– В квартиру не пущу, не прибрано! – гидливо сказала Лілія Вадимівна невістці.
– А відколи це вас стало бентежити? – здивувалася Оксана. – З яких пір?
– Не твоя справа! Чого прийшла?
– Чоловіка захотіла рідного побачити, – сказала Оксана, зазираючи через голову свекрухи у прочинені двері.
– Немає його тут, – Лілія Вадимівна зачинила двері і продовжувала дивитися на невістку через щілину. – Через тебе він рідну матір забув, навіть у гості не приходить!
– А брехати ви так і не навчилися! – похитала головою Оксана. – Машина його під під’їздом стоїть, у вікні силует його миготить, а тут раптом зник! Так ще й не було його давно!
– А чого ти взагалі прийшла? – запитала Лілія Вадимівна. – Ще й у вікна заглядає! Слідкуєш за мною? Може ти мені ще щось влаштувати вирішила, щоб квартиру мою забрати?
Грала свою роль Лілія Вадимівна для сусідів, щоб вони відлякали настирливу невістку. А Оксана продовжувала спокійно стояти і дивитися на свекруху.
– Хлопчика мого на собі сама одружила! Пузом у ЗАГС затягла! А тепер по всьому місту бігає, чоловіка розшукує! І правильно! Це тобі за те, що ти в нього свободу відібрала!
– Петро там? – Оксана кивнула у бік квартири.
– Немає його! – вигукнула Лілія Вадимівна. – А був би, не сказала б! Іди!
– Петре, я буду народжувати, – тихо промовила Оксана.
– Навіщо? – запитав чоловік.
– Ти мене зовсім не слухаєш? – Оксана насупившись, глянула на коханого. – Кажу ж, я вагітна і народжуватиму!
– Серйозно? – чоловік був збентежений. – Прямо народжувати-народжувати?
– Не показуй із себе незрозуміло кого, – сказала Оксана. – На щось інше я точно не піду!
– Почекай, – Петро почухав потилицю. – Ти вагітна і збираєшся народжувати. А вагітна ти від…
– Тобі ще й нахабства вистачає сумніватися?! Чи ти що собі думаєш про мене?!
– Ні-ні! – замахав руками хлопець. – Я нічого такого не думаю. Просто ми класно проводили з тобою час, гуляли, зустрічалися, а тут раз! Дитина!
– Якщо ти не хочеш, я тебе змушувати не буду! – серйозно і строго сказала Оксана. – Я навіть твоє батьківство можу не встановлювати. У мене робота хороша, зарплата також.
– Ого! Заспівала вона як! – Петро обійняв Оксану за плечі. – Мені треба з думкою звикнутися. Це ж я батьком стану! Батьком! А це статус! Просто, несподівано якось…
– Знаєш, любий, після занять цим не тостер дарують, а діти народжуються!
– Знаю, – відмахнувся він. – Батьком! Я батьком буду!
– Знову ж таки, – сказала Оксана. – Я тебе не змушую. Я хотіла дітей. Для мене це диво. Я від нього відмовлятися не збираюсь!
– Диво-диво, – погоджувався Петро. – Прийняти це треба! Я ж досі не усвідомив навіть…
– Так, ти радий, чи ні? – запитала Оксана.
– Скоріше радий, – розгублено відповів Петро. – Треба ж одружитися!
Ентузіазм хлопця сподобався Оксані, але вона не хотіла тиснути:
– Можна і так жити.
– Е-е-е, ні! У дитини має бути нормальна сім’я!
– Звісно, народжуй, доню! – зраділа Ганна Євгенівна. – Дитина це щастя! А те, що без чоловіка і мужика, так я тебе одна виростила. А ти он, якою виросла, розумною і гарною!
– Мамо, так Петро каже, що ми одружуватися будемо, – сказала Оксана.
– Це він нехай сам думає, а ми, якщо що, виростимо і в люди виведемо! Ти на нього не розраховуй.
– Я не думаю, що він нас покине, – сказала Оксана. – Ми кохаємо один одного.
– Якщо від кохання тільки все залежало, то навколо одне суцільне щастя було! – сказала Ганна Євгенівна.
А в іншій квартирі розгорталися неабиякі пристрасті.
– Яке може бути весілля?! – кричала Лілія Вадимівна. – Тільки на роботу влаштувався! Ні житла, ні грошей!
– Оксана має свою квартиру, – вставив Петро.
– Це там вона тебе причарувала?
– Мамо, ти чого? Ми пів року зустрічаємось.
– А-а-а! То вона давно до тебе вже придивлялася!
– Що за такі думки? – Петро вже не витримував. – Познайомились, почали зустрічатись. А тут завагітніла вона від мене, і я, як чесний чоловік…
– Маєш послати її куди подалі разом з її дитиною, невідомо, де нагуляною.
– Мамо! – вигукнув Петро.
– Ось-ось! Матір послухай! Зараз вона тебе одружить на собі, дитиною закріпить шлюб, обовʼязками обкладе, а потім тобі й життя не дасть!
А тобі кар’єру треба робити, в люди вибиватися! І куди ти виберешся? Чого досягнеш? На дна підеш із таким вантажем!
– Ти що, мамо? – Петро постарався посміхнутися, щоб заспокоїти матір. – Дружина і дитина – це найважливіший стимул всього досягати!
– Знаю я цей стимул, – фиркнула Лілія Вадимівна. – Розпишетесь, дитину на тебе запишу, потім кредитів на тебе набере, а потім і кине! Не будеш же ж ти в дитини речі відбирати!
От і вийде, що ти такий благородний, і з порожніми кишенями, а вона – нещасна мати з дитиною на руках! Зате дім – повна чаша за твій рахунок!
– Краще б ти книги читала, аніж телевізор дивилася! – засміявся Петро.
– І це ще встановити треба, чи твоя це дитина! – образившись, вигукнула Лілія Вадимівна.
Грандіозне весілля влаштовувати не стали. Був тільки скромний розпис і молодята посиділи зі свідками в кафе.
Ну а потім Петро перебрався до Оксани з речами.
Ганна Євгенівна у зятя не вірила, тому дружні стосунки зав’язувати не поспішала.
А Лілія Вадимівна продовжувала вважати, що її синочка і одружитися змусили, і експлуатують по повній програмі, і чекають на відповідний момент, щоб обібрати до ниточки. Просто вона про це Оксані не говорила, але негатив відчувався постійно.
– Ну, як у вас справи? Катруся здоровенька? – запитувала вона по телефону.
– Все добре, дякую, – стримано відповідала Оксана.
– Точно не слаба? Я з Петриком розмовляла, то він не виспаний якийсь. Ти його, мабуть, змусила пів ночі дитину колисати?
– З Катрусею все гаразд, а не виспався Петро тому, що футбол дивився до п’ятої ранку, – відповіла Оксана.
– Це діло хороше, а дитиною має мати займатися!
І після кожної розмови Оксана відчувала якесь неприємне відчуття, хоча нічого такого їй і не сказали.
Тому й не спілкувалися особливо: ні Петрик з тещею, ні Оксана зі свекрухою.
Але кілька позитивних моментів Лілія Вадимівна в одруженні сина все-таки знайшла.
Він облишив свою юнацьку компанію, яку жінка не вважала хорошою, і улюблений синочок почав приїжджати до мами, щоб відпочити.
– Я люблю Катрусю, але ти б чула, як вона репетує! – журився він. – Я вже Оксані казав, пустушку їй дай, мультики увімкни, пограйся з нею! Ну, неможливо ж!
А та мені: «У мене прання, у мене готування, у мене прибирання!»
– Відпочивай, мій синочку, відпочивай, мій любий! – примовляла Лілія Вадимівна, пригощаючи сина його улюбленими стравами. – Та й полежати можеш, подрімати. А якщо твоя подзвонить, скажу, що ти в мене тут кран ремонтуєш!
– Що справді, матусю? – зрадів Петро. – То я посплю швиденько?
– Звісно, любий!
– Що там у твоєї мами відбувається? – запитала якось Оксана чоловіка. – Що в неї все так різко почало ламатися?
– Там нормального ремонту давно не було, – відповів Петро. – От і доводиться відновлювати те, що є.
– Щось я за тобою завзяття в нашій квартирі не бачу, – похитала головою Оксана.
– В твоїй! – зауважив Петро і закінчив розмову.
Оксані було, що заперечити, але вона наче почула слова свекрухи і вирішила, що краще не роздмухувати сварки. Хоча з кожним днем ставало дедалі складніше.
Петро порадів статусу батька, але не дитині. Працювати він, звісно, працював, але заробляти йому не виходило. А до домашніх справ привчений він не був у принципі, за це окреме спасибі свекрусі.
– Петре, а ти не хочеш за мене досидіти в декреті? – запитала якось Оксана, коли Катрусі вже було півтора роки. – Ти мене, звісно, вибач, але зарплата в мене буде дещо більшою.
– Зовсім чи що?! – Петро був приголомшений. – Я ж не жінка, щоб по декретах скакати! А якщо тебе так тягне на роботу, то можна Катрусю в садочок віддати.
– Можна воно то можна, – сказала Оксана. – Але чи треба?
– Якщо тобі грошей не вистачає, то йди на роботу. А мені в декрет не можна, засміють!
У дитячий садок Катя, звісно, пішла, а Оксана вийшла на роботу. От тільки Петро такої образи забути не зміг.
– Мамо, ти уявляєш, вона мене хотіла в декрет відправити! Бачте, заробляю я мало!
– Звісно, синочку, неправильно це, – заспокоювала Лілія Вадимівна сина. – Під каблук тебе вирішила взяти! А ти ж не такий! Ти сильний! Ти розумний! Тобі просто через це все ніяк по кар’єрних сходах не просунутися!
Не стала вона говорити, що була проти рішення сина одружуватися й дитину визнавати. І нерви вирішила не тріпати.
– Синочку, ти б пояснив їй, хто в домі хазяїн! Що вона з тобою, як з маленьким? Ти ж дорослий чоловік!
– А я про що?! – скаржився Петро. – Ось і вилізла різниця у віці! На чотири роки вона за мене старша, от і командувати вирішила!
– Ай-яй-яй, – похитала головою жінка. – Не можна з чоловіком так!
Петро вже був готовий на домашню сварку. Але Лілії Вадимівни сварка потрібна не була. Їй потрібна була перемога.
– Петрику, а до мене тут сусідка з проханням прийшла, треба їй поличку почепити. Там дівчина приїжджа, ні рідні, ні знайомств. Може, допоміг би на дозвіллі?
– А це за одна? – зацікавився Петро.
– Так он, вдома вона зараз, – усміхнулася Лілія Вадимівна. – Піди постукай о третій годині та й побачиш!
Додому Петро прийшов аж через чотири години. До матері він заскочив на хвилинку, сказав, що якщо що, то він у неї збирав меблі…
Лілія Вадимівна була дуже рада щасливій посмішці на обличчі сина.
А Оксана емоційного піднесення чоловіка не зрозуміла. Ні приводів, ні причин не було. Та й сам він нічого не розповідав…
– Що, настрій хороший, коханий? – запитала вона чоловіка.
– Просто чудовий! – радісно відповів Петро.
Оксана уважно глянула на чоловіка, але нічого не сказала.
А потім Петро почав виробляти таке, що жінка з кожним днем почала дивуватися все більше.
На подив Оксани й радість Лілії Вадимівни в Петрі прокинулося бажання допомагати ближньому:
– Збираю меблі у баби Зіни!
– Ремонтую кран у приятеля!
– Допомагаю з переїздом колезі!
Ці повідомлення він надсилав дружині. І такі самі матері, тільки їй з позначкою: «якщо що, то…»
Але Лілія Вадимівна вирішила не лише закріпити успіх, а й упевнитися:
– Сину, а що ж ти ходиш, невідомо де? На готелі, мабуть, витрачаєшся? Приїзджайте до мене! Кімната твоя вільна, а я й свіжу білизну постелю, і нагодую! А потім і погуляти можу сходити, або до сусідки посидіти!
– Жартуєш, чи що? – здивувався Петро.
– Синку, мама на все, що завгодно готова, щоб тобі добре було! Я ж бачу, що тобі з Оксаною – ну ніяк!
– Ну, як-не-як, а йти мені від неї не можна! По-перше, вона моя дружина, по-друге – дитина, а по-третє, заробляє вона дійсно непогано!
– Ніхто й не каже, про «йти», – Лілія Вадимівна тріумфувала. – Для зручності і здоров’я – це до мене, а вже подружні зобов’язання – це туди!
– Дякую, мамо! Ти найкраща жінка на світі!
– Ви цьому конспіратору передайте, щоб його дівки мій номер з його телефону не переписували і не дзвонили потім, щоб я від нього такого незамінного відмовилася! – порадила Оксана. – А ще слідкуйте, з якими нахабами ваш синочок діло має!
– Що це ти таке верзеш?! – ахнула Лілія Вадимівна.
– Так вони ж мені розповідали, що ви їм тут і постіль стелите, і годуєте! Так ще й кожну другу донечками називаєте! – Оксані сподобалося, як почервоніла свекруха. – Дивуюсь просто, навіщо вам стільки дочок при такому синочку?
– Та ти! Та як ти смієш?! – кричала Лілія Вадимівна. – Це ж ти! Ти сама!
– Ось із цим погоджуся, – Оксана кивнула у бік, де на сходах стояли дві спортивні сумки. – Я все сама зробила.
І навіть речі Петрика зібрала і не полінувалася привезти! Забрати не забудьте! А тепер ми самі і, слава Богу, без вас і цього непорозуміння!
– Геть! – гукнув Петро з-за спини матері.
– Із задоволенням! – Оксана посміхнулася. – Побачимося в суді, ти мені ще аліменти винен!
І щаслива від того, що нарешті позбулася цього всього непорозуміння жінка, поїхала додому до улюбленої донечки…
