– Доброго дня, красуне! – охоронець Павло посміхнувся і підморгнув дівчині, яка йшла повз.
Нуль уваги. А ні, кивнула. Ледве помітно, але кивнула ж!
– Бачив, Сергію? Вода камінь точить! – Павло обернувся до свого напарника.
– Чогось повільно вона його точить, – озвався другий охоронець. – Та й взагалі, нащо тобі ця Світлана здалася? Ні, ну справді? Здорова, похмура вічно, та й не юна вже. Може, навіть старша за тебе!
– Нічого ти не розумієш, Сергію! По-перше, це спортивний інтерес. Робота у нас із тобою нудна, одноманітна, нетворча. От і розважаюсь, як вмію. По-друге, може, у Світлани нашої душа красива. А може, вона та сама – підходяща?!
– Для чого підходяща?
– Ну, для мого великого незрозумілого серця, наприклад.
– Та ну тебе! – махнув рукою Сергій і пішов оглядати торгову залу…
…Павло і сам не дуже розумів, чого він причепився до Світлани. Швидше за все, через її неприступність. Адже зазвичай із жіночою статтю Павло знаходив спільну мову легко. Так, він всього лише охоронець у супермаркеті, не багатій який-небудь. Але зате харизматичний, симпатичний, молодий і веселий.
Саме за цей набір чудових якостей, мабуть, і пробачали Павлу його несерйозність.
Сім’ю він створювати не хотів категорично.
Втім, він відразу повідомляв про це чергову кохану. Кожна, звісно, сподівалася, що саме з нею Павло одумається. Зрозуміє: сімейне життя – це щастя. Але, на жаль. Дива не відбувалося.
Розлучатися Павло теж умів легко. Знаходив потрібні слова, вибирав відповідні інтонації.
Загалом, жінки залишали обійми Павла, не упустивши ні самооцінку, ні почуття власної гідності. Бувало, навіть обговорювали його на перерві. Оскільки багато хто працював у тому самому супермаркеті, який охороняв Павло.
– Чого це наш герой-охоронець-коханець знову сам? Я думала, що він з тобою.
– Та ні, тиждень тому розійшлися. Мені сім’я потрібна, а наш метелик хоч і гарний, але до сімейного життя не пристосований. Якась біда в нього в минулому була. Каже, що взагалі ніколи не одружиться. А ще каже: я була тією, що подарувала йому… Почекай, як він там сказав… А от: «Незабутні чари осінніх вечорів, ніжність дотиків» і щось там ще… Коротше, така фея як я варта кращого!
– Та вже ж! Мені теж щось високе під час розставання плів. І так щиро. От як на нього ображатися? Та й нема на що. Павло одразу попередив, що як чоловік він не варіант. До речі, мені теж щось казав про минуле. Може, й не бреше…
…Павло і справді не брехав. Може, трохи прикрашав. Але його рішення ніколи не одружуватися було з дитинства.
Ріс Павло в основному під наглядом бабусі, Ніни Петрівни. Так уже вийшло, що його вісімнадцятирічна мама Наталя виявилася не готовою до материнства.
– Це ти хотів сина, от і виховуй сам! – якось сказала вона батькові Павла, Володі. – У тебе житло є, мама під боком, допоможе, якщо що, а я йду!
Вона зібрала сумку і поїхала у невідомому напрямку. Може, до себе в область подалася, хто її знає. Допомоги від Наталки Володя не чекав. Що взяти з неї? Та ще й образа зіграла роль.
– От недолуга, – сердився він. – Не потрібні ми їй, та й годі! Обійдемося! Що я не мужик, чи що, на свого сина не зароблю?
Володя і сам був ще молодий: двадцять чотири роки всього. А ось його мама, на жаль… Володю вона народила пізно. У тридцять сім. Чоловікові було на десять років більше. Онука він не дочекався…
Звичайно, Ніна Петрівна не мріяла про те, що практично стане матір’ю для маленького Павла у своєму віці. Але куди подітися?
Поохала, поахала, понарікала на Наталку-вертихвостку і пішла на пенсію.
Осіла з «бідним хлопчиком» удома.
Володя працював важко. Хотів забезпечити синочка всіма матеріальними благами. А ще робота допомагала забути зраду Наталі. На спілкування із сином часу не залишалося.
Зате завжди була бабуся. І всю дорогу Павло чув від неї:
– Бідолашна ти дитина. Тільки бабусі й треба. Мати твоя втекла. Тато живе на своїй роботі.
Маму Павлик зовсім не пам’ятав. Батька бачив рідко. Тож життя показувало – бабуся має рацію. Він любив Ніну Петрівну. Та й як її було не любити – балує, все дозволяє, ніколи не свариться до «бідного хлопчика».
Може саме тому Павло мав усі шанси вирости шибеником. Але доля вберегла…
…Коли Павлу було вісімнадцять він зробив один висновок:
– Жінки йдуть! Батька мати кинула просто за те, що я народився. Жінка завжди знайде привід піти, щойно на горизонті зʼявляться труднощі. Тому й одружуватися не варто!
…Павло закінчив школу, відслужив, влаштувався на роботу. Бабусі на той час не стало.
Почали жити вони з батьком у квартирі, наче двоє сусідів. Кожен сам по собі.
Павло, дивлячись на вічно похмурого, втомленого батька, твердо вирішив – він житиме інакше!
Легко, радісно, щасливо. Ну їх ці проблеми, сімейне життя, гонку за грошима.
І в нього це більш-менш виходило. Батько до сина не ліз. Здалеку спостерігав, як змінюються жінки в житті Павла.
Якось тільки запитав:
– Тобі вже двадцять п’ять, одружуватися не плануєш?
– Ні. Надивився на вас, щасливчиків. Краще вже одному жити. Жінки прекрасні, коли вони приходять зрідка…
У Павла виходило причарувати будь-яку дівчину зі свого оточення.
Але тут з’явилася Світлана. І харизма Павла дала збій. Хай би спіткнувся на якійсь неймовірній красуні. Але Світлана! Висока – так, статна – без сумніву. Але нічого неймовірного. Вік, мабуть, під тридцять. На чоловіків дивиться гордовито. Але Павлу раптом захотілося дізнатися її ближче…
…Світлана тим часом зрозуміти не могла, чого до неї цей молодий бабій причепився.
Не хоче вона мати з чоловіками нічого спільного. Лихо одне від них.
На маму свою з батьком надивилась. Досить.
Бо ж батько день вважав прожитим даремно, якщо з матірʼю чи Світланою не посвариться.
Не має значення через що.
Коли Світлана виросла, то навчилася давати цим сваркам відсіч.
– І в кого ти така?! – казав батько. – У бабу свою по маминій лінії, не інакше. Та теж здорова була. Та й мати в тебе не мала. Тільки от бабця була сильна.
Терпіла Світлана батька, який гульбанить і свариться скільки могла, а потім махнула на все рукою і орендувала кімнату.
Нехай батьки живуть, як хочуть. Це їхня особиста справа.
Після переїзду життя стало набагато спокійнішим. Робота, дім, телевізор, книги. Любила Світлана читати. Загалом усе її влаштовувало. І не було місця чоловікам у її серці.
Зазвичай протилежна стать і не балувала Світлану увагою. І ось вам, будь ласка – на новій роботі причепився місцевий донжуан.
Як побачить, прямо під ноги кидається. Усміхається від вуха до вуха, красунею називає, підморгує грайливо. Та ну його! На що сподівається, незрозуміло!
…Далі кивка у відповідь на його привітне привітання справа у Павла не рухалося, хоч ти що не роби. І він уже почав думати здатися. Ну її.
Одна невдача це ще не поразка. Але саме коли він уже був готовий погодитися з Сергієм і здатися, доля підкинула йому шанс.
Він ішов, щоб змінити охоронця біля службового входу. Пробирався між пластиковими ящиками і коробками і раптом побачив Світлану, яка плакала в кутку складу.
– Світлано, ти чого?! Що сталося?! – Павло обійняв Світлану за плечі.
Та не звернула уваги. Навіть руку не забрала. Здригалися тільки плечі під робочим халатом і капали важкі сльозинки на підлогу… Світлана ховала в собі плач.
– Ану ходімо сядемо, – він повів її на лавку.
Вона не опиралася.
Світлана тим часом заспокоїлася, затихла.
– Мами не стало. Серце, – прошепотіла вона. – Довів її татусь мій…
Що кажуть у таких випадках, Павло не знав: втішати безглуздо, співчувати він не вміє.
Тому він просто мовчав, сидячи поряд зі Світланою.
– За це й боролася! Я, якщо подумати, завжди була сама. Батько – гульвіса. Мама – покірна. Він сварився – вона мовчала. Я намагалася виправити це, та не вийшло! Подобалося їй таке життя! Розумієш?
Світлана повернулася до Павла: очі сухі, сльози скінчилися, залишилася тільки злість.
– У цьому ми з тобою схожі, – сказав Павло, аби хоч щось сказати. – До мене ніхто не сварився. Тільки ось я був нікому не потрібен. Ні батькові, ні матері. Вона взагалі мене покинула, пішла. Тато в роботі весь. Одна бабуся в мене була. І то не знаю, чи любила…
– Про що ти? А я думала, ти в нас улюбленець долі, хоч і звичайним охоронцем працюєш.
– Ні, просто намагаюся не ускладнювати… – Павло знизав плечима.
– А до мене чогось причепився, любитель простого життя?
І тут Павло сказав таке, чого від самого себе не очікував:
– Відчув, мабуть, що ти моя людина. І, схоже, не схибив.
– Гаразд, ходімо, працювати треба. Бо мені сьогодні ще до батька їхати. З поминками щось вирішити треба. – Світлана встала. – Дякую, що вислухав.
– Звертайся. Я без натяків. По-дружньому допоможу.
І він допоміг. І з поминками, і потім… Без очікування нагороди. Так просто. Тому що зрозумів: вона йому по-людськи подобається.
Дві подружки-продавчині пліткували в роздягальні:
– Ти чула, наш Павло тепер ніби зі Світланою!
– Та облиш ти! Йому вона навіщо. Та й він їй. Вона у нас усіх мужиків на дух не перносить.
– Усіх, та не всіх, як виявилось. Чим він узяв її, зрозуміти не можу. Така серйозна і, будь ласка, повелася на нашого героя-коханця.
– Що, прямо зовсім повелася?
– Та що я їм свічку тримала? Може, ще й не зовсім. Але діло до цього йде.
– Ось де ви все про всіх знаєте? – Світлана стояла біля дверей. – Яка ваша справа, хто з ким і як?
Подружки притихли. Нарешті одна не витримала:
– Світлано, ну раз підслухала, скажи – правда, чи що? Що у вас із Павлом нашим?
– Скажу, не повірите! Нічого. Гаразд, дайте переодягнутися, додому дуже хочеться.
Вона зібралася, підхопила сумку, пакет і вийшла надвір, де на неї чекав Павло.
– Нас уже, схоже, одружили! – сказала Світлана.
– Тоді, може, задля пристойності, хоч на побачення зі мною сходиш? – Павло забрав у неї пакет з продуктами.
– Може, й схожу. Тільки попереджаю одразу: я людина ґрунтовна. Якщо візьмуся за тебе, то з усією серйозністю. Тож ти подумай. Легкого нічого очікувати.
– Я подумав.
– І?
– Мені це підходить.
Світлана взяла Павла під руку, і вони пішли до зупинки.
– Дам йому шанс, – думала вона. – Хороший він хлопець, добрий, чуйний: підтримав, з поминками допоміг. Спробуємо.
– Вона інша, – думав Павло. – Складна, серйозна. Відповідальна. Не дарма мене так до неї тягнуло, незважаючи ні на що. Втомився я від легких стосунків. Час ставати дорослим. Спробуємо…
