З Павлом Ірина познайомилася у компанії спільних друзів.
Хлопець був не дуже красивий. Такий невисокий і в окулярах.
Та Ірина розуміла – єдиний шанс утриматися в місті це одружитися з місцевим чоловіком…
Повертатися в село їй не дуже хотілося. Та й вибір наречених там був невеликий.
От Ірина й старалася щосили, щоб сподобається міському хлопцю…
…Павлик же ж був наречений хоч куди! З квартирою, хоч і однокімнатною з вікнами в стіну, зате своєю.
А ще з чудовою вищою освітою престижного університету.
Програмісти зараз були потрібні на кожному кроці, та й зарплати пропонували таким фахівцям великі.
Одним словом, Павло був дуже перспективним нареченим.
Але незважаючи на це, жіночої уваги чоловік отримував небагато.
Тому Павло теж з радістю включився у флірт із симпатичною дівчиною…
– Павлику, може ми вже будемо жити разом? Бо подруги сміються, кажуть, ти мене не любиш зовсім… – обережно почала розмову дівчина.
Хлопець знизав плечима. Ірина його цілком влаштовувала, та й батьки вже завели розмову, що настав час у свої двадцять п’ять років визначитися. І хоча особливих почуттів молодик до Ірини поки ще не відчував, але він погодився узаконити їх стосунки.
Вирішили обійтися без весілля. Причому наполягла на цьому саме Ірина.
– Краще назбирати трохи і щось у квартиру нам купити. Який сенс витрачатися на свято одного дня? – резонно зауважила дівчина.
Павло задоволено усміхнувся. Пощастило йому з Іриною.
Інші дівчата поспішають скоріше розтринькати сімейний бюджет, а в нього навпаки – ощадлива дружина.
Ірина теж раділа. Нарешті можна вважати себе повноправною хазяйкою, хоч і маленької, але окремої квартири в місті!
Знімати кімнату в гуртожитку їй вже набридло.
Але вже через рік у Павла відкрилися очі. Заробляє у їхній маленькій родині він, а дозволити собі купити нічого не може.
Новий велосипед, снасті для риболовлі, чи щось у своїх компʼютерних іграх – все було під забороною.
Він, звісно, був згоден, що слід відкладати на чорний день і розширення квадратних метрів…
Але позбавляти себе щоденних насолод? Це було занадто!
Через рік сім’я переїхала у простору двокімнатну квартирку. І якщо Ірина раніше часом відчувала себе не в своїй тарілці – адже однокімнатна квартира була куплена батьками, то разом нажита квартира давала їй впевненість.
А незабаром вона завагітніла.
– Може, зарано? – несміливо поцікавився Павло.
У своїх мріях він усе ще грав на гітарі біля вечірнього вогнища в лісі, ганяв з друзями на велисипедах і не замислювався про завтрашній день.
– Павлику, ти чого? Ми взагалі–то вже майже три роки одружені. І твоя мама мене запитує при кожній зустрічі – коли вже.
Павло тільки зітхнув. Ну, якщо вирішили, значить вирішили.
У певний термін народився Марко, а за ним буквально одразу, як здалося Павлу, Марійка. Діти, як їм і належить, постійно вередували і завжди все розкидали по хаті.
– Можу я хоча б удома відпочити? – скидаючи руки до стелі, питав голова сім’ї. – Сиджу на роботі по десять годин, а вдома просто поїсти в тиші не можу. Заспокой їх, будь ласка!
– Ну, це ж діти, – розводила руками дружина.
За час двох декретів вона розповніла, перестала фарбувати волосся і ходити на манікюр. Павло не міг впізнати у цій жінці ту дівчину, з якою він жив разом ще кілька років тому.
Плюс всього, втомлена дітьми Ірина не помічала чоловіка, переселивши його зі спальні на крихітний диван у кухні.
Спочатку Павло намагався обуритися і повернути собі те, що йому належало по праву.
Але де там. Марко й Марічка погоджувалися спати тільки разом з Іриною на великому двоспальному ліжку, і тому, хоч і неохоче, Павло таки перебрався спати спочатку на надувний матрац, а потім і на кухню.
Додому хотілося приходити дедалі менше…
І Павло почав старанно виконувати доручення начальства, намагаючись затримуватися на робочому місці понаднормово.
Працелюбного співробітника помітили, а ще через пів року підвищили до начальника відділу.
Зарплата теж зросла, і ось – сім’я вже змогла переїхати до просторої чотирикімнатної квартири.
Ірина не втомлювалася радіти – забезпечений чоловік, будинок повна чаша…
Минув рік. Павло сам не зрозумів, чим його зачепила ця нова співробітниця його відділу.
Може, набрид домашній побут, а може просто хотілося відчути себе цікавим хоч комусь.
Молода дівчина, без дітей і турбот, була явно симпатичнішою за дружину. До того ж, була міською.
Вероніка могла годинами міркувати про модні віяння на подіумах, щебетати про прочитані книги або плани на відпустку.
А ще – з нею Павло не відчував себе дорослим сім’янином.
З нею була якась легкість, якої він не мав удома.
Колеги тільки відводили очі, настільки відвертим був роман начальника і підлеглої.
– Може, поїдемо на вихідні у Карпати? – поправляючи зачіску після гарячих обіймів в машині, спитала Вероніка.
У пам’яті одразу намалювалася Ірина, тримаючи за руки дітлахів. Що їй сказати, як відлучитися на вихідні?
– Вибач не можу. Покликали на ювілей із сім’єю, – збрехав Павло, сам не знаючи чому.
Вероніка тільки знизала плечима і вийшла з машини, гримнувши дверима.
Морально Павло вже давно був готовий подати на розлучення, але…
Незважаючи на хорошу посаду і прожиті роки, він як і раніше не міг і кроку зробити без поради мами чи дружини.
Ось і зараз йому залишалося просто чекати, коли Ірина сама вирішить або піти, або виставити набридлого чоловіка.
Для цього Павло робив усе чи майже все. Пізно приходив, ігнорував спроби дружини повернути його назад у спальню, і розмовляв з Іриною виключно сухо.
– У Марка у школі свято, треба костюм гномика купити. Хотіла ось порадитись з тобою, який краще, – починала розмова Ірина.
– Так, – казав Павло, не відводячи очей від телефону.
– Ну то який, з жовтими ґудзиками чи з блакитним шарфиком? – не відставала дружина.
– Купуй, – відмахувався Павло.
З дітьми проводити час теж не хотілося. Він взагалі завжди думав тільки про Вероніка, про те, як вона не схожа на дружину…
…У такому режимі сім’я прожила ще рік. За цей час Ірина встигла вийти на роботу та абсолютно змінилася зовні.
Коротка стрижка, новий гардероб… Павло дивився на дружину і нічого не розумів. Тепер здавалося вона виглядала так, що сторонні чоловіки обертали голови.
Але Павлові було однаково…
Все змінилося в одну мить. Загальні знайомі донесли Ірині про коханок Павла. Вдома сталася грандіозна сварка.
– Безсовісний! – кричала дружина. – Я виховувала дітей, а він хвостом на роботі крутив. Я подаю на розлучення і то негайно!
– Подавай, – сказав Павло. – Я йду від тебе, квартиру залишаю дітям.
У мріях він уявляв, як зрадіє Вероніка, адже він тепер вільний і зможе зробити їй пропозицію руки й серця. Але реальність виявилася не такою райдужною…
– У сенсі жити разом? – закліпала очима дівчина, коли він, провівши її додому і розповівши про сімейну сцену, сказав про переїзд. – А навіщо?
– Ну як… – відповів Павло. – Дітей народжувати, виховувати…
Було дивно, що Вероніка не хоче сім’ї. Адже свого часу саме Ірина затягла Павла під вінець.
– Зовсім, чи що? Тобі дітей мало? Особисто мені до вподоби вільні стосунки. Мені ці зобов’язання ні до чого.
Павло відчув глибоке розчарування від цих слів. Але відступати було пізно, адже повернутися додому до Ірині було теж неможливо.
– Гаразд, заходь, – милостиво кивнула Вероніка. – Там розберемося.
Павло, звісно, знав, що кохана живе сама, але побачити такий відвертий безлад був не готовий.
На кухні стояв пакет зі сміттям, що погано пахнув, навколо якого вже вилися мухи, зі столу було не прибрано, а на вікні стояв засохлий кущик алое.
– Їсти будеш?
Павло кивнув, не відводячи очей від пакету для сміття – схоже, він стояв тут не менше тижня…
Вероніка відкрила холодильник і дістала тарілку із засохлим сиром і тарілку з піцою.
– Варениками почастувати не можу, – засміялася дівчина. – Не витрачаю на такі нісенітниці час. Якщо хочеш, можеш замовити у ресторані доставлення.
Павло криво посміхнувся, намагаючись непомітно струсити крихти, що прилипли до ніг – на підлозі теж було не дуже чисто.
У вітальні теж не було нічого нового. Брудний килим на підлозі, неприбране ліжко і зламана наполовину люстра.
– Це пробкою від ігристого торік, – кивнула Вероніка головою. – Чим займемося?
Павло опустив очі.
– Я зараз прийду, – рішуче вирушив до виходу він, захопивши на ходу пакет зі сміттям. – Сміття тільки винесу…
Вероніка не розуміла, що відбувається…
…Ірина не очікувала, що чоловік повернеться так швидко. Заплакана, вона сиділа на кухні біля вікна і вигадувала, що сказати дітям про батька, коли зайшов Павло з величезним букетом троянд.
– Пробач мені, я не знаю, що на мене найшло, – прошепотів він. – Мені дуже шкода, що так сталося. Я дуже хотів би все змінити. Що мені зробити, щоб ти мене вибачила?
– Ти її любиш? – шмигнула носом Ірина.
На секунду Павло задумався, але в пам’яті раптом сплив чорний сміттєвий пакет з мухами, що кружляли над ним.
Відповідь була очевидною.
– Я тебе люблю. Тебе і тільки тебе!
Він дивився на Ірину якимось новим поглядом. Нова стрижка, гарний манікюр…
– А от я тебе після того, що ти зробив – ні, – раптом сказала Ірина. – Речі твої зібрати, чи сам впораєшся?
Ірина рішуче дивилася на чоловіка.
Павло зиркнув на неї, ніби перевіряючи, чи вона серйозно і мовчки почав пакувати сумки. Що робити далі він не знав…
