– Петрику, мені моя мама дзвонила, запрошує нас у гості наступного тижня!
– Що?! Я не хочу нікуди їхати! – одразу сказав Петро.
Ліда з подивом подивилася на чоловіка і присіла поряд, насторожено дивлячись в очі.
– Петре, ти чого? У нас відпустка почалася, ми що, до моїх батьків не зможемо з’їздити? Вони тільки на нашому весіллі й були. Мама з татом навіть Дениса не бачили!
Петро важко зітхнув. Він розумів, що дружина має рацію, і її батьки, які жили далеко, досі не бачили трирічного онука. Але їхати до тещі й тестя не хотілося. Цілком вистачало своїх батьків, які постійно нервують.
– Лідо, це обов’язково? Можна ж поїхати до них наступного року!
Лідія строго подивилася на чоловіка і встала, розуміючи, що нічого не трапилося, і він просто не хоче їхати.
– Так, це обов’язково! – сказала вона. – У вівторок у нас поїзд. Мої батьки навіть квитки оплатили, а ти не хочеш їхати.
– То ви вже змовилися?
– Ми не змовилися, а домовилися. Взагалі ми з тобою вже говорили про поїздку до моїх батьків, і ти не був так вже проти. Що сталося?
– Нічого, – пробурчав Петро. – І на скільки ти хочеш їхати?
– На тиждень, – посміхнулася Ліда. – Потім ще встигнемо відпочити на морі. Сьогодні почну збирати речі, їхати нам далеко.
Петро невдоволено зітхнув, але Лідія вже вийшла з кімнати, не звернувши на це уваги, і Петро знову опустив погляд на телефон. Та гортати новини вже не хотілося…
Батьки Петра були досить вимогливими людьми. Мама постійно контролювала його, і навіть зараз, коли Петро давно вже одружився і вже сам має дітей, намагалася лізти в його життя. Батько ж робив так як і дружина.
– Будь завжди найкращим! – був його девіз.
Ще в школі, якщо Петро отримував оцінку нижче п’ятірки, то вдома на нього чекала серйозна годинна розмова про те, що «такими темпами він нічого не досягне в майбутньому».
Андрій Васильович любив поміркувати про життя і вважав, що знає все найкраще, хоча був звичайним працівником в офісі.
Постійні повчання, забирання ноутбука, чи відмова в прогулянці з друзями, не давали вибудувати нормальні стосунки з батьками.
Петро і зараз неохоче їздив до них у гості і ніколи не дзвонив першим.
І він якось думав, що у всіх дорослих так: батьків можна терпіти і це максимум. Звичайно, він помічав, що в Ліди по-іншому. Вона може годинами розмовляти з мамою, розповідаючи їй про Дениса і свої проблеми та радощі.
Але він думав, що це просто обов’язок, це звичка, якої його дружина скоро не буде мати. Він ніколи не питав про її батьків, тільки скупо передавав привіт.
– Петрику, як я рада, що ми до них їдемо! – того ж вечора сказала Ліда. – Я так скучила!
Петро тільки знизав плечима. Сам він був би радий поїхати подалі від своїх батьків. Так він і сказав:
– Дивна ти! Я б своїх взагалі років із десять не бачив!
Ліда зі співчуттям подивилася на чоловіка. Вона знала його маму й тата і не могла сказати, що вони їй подобалися. Навпаки, вона не любила бувати у них у гостях. Не любила, коли свекор вчергове виказував Петру або маленькому внуку Денису. Не любила, коли свекруха починала владно розпоряджатися, що кому робити.
Ліда розуміла почуття чоловіка, але ж її власні мама й тато такими не були. Це Ліда й постаралася пояснити Петру:
– Петре, не ображайся, але мої батьки зовсім не такі, як твої! Вони люблять мене.
– Ага, мої теж так говорили, коли я був маленьким, – Петро насупився і повторив слова батька: – «Петре, ми все робимо для твого блага, ми ж любимо тебе». Тільки вони ані крапельки мене не любили! Та й, мабуть, років після семи чи восьми навіть не говорили про любов.
Ліда обійняла Петра і заспокійливо погладила по плечу. Не стала нічого говорити – навряд чи він зараз щось зміг би сприйняти.
– Нічого, скоро ти побачиш моїх тата і маму і все зрозумієш, – подумала вона.
Дні пролетіли дуже швидко. Ліда збирала речі, раділа, що скоро побачить родину. Петро ходив похмурий і не хотів їхати, а Денис бігав по хаті, охоплений маминим настроєм, і мріяв, як їхатиме на поїзді.
І ось вони втрьох вийшли з вокзалу.
– Треба взяти таксі, – стурбовано озирнувся Петро, тримаючи в руках сумки.
– Навіщо? Нас мій тато зустріне! – Ліда здивовано подивилася на чоловіка. – Я тобі не сказала, чи що?
Петро стиснув губи і похитав головою. Його батько навіть і не подумав би зустріти його з поїзда.
– Татусю! Он він, ходімо! – Ліда радісно замахала чоловікові, що пробирався до них через купу людей.
Незабаром вони вже обіймалися, а потім Олег Вікторович потиснув Петру руку і присів поруч із Денисом.
– Привіт, Денисе, я твій дідусь. Як справи?
Хлопчик засоромився і сховався за маму. Ліда засміялася і втішила збентеженого батька:
– Він ще звикне до тебе.
– Ходімо в машину! Петре, давай допоможу з речами, – Олег Вікторович підхопив речі й попрямував уперед.
Петро був злегка здивований такою допомогою й простотою у спілкуванні і пішов слідом за тестем. Ліда приєдналася до них із сином на руках.
Наталя Іванівна теж зустріла їх усмішкою й обіймами. Денис швидко освоївся. Він пам’ятав інших діда й бабусю, строгих і буркотливих, але незабаром зрозумів, що нові баба й дід – добрі. Денис бігав по хаті, освоюючи нову територію, і грався з машинкою, яку йому подарував Олег Вікторович.
– Молодь, а ви голодні? Ходімо чай пити, хочете?
Петро мимоволі подивився на годинник. Він пам’ятав, як мати казала йому їсти строго за графіком. Звичайно, в цьому не було нічого поганого, але варто йому було в дитинстві запізнитися хоча б на пару хвилин, як він залишався без вечері.
Згодом Ліда ледь відівчила чоловіка від такої пунктуальності, і Петро став ставитися до життя простіше.
– У моєї мами головне правило – ніхто не повинен ходити голодним, – тихо засміялася Ліда.
– Так це ж не діло! Ви з дороги і явно втомилися. Зараз поїмо, і можете піти погуляти. Лідо, покажи Петру місто. Він тут ще не був.
Петро скривився і хитнув головою:
– Наталю Іванівно, нічого не вийде. Денис втомився і скоро спатиме. Може, коли він поспить, погуляємо з ним.
Наталя Іванівна посміхнулася і з легким подивом подивилась на зятя.
– По-перше, не називай мене так офіційно. Можна просто пані Наталя ну, чи тітко Наталя, як вже хочеш. Мені так навіть зручніше буде. По-друге, чому ти думаєш, що ми з Денисом не впораємося? Ми часто з онуками сидимо. У нас їм дуже добре.
– Ви посидите?! – Петро зиркнув на дружину, але та не звернула уваги на його погляд.
– А що тут такого? – здивувалася теща. – Не довіряєш нам, чи що?
Вона не розуміла, що відбувається.
Петро на мить завагався, не знаючи, чи варто щось пояснювати, а потім похитав головою:
– Ні, справа не в цьому. Просто мої батьки ніколи з Денисом не сиділи, і це для мене незвично.
– Петре, я ж казала тобі, – прошепотіла Ліда, а Наталя Іванівна сказала:
– Петре, можеш повірити, ми любимо дітей, і Денису буде тут добре. Ви приїхали до нас відпочивати, а це краще робити вдвох. А ми поки що з онуком поспілкуємося, ми ж його не бачили раніше і невідомо, коли побачимо.
Олег Вікторович додав:
– До речі, Петре, це недобре. Ви могли б до нас частіше приїжджати. Тут вам завжди раді. Будинок великий, місця всім вистачить, а квитки не так дорого коштують. Я розумію, що у Ліди нова сім’я, але ж ми сумуємо.
Петро раптом розчулився, він швидко встав з-за столу і сказав:
– Піду подивлюся, де Денис бігає. Щось він притих…
І квапливо вийшов з кухні. Він сам не розумів, що сталося, але залишившись один, усвідомив, що вся ця вечеря, теплі голоси, лагідні погляди… Це було просто те, що він завжди хотів побачити від своїх батьків. Хотів і не бачив…
Денис катав машинку по підлозі, а Петро сидів поруч із ним і згадував, як у дитинстві розмірковував про те, що виросте і ніколи не буде сваритися до своїх дітей і не лізтиме до них у душу.
Поки у Петра все виходило, і Денис ріс щасливою дитиною, але цієї миті Петро раптом сам усвідомив, як сильно йому не вистачало такого тепла в дитинстві. Та й зараз би воно не завадило…
– Петре, ходімо гуляти! – підійшла до нього Ліда, й ласкаво торкнулася за плечі. – Чи ти втомився?
– Ні, я вже відпочив, – Петро встав і підморгнув Денису. – Синку, залишишся з бабою й дідом? Бабуся тебе спати вкладе, добре?
– Хочу пісеньку… – пробурмотів Денис.
Він втомився і був готовий лягти спати хоч зараз.
– Ходи до мене, мій любий, – Наталя Іванівна підхопила внука на руки і ласкаво пригорнула до себе.
Коли вона йшла в іншу кімнату, Петро чув, як вона тихо співає колискову. Від своїх батька і матері Петро цього ніколи не чув. Навіть онукові вони не збиралися читати казки чи співати. Та вони навіть не залишалися з ним наодинці, що вже говорити про такі речі, як колискові.
Коли вони з Лідою гуляли по місту, Петро тихо сказав:
– Знаєш, я тобі навіть трохи заздрю. Точніше, ну як трохи… Хотів би я мати таких батьків. Тепер я розумію, чому ти така добра й весела. Ти в них вдалася, вони тебе так виховали!
– Петре, ти теж добрий і веселий, – одразу ж підвела голову Ліда, але потім чесно додала: – Хоча сперечатися не буду, у тебе батьки… Строгі.
– Місто тут теж гарне, – Петро подивився на всі боки. – І друзів у тебе, мабуть, тут багато.
– Так, давні подруги ще залишилися, – дивуючись, кивнула Ліда.
– А я працюю з дому і, в принципі, можу жити де завгодно…
– На що ти натякаєш? – Ліда здивовано подивилася на чоловіка.
– Давай переїдемо, га?! Тут і місто явно краще, тебе тут люблять, Дениса теж любитимуть, та й мені… Може, теж трохи дістанеться. Твої батьки дуже хороші. А у моєму місті нас нічого не тримає… Що скажеш?
Лідія похитала головою, а потім раптом засміялася і, міцно обійнявши чоловіка, зазирнула йому в очі:
– Ти не жартуєш? Ми справді переїдемо?
– Я не жартую, – Петро зітхнув і зізнався: – Я сьогодні побачив, якими мають бути справжні батьки, якою має бути сім’я. Я хочу виховувати сина з люблячою бабусею і дідусем.
Ліда пригорнулася до плеча чоловіка, а він погладив її по волоссю.
– Петре, я й не мріяла про таке. Звісно, я хочу жити тут! Просто завжди думала, що ти хочеш бути поряд із сім’єю.
Петро сказав:
– Ходімо розкажемо новину твоїм батькам?
– Звичайно! – Ліда щасливо посміхнулася. – Вони будуть раді. Мама давно мене вмовляє, щоб я поговорила з тобою. Виявляється, треба було просто привезти тебе в гості.
– Ага, – Петро посміхнувся і додав: – Звичайно, справа не тільки в цьому, але я справді хочу переїхати.
– Ходімо швидше додому!
Через пів години всі сиділи у вітальні, і Ліда з сяючими очима казала:
– Мамо, тату, у нас чудова новина! Ми переїжджаємо сюди.
– Що-о-о?! Петре, це правда?!
– Так, ми хочемо жити тут. Коли приїдемо додому, будемо продавати квартиру і шукати житло тут.
– У мене є друг є рієлтор, – одразу сказав Олег Вікторович. – Ох, як же ж це добре! Петре, ти молодець, що зважився!
– Це наше спільне рішення, – посміхнувся Петро.
Кімната була сповнена тихого обговорення майбутнього життя, і що потрібно зробити для переїзду. Тут не було галасу і моралі. Все проходило мирно.
Петро спочатку обговорював переїзд із усіма, а потім притих. На серці у нього було спокійно і добре.
Вперше за довгий час, а може, і вперше за все життя він відчув себе… Вдома.
