Кажуть, що Господь роздавав усім зерна добра порівну.
Але чомусь є на світі багато недобрих людей, мабуть, не скористалися цими зернами…
Ангеліна – добра душа, всім намагалася допомогти, у неї і батьки добрі, так і доньку виховали.
Жили її батьки в селі і були простими сільськими трудівниками, жили у злагоді довгі роки.
Ангеліні, дивлячись на своїх доброчесних батьків, теж хотілося жити таким життям, у спокої, турботі один про одного й щасті.
Познайомилася вона з Павлом із сусіднього села, а за пів року молоді побралися.
І переїхала Ангеліна від батьків до нього. Павла мати виховувала одна , батька свого він не знав і ніколи ним не цікавився.
Якось Ангеліна спитала про батька, він відповів:
– Не знаю я батька. Та й навіщо він мені? Є мати, а про нього навіть не питав у матері. Не потрібний він мені. Ось тобі твій батько навіщо потрібний?
Ангеліна розгубилася, як це?
– Павлику, ти про що говориш, як це батько не потрібний? Батька я дуже люблю, ми з мамою за ним, як за стіною, – сказала вона, але глянувши на Павла, який дивився з іронією, замовкла і подумала про себе:
– Ну кому я це розповідаю, він навіть не слухає і не сприймає моїх слів…
Більше до цієї розмови вона ніколи не поверталася, немає в нього тата й не треба. Хоч і старалася мати Ніна Іванівна для єдиного сина, але жодної подяки не отримувала від нього.
Ангеліні свекруха була не дуже рада, вона навіть і не приховувала, знайомим і сусідам казала:
– Виховувала сина одна, старалася, а тут прийшла якась вертихвостка, не подобається вона мені. Мій син гідний кращої пари. Мій Павлик закінчив технікум, а вона хто?! Продавчиня у магазині. Теж мені фахівчиня!
Ангеліна справді працювала в сільському магазині, їй подобалася ця робота, весь день з людьми, підказувала, спілкувалася, пояснювала кому що треба.
Її мати довгий час теж працювала продавчинею, мабуть, і доньці це передалося. Але свекрусі дуже не подобалася її робота.
– Ну що це за робота у твоєї дружини, – бурчала вона і налаштовувала сина. – Весь день хвостом крутить перед мужиками, ігристе продає і біленьку, сміється. Хоч би який навар мала, підробила б, як інші, так ні, вона ж у нас чесна!
– Мамо, нормальна робота в Ангелінки, – заступався за дружину син, але мати швидко зупиняла його.
Ангеліна розмовляла з чоловіком наодинці:
– Наче я винна, що в магазині ігристе продається і купують його здебільшого мужики, і що тепер? І що я маю їх обраховувати? Сором який. Навіщо вона так говорить? – а чоловік тільки махав рукою, мовляв розбирайтеся самі.
Хоч жили вже три роки Ангеліна з Павлом, але дітей не було. У цьому також свекруха винила невістку.
– Живуть, а народити не може моєму синові ця Ангеліна. Якась безглузда дружина трапилася йому, а я завжди кажу, що не пара вона моєму Павлику.
Минув ще рік, Ангеліна звернулася до лікарів, обстежилася, лікар заспокоїла:
– У вас все нормально і народити дитину ви зможете. Нехай ваш чоловік пройде обстеження.
Коли Ангеліна сказала про це чоловікові та свекрусі, вони обоє встали дибки:
– Ще чого, яке обстеження, у мене все гаразд! – галасував Павло.
– Сама винна, ще й сина мого хоче оббрехати, – вторила свекруха.
Ангеліна промовчала, вона давно засвоїла, чим менше з ними говориш і сперечаєшся, тим швидше закінчується сварка.
– Гаразд, поживемо, побачимо, може таки і вийде щось, – заспокоювала сама себе вона.
Минав час, ставлення свекрухи до Ангеліни не змінювалося, так і залишалася вона нелюбою невісткою.
У принципі, це ставлення Ангеліну майже й не турбувало, звикла, така людина свекруха. Але почало турбувати ставлення чоловіка до неї. Все-таки мабуть слова його матері не проходили повз нього і осідали в його голові.
Став Павло у відрядження їхати все частіше, то на день, то на два.
Ангеліна вирішила поговорити із чоловіком.
– Павлику, а тебе раніше у відрядження не відправляли, і раптом так часто… А крім тебе немає нікого на підприємстві у вас, тільки ти по відрядженням? – дивувалася дружина.
– Чому ж нема, звісно є, але начальник мені більше довіряє. А що тобі не подобається? Відпочиваємо один від одного.
– Ну я начебто не втомилася від тебе, рідше просто почали бачитися з твоїми відрядженнями…
А буквально через три дні після цієї розмови Павло сам зізнався до Ангеліні:
– Знаєш, хочу сказати тобі чесно, що вже ходити колами. У мене є в місті інша жінка, й у відрядження я не їду, а залишаюсь у неї. Катя не рівня тобі, сільській. Вона міська і красивіша за тебе і модніша!
Ангеліна оторопіла. Загалом вона виглядала добре і одягалася зі смаком, хоч і не великі гроші отримувала, але в неї справді з цим було все гаразд.
А ось чоловік її був якийсь недоглянутий, але як виявилось і таких люблять!
Потім схаменувшись спитала:
– І що тепер?
– А нічого, я йду від тебе і переїжджаю до Каті. А ти живи тут з моєю матір’ю, якщо хочеш, звичайно. Якщо в село не хочеш повертатися.
Ніна Іванівна цю розмову підслуховувала. Вона обурилася.
Як це так, син іде з дому, їде у місто до якоїсь міської!
Вона вирішила терміново вдати, що слаба, щоб зупинити сина.
Мати одразу заскочила до них у кімнату:
– Павлику, щось мені недобре, заслабла я. Напевно, швидку треба викликати. А ти куди сумку збираєш?
– Ось Ангеліна і викличе, а в мене немає часу, не одна ти тут лишаєшся! Я в місті житиму, у мене там кохання, їду до Катерини, ми з нею вже три місяці зустрічаємося. Вона наполягає, щоби я переїхав до неї. Так що розлучаюся я з дружиною, – кивнув він у бік Ангеліни.
– Павлику, не вигадуй, яке кохання, яка Катерина?! А я?!
Але син махнув рукою, взяв сумку і поспішив із дому. А Ніна Іванівна, одразу сіла на диван і попросила викликати лікаря. Ангеліна не знала точно, наскільки слабість свекрухи була справжньою, але вона таки послухала і свекруху поклали у лікарню. Ангеліна проконсультувалася з лікарем, він сказав:
– Не турбуйтесь, поставимо ми вашу свекруху швидко на ноги, нічого такого в неї немає. Це вікове, нехай трохи полежить у лікарні під нашим наглядом, все-таки людина похилого віку. На всіх чекають старечі проблеми – це життя.
Ніна Іванівна сподівалася, син дізнається, що мати в лікарні, повернеться додому, таки через нього вона заслабла. Але Павло не збирався повертатися. А коли повернулася з лікарні, влаштувала сварку Ангеліні:
– Це ти нікудишна дружина, це ти винна, що Павлик пішов до іншої, не могла втримати чоловіка. А я тепер на старості маю кукувати одна.
– Ну і живіть тут одна, я теж іду! – і Ангеліна пішла збирати речі.
Але Ніна Іванівна раптом зайшла до неї в кімнату і розплакалася:
– Ангеліночко, доню, ти вже пробач мені, це я так, нервую я, ось тобі й наговорила. Пробач мене недолугу, не йди. Павлик пішов, а тепер і ти, не йди, Христом Богом тебе прошу, не йди…
Ангеліна – душа добра, присіла з нею поряд на диван, обійняла свою свекруху:
– Ну добре, не піду я, не піду…
Павло іноді дзвонив матері і тоді та зачинялася на кухні і про щось шепотілася з сином довго. А одного разу дзвінок застав її на подвір’ї, вона поралася в клумбі під відчиненим вікном.
Ангеліна сиділа в кімнаті саме біля вікна і через відчинене вікно чула їхню розмову. Свекруха зі сльозами благала сина:
– Ну, коли ж ти забереш мене до себе? У вас там три кімнати, а я тут із твоєю колишньою живу. Мені що тепер все життя з нею жити? Вона мене годує погано. І взагалі, у тебе є совість? Кинув матір і в вус не дмеш, тобі добре. А я?
Ангеліні стало не по собі. Вона готувала і собі і свекрусі, та завжди хвалила, та й Ангеліна сама знала, що готує чудово, а свекруха ще й добавку собі накладала.
Речі її теж прала разом зі своїми, їй не важко увімкнути машинку і випрати.
Дуже прикро було чути наклеп і неправду від свекрухи.
Ангеліна звичайно розуміла, що своїми скаргами та хотіла розчулити сина. І все одно шкодувала цю нещасну жінку.
Але одного разу Ніна Іванівна злягла серйозно.
Після лікарні свекруха приїхала тиха і поступлива. Павло зі своєю міською дружиною навіть у лікарні матір не провідали.
Ніна Петрівна зрозуміла, що тепер не син, а лише колишня невістка їй надійна опора.
Ангеліна теж це розуміла, і хоча її батьки пропонували повернутися до них у село, але вона не могла залишити колишню свекруху.
– Мамо, не можу я її залишити одну, Павлик так жодного разу і не приїхав, і напевно не приїде. Час сам підкаже, що і як буде, – пояснювала вона матері.
Свекруха чула цю розмову і запитувала:
– Ангеліно, добра ти душа. А якщо ти зустрінеш чоловіка й закохаєшся? Що тоді? Що буде далі?
– Поживемо-побачимо, – відповіла колишня невістка, а свекруха замислилась.
Час минав, і прийшла до Ангеліни справжня любов у тридцять два роки.
Якось ближче до вечора у магазин зайшов симпатичний чоловік та так і залишився, поки не закінчився її робочий день.
Поки не було відвідувачів, вони встигли познайомитися.
Андрій приїхав у село на поминки матері. Він місцевий, але після школи поїхав, навчався, одружився, була сім’я, але два роки, як розлучений, не склалося.
Він не пояснював, що і як там у нього з дружиною, просто сказав:
– Не зійшлися характерами.
У нього залишився батько, ніби ще міцний старий, але відхід матері підкосив його. Тож Андрій не міг його залишити одного і вирішив жити тут у селі.
Закрутилося в них, Ангеліна почувала себе на одній хвилі з Андрієм, усі мрії й бажання збігалися, та так, що обоє дивувалися. А потім Андрій сказав:
– Ти мій янгол, і не дарма у тебе ім’я Ангеліна, я знаю, що ми з тобою дві половинки, я це відчуваю, тому пропоную тобі вийти за мене заміж. Ти згодна?
– Так-так, звісно, так! – радісно кинулась до нього вона. – Тільки ось у мене є одна проблема – це колишня свекруха…
Вона розповіла все Андрію, а той здивовано дивився на неї:
– А я кажу, що ти янгол. Ну хто ще житиме з колишньою свекрухою, яка слаба та ще й доглядатиме за нею. Ну, я думаю, треба сина все-таки закликати до совісті.
Дозволь мені вирішити це питання, я все-таки юрист і знайду для нього кілька аргументів.
Коли свекруха дізналася, що Ангеліна вийшла заміж за Андрія, то почала галасувати.
– А я, а як же ж я?! Ти що кинеш мене?! Хто за мною доглядатиме? – плакала вона.
– Андрій сказав, що поговорить із Павлом, таки син ваш. А я піду до Андрія, у нього теж одинокий батько і потребує допомоги, – терпляче пояснювала вона.
– Та хто такий Андрій? Він для мене ніхто і я знати його не хочу. Ну що він може сказати моєму Павлику? Його нічим не проймеш, мати слаба, а він так жодного разу й не приїхав зі своєю міською фіфою, – вирувала свекруха.
До весілля Андрія та Ангеліни залишався тиждень, вони не збиралися святкувати, вирішили просто тихо розписатися і вдома з батьком та її батьками посидіти.
Але з Ангеліною трапилася радість, вона зрозуміла, що чекає дитину.
Для всіх це була справжня й довгоочікувана радість.
– Андрійку, у нас буде малюк! Андрійку, дякую тобі, це все ти. Це ти мене ощасливив. Я так давно хотіла малюка, – повідомила йому радісна Ангеліна.
Через два дні намічалася реєстрація шлюбу в Ангеліни, вона збирала речі, тим часом приїхав Павло. Приїхав один, без дружини, сказавши, що вона не змогла приїхати, зайнята.
– Мамо, я забираю тебе з собою, житимеш у нас з Катею, ну якщо не вийде у тебе там життя, то повернемося з тобою сюди назад.
Ангеліна мовчала, вона знала, що Андрій навів вагомий аргумент і Павло зрозумів, що повинен доглядати за своєю матір’ю сам, а не колишня його дружина.
Ангеліна народила доньку, дуже схожу на батька, а потім через три роки ще й сина.
І все в них добре, мешкали у великому будинку батьків Андрія, який він перебудував, облаштував. У кожного своя кімната.
Батько тепер не сумує.
Павло повернувся зі своєю матір’ю у село і жили вони тепер удвох.
Катя швидко вказала свекрусі її місце, ну а тій не сподобалося і довелося їхати назад у свій будинок.
