – Так швидко? І за скільки ти їх продаєш? Знижку зробила?
– Так, за тисячу, – відповіла невістка.
– Ні! Ні! Я б сама за ці гроші купила їх! Повертай ти свою угоду назад! – рішуче закомандувала дівчина.
– Ой, та я вже домовилася, – спантеличено відповіла Поліна, якій було незручно відповідати відмовою покупчині, яка мала приїхати через дві години.
– Нічого страшного! Скажи, що передумала, – продовжувала наполягати на своєму Марина. – Слухай, я тут у магазині, недалеко від вас. Через двадцять хвилин заїду…
Приїхала швагрова раніше, боячись, що Поліна продасть чобітки іншій.
– Я поки тобі гроші не віддаватиму. Ми поміряємо, і я тобі напишу! – запевнила Марина, прихопивши коробку зі взуттям.
Зовиця забрала чобітки й поїхала додому. Марині нічого не залишалося, як подзвонити покупчині і відмовити.
Минуло кілька днів з моменту, як сестра чоловіка забрала взуття на примірку, а від неї не було ні слуху, ні духу…
Поліна почала хвилюватися — зима добігала кінця, а ні чобітків, ні грошей досі не було.
Зрештою, дівчина зібралася з духом і набрала номер швагрової:
– Алло, Мариночко, привіт! Це Поліна. Як у тебе справи?
– Нормально, дякую. А ти чого дзвониш? Так просто? – холодно поцікавилася Марина.
– Ну… Я хотіла дізнатися, як тобі чобітки? Підійшли доньці?
– Чобітки? – задумливо перепитала та. – Які чобітки? А ти про ті? Ой, ми їх навіть не міряли! Все ніколи було, – додала вона, наче виправдовуючись.
– Тоді я пізніше подзвоню, – попрощалася з Мариною невістка.
Через три дні Поліна знову зателефонувала зовиці. Вона хоч і відчула себе ніяково, але хотіла все вирішити.
– Марино, привіт! Ви вже приміряли чобітки?
– Та яка різниця?! – різко відповіла швагрова. – Я їх все одно купувати не збираюсь!
Поліна розгубилася. Вона не розуміла, чому Марина так різко змінилася.
– Чому? Що сталося? – збентежено запитала Поліна.
– Тому що ти мене дістала своїми дзвінками й чоботами! У тебе що грошей зовсім немає? Живеш на останні? Брат мій заробляє дай Боже, а ти трясеш з мене ці копійки… Я їх купувати з принципу не стану! Поверну тобі твої чобітки! Краще б я їх не брала, знаючи, що ти дістанеш мене своїми дзвінками!
Наступного дня Марина привезла чобітки назад. Не привітавшись, із ображеним обличчям, вона дала невістці в руки коробку і пішла геть.
Коли Поліна відкрила коробку, її серце стрепенулося. Колись нові чобітки зараз виглядали жахливо – підошва відклеїлася, а шкіра була місцями сильно потерта.
Дівчина не могла повірити своїм очам. Вона намагалася стримати сльози, але не змогла.
Дивлячись на них, Поліна сто разів пошкодувала, що не продала взуття, як і хотіла, а повірила родичці.
Після цього випадку стосунки між Поліною та Мариною помітно охололи. Вони перестали часто спілкуватися, а зустрічі ставали рідкісними й формальними.
Поліна більше не ділилася із зовицею своїми радощами та проблемами, воліючи тримати дистанцію.
Щоразу, зустрічаючись з Мариною, вона згадувала історію з чобітками і відчувала образу та розчарування.
Швагрова теж намагалася уникати спілкування з Поліною і, навіть зустрівшись із нею на вулиці, втуплювалася в телефон і вдавала, що не помітила родичку.
Марина хоч і відчувала провину за свою поведінку, але не знаходила сил визнати помилку і вибачитись: гордість заважала зробити перший крок до примирення.
Цей випадок став поворотною точкою у відносинах двох сімей. Поступово відчуження стало настільки очевидним, що діти почали помічати зміни у поведінці дорослих.
Замість спільних прогулянок та свят тепер були рідкісні та напружені зустрічі, де ніхто не намагався налагодити контакт.
Через кілька місяців після інциденту Поліна випадково зустріла Марину в парку.
Обидві жінки застигли на місці, не знаючи, як вчинити далі. Мовчання затягувалося і ставало нестерпним.
Нарешті Поліна зібралася з духом і вирішила заговорити першою:
– Привіт, Марино. Давно не бачились.
Марина кивнула, намагаючись приховати хвилювання. Дивитись у вічі невістці вона не хотіла:
– Як діти? – продовжувала Поліна, намагаючись знайти нейтральну тему для розмови.
– Все гаразд, ростуть, – коротко відповіла Марина, уникаючи прямого погляду невістки.
Настала незручна пауза. Поліна глибоко зітхнула і невпевнено сказала:
– Знаєш, я давно хотіла сказати… Мені шкода, що так сталося. Я розумію, що моя наполегливість могла тебе дратувати. Але я справді сподівалася, що чобітки підійдуть твоїй доньці.
Марина насупилась, але її погляд пом’якшав. Вона подивилася на Поліну, перетравлюючи почуте.
– Я теж шкодую, – нарешті сказала вона. – Ти маєш рацію, я перегнула палку. Вибач…
Ці слова пролунали несподівано для обох жінок. Вони мовчки глянули одна одній в очі.
– Я шкодую, що не дала тобі їх продати… Ми все одно не носили чобітки…
Поліна різко змінилася на обличчі. Зовиця нахабно продовжувала брехати їй, дивлячись в очі!
– Марино, ну скажи правду, що ви носили чобітки! Вони були нові, а ти мені повернула їх із відклеєною підошвою та та потертими! – обурилася Поліна.
– Я брешу?! Навіщо це мені?! – посміхнулася швагрова. – Якщо говорю, що не носили, значить, не носили! – додала вона.
Невістка, вражена брехнею, не могла повірити, що Марина вирішила відмовлятися до останнього.
– Коротше усе з тобою ясно! Розмовляти нам більше точно нема про що! З брехнею я не хочу мати жодних справ! – рішуче сказала Поліна і, розвернувшись, пішла геть.
Більше бачитися й контактувати із зовицею вона не збиралася.
Дівчина вирішила для себе, що треба викреслити її зі свого життя…
