– Довго ти ще збираєшся нас працювати просити? – обурено промовила Христина.
– А хто просить? – з усмішкою поцікавився Павло. – Це не я до тебе прийшов, а ти до мене!
– Так у мене становище складне, я по допомогу прийшла! – відповіла Христина. – А ти тут починаєш!
– Христино, я нічого не починаю, – Павло перестав усміхатися. – Договір був? Був! Договір був справедливий? Мені здається, що на всі сто! Які претензії?
– А от одразу видно, що в тебе совісті немає, – Христина скривила гримасу невдоволення. – До тебе рідна сестра прийшла по допомогу, а ти про договір згадав!
– То ти могла не погоджуватися! – відповів Павло. – Могла просто віддати борг, а потім позичати знову! Але із віддачею проблема виникла, я запропонував альтернативу! Ти погодилась! До мене якісь питання?
– Павло, але мені швидко треба! У мене там проблеми! – наполягала Христина.
– Купівля мобільного телефону – це не перша потреба! А до завтра твій телефон тебе чудово зачекає у магазині! Але до завтра ти чесно заробиш свої десять тисяч, яких тобі не вистачає!
– Ти насправді смієшся чи тобі задоволення приносить сестру ображати? – прикрикнула Христина.
– Я ні з кого не сміюся! А чесна праця людину не ображає, а підносить! – серйозно промовив Павло. – Бачиш, я ж для тебе стараюся!
– Все зрозуміло, – відповіла Христина. – Ти вирішив зі мною поквитатися! Я тебе в дитинстві ображала, а ти мене зараз! А ти розумієш, що мені як старшій сестрі доводилося це робити? Мати на мене вас із Наталкою переклала, а мені самій теж жити треба було!
– Христино, з тих пір минуло вже стільки років, що я не ображаюся за те, що ти мене в кімнаті з Наталкою закривала, а сама гуляти бігала. І не думав я квитатися! І ставлення у мене до тебе не особливе, а як до всіх родичів. Що до тебе, що до Наталки, що до матері! Я навіть до ваших з Наталкою чоловіків ставлюся, як до рідних!
– Теж на себе працювати просиш! – з докором промовила Христина.
– А це вже їхній вибір, я лише можливість пропоную! – Павло помахав пальцем. – І зауваж, це вже понад той борг, що вже на них висить!
– Який ти хитрий! – фиркнула Христина. – Всі в тебе при ділі, один ти в білому!
– Так! – Павло підвівся з крісла. – Я у білому! – Він сперся кулаками об стіл. – Це ви до мене ходите як на роботу, а не я до вас!
А я одразу сказав, халяви не буде! Не повірили? Ось, перевіряєте на собі!
– Що ж ти такий злий? – відсахнулася Христина.
– Я не злий, я справедливий! – відповів Павло і опустився в крісло.
***
Сімейні стосунки – це повага, допомога, взаємовиручка, підтримка і, звичайно, любов. Але якщо десь щось пішло не так, то рано чи пізно воно вилізе назовні. А яку форму набуде – одному Богові відомо.
У житті Павла вийшло так, що рідні він не шанував. Не любив, не поважав і взагалі не хотів мати з ними жодних справ. Але це ще треба було пояснити рідні, яка не хотіла розуміти, що були якісь шорсткості.
Павло був молодшою дитиною у родині. І було у нього дві старші сестри: Христина, на десять років старша, і Наталя – на шість. І була б йому уготована доля улюбленого синочка, якби гостро не стояло питання грошей.
Батько Павла з появою сина вирішив, що троє дітей – це багато. А йому віддавати половину зарплати на аліменти дещо дешевше, ніж віддавати всю та ще шукати підробітки.
У результаті мати, Зоя Андріївна, не досиділа декрет і вийшла на роботу. Так ще й після роботи шукала, де б підробити.
А Павла скинула Зоя Андріївна на дочок.
Спочатку все лягло на плечі Христини. Та сперечалася, але Зоя Андріївна дохідливо пояснила, що до дитячого будинку приймають і дванадцятирічних неслухняних дівчаток.
Довелося Христині погодитись, але це не переконало її змиритися. Що могла, вона скидала на плечі Наталки, що підростала.
А той факт, що Христина, коли почала цікавитися хлопчиками, замикала брата з сестрою в кімнаті і бігла гуляти, засів в пам’ять, як найстрашніший спогад із дитинства.
Але не цей момент відвернув Павла від родини.
Матір він чудово зрозумів, коли виріс. Вона вибору не мала, бо їсти хотіли всі. Христину він також зрозумів.
Молода дівчина хоче гуляти, а має два причепи, з якими на неї хлопчики навіть дивитися не стануть.
І Наталю Павло розумів. Навіть за те, що та діставала брата, коли вони вдвох залишалися.
У нього свої інтереси, він хотів грати, до сестри чіплявся. А у тієї свої турботи на думці. І турботи ці ніяк з молодшим братом не пов’язані.
А розкол у душі Павла настав, коли він із служби повернувся.
– Сину, жити тобі тут нема де, – сказала Зоя Андріївна. – Христина заміж вийшла, доки ти служив. Ось на дитину чекає.
А Наталка якраз збирається заміж. І сам розумієш, чоловіка до нас у будинок приведе!
– А чому я маю це розуміти? – спитав Павло. – У їхніх чоловіків своїх будинків немає?
– Ось як бачиш, ні! – відповіла Зоя Андріївна. – Так і нам два чоловіка у господарстві набагато кращі, ніж один ти!
– Мамо, я сподіваюся, ти жартуєш? – не вірячи своїм вухам, спитав Павло.
Але тут підключилися сестри.
– Слухай, ти відслужив, зараз почнеш життя! А ще краще в поліцію йди працювати! Там і квартири дають, а якщо що, гуртожитком обійдешся! – сказала Христина.
– Ти чоловік! – підтримала сестру Наталка. – Тобі простіше і влаштуватися, і жити, а куди ми з чоловіками підемо?
Павло хотів натякнути, що чоловіки сестер, начебто, теж чоловіки. І вони мають дбати про свої сім’ї.
Але за словами сестер і матері зрозумів, що вони вже давно все вирішили, і жити йому в його рідному домі не дадуть.
– Гаразд, Бог з вами! – сказав Павло. – Не пропаду!
– Ти на нас не ображайся! – гукнула навздогін мати. – Якщо зовсім погано буде, ти приходь! Просто вийшло так, що заміж їм захотілося, а де жити?
– Так, зрозумів я вся, зрозумів, – відмахнувся Павло.
– Синку, вони своїм житлом обзаведуться, то я дім потім тобі відпишу! – обіцяла Зоя Андріївна.
– Не треба, мамо! – відмахнувся Павло. – Я не пропаду! У мене школа життя за спиною, не те що у цих!
Кого він мав на увазі під цими – незрозуміло. Чи то сестер, чи їхніх чоловіків. У будь-якому випадку це значення не мало.
З документами та худим рюкзаком Павло залишив рідне село.
Скачучи по вибоїнах у маршрутці до міста, Павло вирішив, що ніколи він не прийде до них за допомогою.
Відвідати – так, у гості – так, а по допомогу, навіть якщо пропадати буде – ні!
А в будинок, що мати обіцяла йому залишити, він не вірив. Якщо його так легко з дому вигнали, то й потім на нього знайдуться господарі.
Поки маршрутка їхала кілометри, Павло задумався про бізнес, про який мріяв з хлопцями під саме закінчення служби. А всі у їхній роті отримали права.
Отож, водії вантажівок були потрібні завжди і скрізь. А якщо, поки здоров’я є, добре попрацювати, то потім можна розвернутися!
Павло їхав з упевненістю, що всього досягне. І хотілося втерти носа сестрам та їхнім чоловікам.
З яким настроєм розпочнеш бізнес, так цей бізнес і житиме. А Павло занурився з думкою: «Я всього досягну, чого б це мені не вартувало!»
Першого року свого плавання на хвилях підприємницької діяльності Павло додому не приїжджав. Просто не було часу.
Другий рік, як і всі, на маршрутці чи автобусі.
Третій та четвертий рік катався на таксі.
А потім, як сів за кермо власної машини, так лише з кожним роком машини лише дорожчали.
А на сьомий рік їхати стало нікуди.
Спочатку Христина з чоловіком вишикувались в іпотеку, потім Наталка перебралася в місто, де у її чоловіка виявилася щедра тітка. Залишила квартиру племіннику із дружиною,.
А мати, зібралася, та й продала будинок, і купила малосімейку на околиці.
Але контакту із ріднею Павло не втратив. Може й хотів би втратити, та всі його спочатку покликали на новосілля, де розкрили обійми подарункам заповзятливого брата, а потім стали в гості кликати та й самим напрошуватися.
Павло в гості іноді заходив, але дуже рідко. Все ж таки справ було багато, а до себе не запрошував.
– Я вдома майже не буваю, робота, – виправдовувався він. – Там і прибрати треба, та й взагалі, більше на нежитлове приміщення схоже!
А потім до нього на роботу прийшла мати. На пробу, так би мовити. І попросила трохи грошей. У борг. Саме у борг! Клялася, що отримає пенсію та одразу ж віддасть.
Павло дав. Чи чекав він, що мати поверне? Ні, звісно! В принципі, матері можна і пробачити, та й гроші давав не останні. Так і сума – смішна, п’ять тисяч.
А за кілька місяців прийшла Христина. І теж почала просити в борг. А потім і Наталка підтяглася. Так і їхні чоловіки, по-родинному, стали в гості заходити.
– А ви ж з мене банкомат зробити хочете! – усміхнувся Павло, коли за черговим прохачем зачинилися двері. – Ну-ну!
Посидів він, пригадав, кому і скільки давав, до записника записав. Зрозуміло, не мільйони. Береги рідні поки що бачили. Але дай лише термін, і блокнотика не вистачатиме.
Зачекав він, поки за кожним не виявиться по п’ятдесят тисяч, а потім висунув умову:
– Я не мільярдер і гроші я не друкую, – сказав він, зібравши рідню разом. – За кожним із вас вже борг у п’ятдесят тисяч. Це межа, яку я можу позичати. Ліміт, так би мовити, довіри.
Якщо потрібні гроші у борг? Спочатку поверніть, що вже брали!
– А де ми їх візьмемо? – обурено запитала Христина.
– Ні, якщо ви віддавати не збиралися, то я вам, тим більше, нічого більше давати не буду! – Павло посміхнувся. – Рідня ріднею, а гроші грошима!
– Синку, а якщо гроші дуже потрібні? – Запитала Зоя Андріївна.
– Ну як варіант, я можу запропонувати їх заробити! – Павло посміхнувся. – Дівчина у мене з’явилася, але теж із бізнесу.
А вдома у нас і приготувати треба, і прибрати, і випрати! А щоб чоловіки не відчували себе неповноцінними, то мені й на офісі працівники потрібні.
Іноді меблі перенести, іноді машину розвантажити, та й в будинку по ремонтній частині!
– Працювати на тебе? – обурилася Наталка.
– А чому б і ні? – Павло розвів руки убік. – За вами борг! Значить, я більше не дам просто так.
А якщо попрацюєте, то роботу я оплачу, як домовимось! А якщо ми всі рідні, то ви кажете, скільки треба, а я кажу, що треба за ці гроші зробити!
– І про борг у п’ятдесят тисяч не нагадуватимеш? – Запитала Христина.
– Ні, не буду, – відповів Павло. – А якщо ви його закриєте, то я знову можу дати! Але саме у борг!
Подумали родичі та й погодилися. Ні, звичайно, дивно якось, у рідної людини працювати, але платив Павло щедро, і чесно.
Хоча нотки обурення періодично проскакували в промовах тих, хто просить.
***
– А ти не уявив себе паном? – вигукнула Христина. – І всі в тебе на тебе працюють! Он, навіть рідню просиш за собою прибирати, та собі готувати! За що ти з нами так?
– Ти, сестричко, одного не розумієш, – Павло розвалився у кріслі. – Коли ви мене з дому виставили, нікому з вас не було справи, як мені виживати! Просто випнули і все! І навіть думати забули! А я не здався! Я досяг всього! А ви? Це ж ви до мене з простягнутою рукою прийшли! І що ви думали, що я вас напуватиму, годуватиму, утримуватиму? А самі ви чого варті? Я був у положенні набагато гіршому, ніж ви! У вас дім був! А я з однією торбою речей. Але я зміг, а ви – ні!
Христина дивилася на брата здивованими очима.
– Сама запам’ятай і всім іншим передай, як ви до мене поставилися, так і я до вас ставитися буду!
Після того, що ви мене вигнали надвір, у мене до вас ніяких споріднених почуттів не залишилося! А як робітники, ви цілком мене влаштовуєте!
– Отак, значить? – глухим голосом запитала Христина.
– Ага! – задоволено відповів Павло. – І ще! Тепер ваша робота в моїх очах подешевшала вдвічі!
Захочете тих же грошей, працювати доведеться вдвічі більше!
Може, хоч ви так зрозумієте, що кожен сам відповідає за свою долю! А якщо хочеш щось мати, зароби на це! Ну, чи перестань хотіти.
Місяць від рідні не було жодного звуку. А потім прийшла мати і поклала перед сином п’ятдесят тисяч, що за нею значилися. Потім тихо сказала:
– Пробач, синку, я дуже була неправа …
І вона пішла, щоб більше ніколи не приходити та не дзвонити. Так і сестри з чоловіками не з’являлися. Але гроші повернути не додумалися.
Павло і не наполягав, він збирався одружитися.
