Вони зустрілися на початку двохтисячних. Славко підійшов до зупинки і почав чекати маршрутку.
Неподалік від нього стояла дівчина, звичайна, яких повно довкола. Але серце раптом стрепенулося.
– Зараз підійде маршрутка, вона поїде, і я ніколи більше її не побачу…
Він навіть озирнувся. Якась маршрутка справді стояла біля світлофора. Серце стрепенулося сильніше, кваплячи його. І Славко підійшов до дівчини.
– Привіт. Ти яку маршрутку чекаєш?
Дівчина подивилася на нього, намагаючись впізнати чи згадати його, а він дивився в її очі і розумів, що ніколи вже не зможе їх забути і спати спокійно.
– Мене звуть Славко. Ти не сто четверту чекаєш?
– Ні, – нарешті посміхнулася вона. – Тридцятий автобус.
Славко з полегшенням видихнув. Наближення автобуса він не помітив, значить, є час.
– Ти на в тому районі живеш? – знову запитав він.
– Ні, я до бабусі туди їду.
– Поспішаєш? – спитав він.
– Не дуже, а що? – дівчина дивилася на нього з цікавістю.
Славко почув свій радісний голос:
– Ходімо пішки до наступної зупинки?
Дівчина мить роздумувала, потім усміхнулась і кивнула головою.
Серце в грудях тріпотіло схвильовано і радісно. Вони пішли разом до наступної зупинки, потім ще до однієї… Так вони дійшли до району, де жила бабуся Наталі, не відчуваючи втоми й не помічаючи часу.
Коли Наталка зупинилася біля будинку бабусі, обидва вже багато знали один про одного, наче були давно знайомі. Перед розлученням обмінялися адресами та номерами телефонів. Вони не сумнівалися, що зустріли свою долю.
Цілий рік жили від зустрічі до зустрічі, доки не одружилися. Спочатку жили у бабусі Наталі, а коли закінчили навчання, отримали дипломи й почали працювати, взяли кредит і купили квартиру. Відразу двокімнатну, на майбутнє.
Коли Наталя сказала, що в них буде дитина, серце Славка стрепенулося, як у перший день їхнього знайомства, ніби кажучи: «Ну, чого застиг, татусю?!»
І Славко розплився у щасливій посмішці. Він стане батьком! Несподівано, дивовижно, відповідально.
Життя круто змінилося і почало набирати обертів. Тепер вони тільки й робили, що планували та обговорювали, якою буде їхня дитина, хто це буде, підбирали ім’я.
Сперечалися, де краще поставити ліжечко, який візочок вибрати… Славко навіть зупиняв матусь з візочками на вулиці і розпитував про них. Ті із задоволенням давали поради аж до прикорму й прорізування зубів.
Друзі, які вже встигли завести дітей, навперебій пропонували костюми й сорочечки, що залишилися від улюблених малюків, які вже підросли.
Молоді квапилися, їм не терпілося швидше побачити свого первістка. Зрештою, на світ з’явився чудовий блакитноокий хлопчик. До моменту повернення Наталки з пологового будинку, в кімнаті стояло дитяче нове ліжечко з м’якими бортиками всередині. У шафі лежали нові сорочечки та чепчики, костюмчики та кілька упаковок памперсів. У коридорі стояв сучасний візок, чекаючи довгих прогулянок з малюком.
Нарешті, настав день, коли Славко, сповнений любові та надій, вніс у квартиру маленький пакунок. Квартира ожила від галасу немовляти, метушні й ахів родичів.
Коли на першому обстеженні в поліклініці Наталя побачила напружене обличчя педіатра, вона тремтячим голосом запитала:
– Щось не так?
Лікарка не відповіла й призначила додаткові дослідження. А потім пролунало найгірше… Наталя плакала, а Славко намагався заспокоїти дружину. Вони не одразу повірили, сподівалися на помилку лікарів. Це не могло бути правдою! Вони молоді, здорові, як таке можливо?
– Тяжкі затяжні пологи… – відповів втомлено лікар.
Потекли дні розпачу й прийняття нової реальності. Мати Славка запропонувала віддати хлопчика у лікарню чи інтернат. Вони народять ще здорових дітей, не потрібно звалювати на себе такий тягар. Адже це на все життя.
Славко не міг дивитись у заплакані очі Наталі, але твердо сказав, що Миколу нікуди не здаватиме.
Малюк ріс, впізнавав їх, усміхався і виглядав абсолютно нормальною дитиною. Вони сподівалися, що лікарі помилилися, що все негаразд. Тільки коли Миколі настав час вставати, робити перші кроки, він не пішов, та й стояв важко на своїх слабких ніжках.
Жоден лікар не давав жодних гарантій, що він колись піде. Візок – ось його майбутнє. Скажіть спасибі, що розум ясний.
Почалася боротьба за розвиток дитини: курси масажу, спеціальних вправ… Наталя не вийшла на роботу після декретної відпустки, займалася Миколкою. Усі зароблені Славком гроші йшли на лікування сина та оплату кредиту на житло. Батьки допомагали чим могли.
Якось на вихідних Наталя попросила Славка погуляти з Миколою у парку, а вона мовляв займеться прибиранням квартири. Він відмовився.
– Наталю, давай я приберу, а ти погуляєш з Миколою. Розумієш, усі діти бігають, гуляють за ручку з мамами, бавляться. Батьки кидають косі погляди на Миколу у візочку. Він великий для нього. Не можу порівнювати його з іншими дітьми, бачити ці погляди.
Це був перший дзвінок. А за ним було ще багато інших.
Якось Наталя запропонувала продати їхню квартиру й купити будинок.
– Ми обладнаємо його пандусами, щоб Микола сам міг виходити надвір. Він гулятиме на подвірʼї. Для всіх так буде краще, і насамперед для Миколи. Він уже великий, все розуміє, переживає, бентежиться.
– Так, так буде краще. Ти маєш рацію, – обережно відповів Славко, винувато ховаючи очі. – Тільки це мало що змінить. Вибач, я не можу так більше.
Наталка відпустила його. Її очі були сповнені сум’яття та остраху, але вона не плакала. Він намагався не думати, що тепер їй треба було одній справлятися з усіма проблемами, приймати рішення, заробляти гроші.
Минуло сімнадцять років.
Після роботи В’ячеслав заїхав у магазин придивитись подарунок батькові. У нього через тиждень мав бути ювілей – шістдесят п’ять років.
Нічого не вибравши, він пішов до виходу. Попереду йшла якась жінка у зеленому брючному костюмі.
В’ячеслав не зводив очей з її гарної жіночної фігури, вдихав ледь вловимий запах тонких приємних парфумів.
– Ох, яка жінка! – подумав він.
Жінка зупинилася і почала щось шукати в сумочці. В’ячеслав обійшов її і пішов далі, але раптом зупинився. Захотілося дізнатися, чи красиве її обличчя так само, як і фігура. Жінка підвела очі.
Вʼячеслав аж побілів від побаченого.
Він би впізнав її із тисячі інших жінок…
Ноги В’ячеслава приросли до підлоги, а серце стрепенулося.
Останнім часом він часто думав про неї. Уявляв, якою вона стала. Кілька разів навіть проходив повз її дім, уповільнюючи крок і сподіваючись «випадково» зустріти її.
Наталка перестала порпатися в сумочці і випросталася. Вона теж впізнала його. Куточок її губ здригнувся, але вона не посміхнулася.
– Доброго дня, Наталко, – сказав В’ячеслав, підходячи до неї.
Вона округлилася, невелика повнота їй дуже личила. Обличчя було таке ж красиве, ні, ще красивіше від вміло накладеного макіяжу. Волосся обрізане до плечей і трохи вилося на кінчиках. Тільки очі залишилися незмінними.
– Доброго дня, Славко, – усміхнулася вона.
В її очах він не побачив того трепету та надії, які він бачив у той перший день на зупинці, або коли вона сказала йому про свою вагітність. У них була лише цікавість і здивування. Наталя теж розглядала його.
В’ячеслав знав, що давно втратив форму, став вужчим у плечах, мав невеликий животик. Що постарів, волосся порідшало, а на скронях з’явилася сивина. Але серце радісно стукало.
– Ти поспішаєш? – запитав він, відчуваючи дежавю.
– Не дуже, – відповіла Наталка, не роздумуючи.
– Тоді посидимо десь? – В’ячеслав глянув на всі боки. – А то стоїмо на дорозі і всім заважаємо. Он там є кафе.
Наталка згідно кивнула. Тепер вона могла спокійно дивитися йому у вічі, без хвилювання і трепету, як раніше.
Перед нею стояв не той Славко, якого вона любила, а зовсім інша людина, хоч і добре знайома. Він зберіг чоловічу привабливість. Але вона не торкалася її серця.
– Наталю, як я радий тебе бачити. Ти добре виглядаєш, – сказав В’ячеслав, коли вони сіли за столик, і він замовив їм каву.
В’ячеслав дивився на неї з неприхованим милуванням.
– Тобі личить сивина. – Наталка посміхнулася. – Як ти живеш? Одружений?
– Розлучився. Є дві дочки, живуть із матір’ю. У них своє життя, дзвонять, коли їм потрібні гроші. А ти? Заміж не вийшла?
– Ні. Ось зайшла після роботи сюди придивитися Миколі кросівки.
– Микола… Ходить? – обережно спитав В’ячеслав.
– Ходить. Щоправда, не так, як усі. Він навіть має подружку. Щойно закінчив університет, працює вдома програмістом. Він у нас головний годувальник.
Очі Наталі сяяли м’яким світлом, коли вона говорила про сина. Було видно, що вона дуже пишається ним.
– Не очікував. Я радий, що з ним все гаразд.
– Так. Ти б знав, чого це нам з батьками вартувало. Коли ти пішов, мама вийшла на пенсію і почала сидіти з Миколою, а я влаштувалася на роботу. Ми з батьками продали наші квартири й купили будинок. Батько там усе облаштував для Миколи. Його не стало три роки тому, а мати живе з нами.
– Ти молодець! Правда. Уявляю, як важко тобі було. Вибач. Я злякався. Не хочу себе виправдовувати, але мені здавалося, що життя минає…
– Не виправдовуйся. Я давно вибачила тебе.
– Я можу побачити Миколу?
Наталка мовчки дивилася на В’ячеслава.
– Славко. Я не можу тобі заборонити побачити сина. Але… Він не пробачив тебе.
– Ясно, – В’ячеслав опустив голову. – Знаєш, якби можна було відмотати плівку життя назад, повернути все…
– Не треба, – зупинила його Наталка. – Ти все одно пішов би. То був твій усвідомлений вибір. Твоя мама допомогла зробити його, правда? Чоловіки уникають і звичайних дітей. Мені пора. Микола, певно, вже переживає.
З сумочки почулася приглушена мелодія.
– Це Микола, – посміхнулася Наталка, дістала телефон і піднесла до вуха.
– Загубив мене? Я в магазин зайшла. Скоро буду… Добре, куплю.
– Ну от, тепер справді час, – Наталка прибрала телефон у сумочку. – Рада була бачити тебе. – Вона дивилася на В’ячеслава, наче чекала від нього чогось.
– Тебе підвезти? – спитав В’ячеслав.
– О, ні, не треба, – Наталка встала з-за столу і швидко і пішла до виходу.
В’ячеслав провів її тужливим поглядом нездійснених надій і втраченої любові. На столику залишилася її чашка з недопитою кавою.
Раптом В’ячеслав зірвався і кинувся до виходу. Вибігаючи з дверей, він бачив, як Наталка сіла в машину й поїхала.
В’ячеслав зайшов у свою квартиру. Лабрадор уже чекав на нього, радісно хитаючи хвостом, тицяючи носом у його руку.
– Почекай трохи? – В’ячеслав пішов у кімнату, сів на диван.
Лабрадор сів навпроти, ловлячи погляд господаря.
В’ячеслав узяв телефон, натиснув на виклик.
– Привіт, тату, ти чого дзвониш? – відповіла старша дочка.
– Просто. Скучив. Мама як?
– Що з нею станеться? У неї новий друг. А Юля пішла з класом у похід на три дні.
– Може, заїдеш до мене якось?
– Ні, вибач, тату. Часу зовсім нема. Я подзвоню, – зі слухавки почувся звук поцілунку і короткі гудки.
– Нема коли їм, – пробурчав В’ячеслав, дивлячись у віддані очі лабрадора. – Твій господар невдаха. Кинув кохану жінку, сина. Ти знаєш, у мене є син. Але він не приїде у гості, не подзвонить. Він не пробачив мені. Так.
А Наталя гарна. Знаєш, якою вона стала? Не знаєш. Як ти думаєш, може, не все ще втрачено?
Лабрадор дивився на нього, неспокійно перебираючи лапами.
– Гаразд, ходімо гуляти…
Вночі В’ячеслав не міг заснути, до ранку крутився і зітхав, згадував своє життя, Наталю.
Лабрадор раз у раз підводив голову зі свого лежака біля дверей, і дивився на диван, де переживав його господар.
Він би й радий йому допомогти, та не знав чим. Тому теж не спав, прислухаючись до його зітхання.
Думки В’ячеслава були сумні й гіркі. Серце тріпотіло від жалю до себе, любові, що минула.
Без любові, без сина й Наталі його життя, як виявилося, не мало сенсу.
Дочкам він не потрібен. Він взагалі нікому не потрібен, окрім лабрадора…
– І навіщо я тільки озирнувся? – думав Вʼячеслав. – Пройшов би повз… Яка ж вона стала…
І вперше за весь час ревнощі торкнулися його серця…
