Поліні вже давно за тридцять, але заміжня не була, та й дітей немає. Зовнішністю, начебто, Бог не образив, та й характер поступливий, але що з нею не так? У розмовах з мамою, вона часто ставила таке запитання, але мама їй говорила, що ще не знайшовся той принц, який був би її гідний. Ну маму, зрозуміти можна, вона свою дочку заспокоює, але потрібна порада з боку, так би мовити, незалежної сторони. Пораду дала колега, не те, щоб подруга, але мудра жінка.
– Ти якась млява, байдужа, ніби тебе нічого не хвилює. Немає в тобі іскорки та пристрасті. Таке враження, що тобі на всіх чоловіків начхати, і ти любиш тільки себе. Чоловіки це відчувають і не знайшовши взаємності, кидають тебе.
– Але ж я закохувалася, і пристрасть у мені була.
– Мабуть, дуже слабка пристрасть, твої чоловіки явно були розчаровані.
Може колега і права, а заміж дуже хотілося, але претендентів на руку та серце Поліни вже не було. Активного пошуку не було – вона не бігала сайтами знайомств в інтернеті, не ходила в людні місця, де можна було познайомитися зі своїм принцом, сподіваючись, що доля сама підкине їй нареченого, і він знайшовся.
Нареченим став Павло – він колись хлопчиськом ріс у тому самому дворі, де раніше жили Поліна з мамою. Бачились вони часто, бо переїхали вони з мамою до будинку по сусідству, не так далеко від колишньої адреси. Павло старший за Поліну на пару років, зовнішність проста, пересічна, нічим не примітна. Бачились просто на вулиці, проходячи повз: «Привіт!», «Привіт!». А одного разу їхали разом автобусом, сіли разом, розмовляли.
– Як справи? – байдуже спитав Павло, йому явно було начхати, що відповість йому Поліна.
– Нормально, – так само байдуже відповіла Поліна.
Далі якийсь час їхали мовчки. Та про що говорити – по суті, вони один одному чужі люди, та й особливо ніколи не спілкувалися. Але якось ніяково було їхати так просто, ніби вони взагалі один одного не знають.
– Як взагалі життя? Одружена? Діти є?
– Ні, незаміжня, і не була, і дітей я не маю. А в тебе як із сім’єю?
– Був одружений, але дітей також немає.
Потроху розмова налагоджувалась, і вже через п’ятнадцять хвилин вони розмовляли як старі добрі друзі, згадуючи дитинство. Виявилося, що Павло живе сам після того, як батьків не стало. Дружина йому зрадила, пішла до іншого чоловіка, хоч він дуже її любив, але нічого, все пережив, два роки вже як неодружений. Обмінялися номерами телефонів, а потім – говорили по-дружньому.
Якось Павло запросив Поліну в гості. Нічого особливого, побалакали, попили кави. Розмова перейшла про особисте. Поліна дала слабину і поскаржилася, що їй дуже самотньо, що втомилася жити з мамою, та й взагалі – вона не бачить сенсу у своєму майбутньому. Його просто нема. Що буде, коли матері не стане? Квартира в якій тиша та запустіння? Котів завести? Так вона їх не переносить, тож навіть коти не допоможуть заповнити її самотність.
– А давай створимо сім’ю, – запропонував Павло. – Що тут приховувати – господиня в будинок потрібна, та й тобі з мамою не доведеться жити, маю свою квартиру. Я спокійний, гульбанити і сварки влаштовувати не буду, та й зраджувати теж. Згодна?
– Як так? Я тебе не люблю.
– Та я тебе теж. Ти мені приємна в спілкуванні, цікава, але не більше. Дякую колишній дружині, вже налюбився, вистачить. Просто пропоную тобі такий варіант спільного життя. Є бажання – погоджуйся.
– Гаразд, я подумаю.
Вже вдома вона розповіла мамі, що Павло запропонував їй вийти за нього заміж, але що це за такий варіант – одружитися без кохання?
– Розумієш, мамо, я його не люблю, але просто відчуваю симпатію, у нас із ним дружба.
– А як можна дружити у ліжку? Чи ви цей факт виключаєте? То що це тоді за сім’я?
– Та ні, не виключаємо, спробуємо.
– Знаєш, Поліна, заміж без кохання виходять за розрахунком. А з нього який толк? Його двокімнатна квартира, в яку він тебе навіть не пропише? Ким він працює.
– Простим електриком на підприємстві. Але я хочу заміж, просто так – хочу і все. А ще хочу дітей. Мамо, мені вже давно за тридцять років, хто мене візьме? Нехай без кохання, але хоча б у дружбі проживемо, а там може, і полюбимо, хто знає?
– Ну дивись, доню, не пошкодуй потім.
Сходили до ЗАГСу, подали заяву, навіть поцілувалися для пристойності. Була задумка зустрітися увечері, але якось відкинули цю ідею, Поліна послалася на втому. Близькість була через тиждень, ну якось так, хімія трохи відбулася, але ні пристрасті, ні кохання Поліна не відчула. Та й з поведінки Павла це теж було видно. Вже ближче до розпису Поліна відчула себе дивно, купила тест – так, вагітна.
– Поліна, тобі не здається, що це якось зарано, я ще не готовий.
– Ну не знаю, як ти хочеш, але я народжуватиму, навіть якщо ти відмовишся одружитися.
– Та я не відмовлюся, але все одно рано.
Весілля вирішили не грати – посидять утрьох із мамою Поліни і вистачить. Подруги дивувалися – як можна вийти заміж за нелюбиму людину, особливо якщо вона сама зізнається, що теж не любить?! Та ще й народжувати йому дітей. Але Поліна не хотіла нічого їм пояснювати – просто мріяла про сім’ю.
Однак сімейне життя було нічим не примітним. Ні, Павло не відмовлявся від чоловічих обов’язків, та й допомагав дружині у прибиранні, у приготуванні, жити з ним було комфортно, але нудно – він довго сидів за комп’ютером, а Поліна не знала – куди себе подіти. Втім, жіночі серіали теж непогане заняття, коли перебуваєш у декретній відпустці. Подружній обов’язок давно забувся з тієї ж причини – Поліна берегла себе, а Павло і не наполягав.
Так проходили дні – сірі та нудні, Павло жодного разу не сказав Поліні: «Я тебе кохаю!», жодного разу! Зате Поліна, дивлячись на спину чоловіка, що сидить за комп’ютером, ловила себе на думці, що він їй став дорогим. А може все ж таки це і є кохання? Вона з нетерпінням чекає на нього з роботи, намагається нагодувати чимось смачненьким, із задоволенням слухає, як він розповідає про свою роботу. Та що з нею діється? Може це якісь особливі зміни в організмі у зв’язку з вагітністю? Чи все ж таки це кохання?
Коли Поліна народжувала, Павло був на роботі та й коли виписувалася з пологового будинку теж. Вже прийшовши ввечері додому, Павло глянув на сина і сказав:
– Симпатичний малюк.
Це образило Поліну, вона хотіла якоїсь іншої реакції від чоловіка, а тут: «Симпатичний малюк». Ну гаразд, що він її не любить, але сина свого, рідного, повинен полюбити всією душею!
Дивно, але Павло чудово справлявся з батьківством. Він купав маленького Ігорчика, няньчив його на руках, щоб той заснув, міняв підгузки. Але якось це йому виходило чисто механічно, без особливої ніжності. Він також ніколи не казав синові, що любить його. Слова, звернені до Ігорчика, були тільки: малюк, хлопчина і синочок, а Поліну в кращому разі називав «дорога». Від цієї холодності у Поліни опускалися руки, але ж договір є договір. Він і дитину не хотів, хоч і не наполягав на процедурі, та все ж – Поліна тоді вперлася і вирішила народжувати. Ну чого вимагати тоді від Павла кохання? Іноді, під час пристрасних ночей, вона так хотіла зізнатися чоловікові у своїх почуттях, але стримувала свій порив – не хотіла визнати себе переможеною. Так минуло два роки.
Якось Павло прийшов додому в дуже поганому настрої. Він пройшов повз Ігорчика, який біг до нього назустріч, не помітив і дружину, що стояла поруч з ним, і вирушив до спальні. Завалившись на диван прямо в одязі, він відвернувся обличчям до стіни.
– Павло, що з тобою!
– Та нічого, відчепись! Начальник дістав, втомився дуже, а ще ти пристаєш.
– Ходімо, повечеряємо у сімейному колі.
Павло різко розвернувся, з якимось розпачом подивився на дружину і заявив:
– Та в якому сімейному? Не люблю вас, розумієш, не люблю! Намагався полюбити, і не можу. Я втомився від вас.
Це було крахом усього. Стримуючи сльози, Поліна дочекалася, коли Павло засне, зібрала свої та дитячі речі та пішла до мами. Мама довго голосила, згадуючи ту розмову з донькою, яка була ще до шлюбу.
– Ось казала тобі, не розумній, не лізь у цю авантюру. Твоя душа розтанула, а Павлу хоч би хни. Дитина народилася, батьком нелюбима, як їй жити в такій родині. Все, розлучися, заварили кашу, пора розгрібати.
Два дні не було від Павла навіть дзвіночка, та й сама Поліна не дзвонила, гордість не дозволяла. На третій день він прийшов сам – по очах було видно, що ночі в нього були безсонні. На порозі зустріла його мати Поліни.
– Павло, навіщо ти прийшов? Поліна подає на розлучення і крапка. Досить діставати її своєю холодністю.
Але Павло ніби й не чув цих слів. Він тихо пройшов у кімнату, де його дружина та син грали в іграшки на підлозі.
– Поліна, ходімо додому. Мені без вас погано.
– Але ж ти нас не любиш.
– Мені погано без вас! Я не сплю без вас. І не їм без вас – кусок у горло не лізе.
Незважаючи на бурчання мами, Поліна зібрала речі та повернулася із сином до чоловіка. Спокійно повечеряли, поклали Ігорчика спати, самі лягли. Вперше Павло обійняв у ліжку її міцно і прошепотів на вушко:
– Коли я прокинувся, і вас не було, то подумав, що це навіть на краще. А потім, за два дні я зрозумів, як ви мені близькі та дорогі. Не вистачало вас ніде – не чути голосу Ігорчика, немає твого запаху в ліжку. Це було важко, неймовірно важко. Добре, що ви повернулись.
Поліна мовчала. Вона чекала найголовніших слів. Помовчавши трохи, Павло зітхнув і сказав:
– Я тебе дуже люблю. І Ігорчика теж, дуже-дуже.
