Павло ні сном ні духом у цій передноворічній метушні не думав ступати на слизьку доріжку. Але він став, і проїхався так, що кілька секунд не розумів, що сталося.
Все це було при свідках, які його підняли, обтрусили й порадили одягнути менш слизьке взуття.
І Павло пішов далі, тільки він був уже не Павло. Вірніше, це звісно був він, але начебто не він. Принаймні ноги привели його до будівлі офісу, куди він спробував зайти, незважаючи на те, що світло вже не світилося.
Він точно знав, що там працює красуня Ірина. А в руках у Павла був пакет із мандаринами і подарунком для неї, який він хотів сховати в якусь темну шафу.
Ім’я “Ірина” він пам’ятав, а ось про решту зовсім не хотілося міркувати.
Павло знайшов у кишені ключі. Він відкрив, зайшов, почав шукати, куди треба сховати подарунок для Ірини. А потім зрозумів, що його дуже турбує голова і хочеться спати.
Павло не знав, що добрі люди, які його піднімали та обтрушували, забрали телефон і гаманець з правами, а автомобіль Павла залишився біля магазину.
Він подався спочатку в кабінет, пошукав в шухлядах, сподіваючись знайти хоч щось від голови. Але шухляди були порожні. І Павло негайно ліг у кріслі, попередньо знявши піджак і накрившись ним…
…А вранці його знайшов якийсь незнайомець і добра жінка, яка провела до столу, де стояв кавовий аромат.
Павло старанно поринув у роботу, незважаючи на шум у голові.
Чоловік почав розуміти, що звати його Павло Ігорович, що він той самий директор, і він має обов’язки відповідати на запитання підлеглих.
І Павло відповідав: «Так, спробуйте», «Дозволяю», «А ось це – ні до чого».
Він пообідав, хоча не хотів, потім прийняв від голови невідомо що, дбайливо підсунуте приємною жінкою, яку він теж не пам’ятав, але знав, що вона працює останній рік краще за всіх інших. Він полежав у кріслі, заплющивши очі.
А потім увійшла нова жінка…
Вона була не те, щоб дуже молода чи красива. В її зовнішності не було зовсім нічого такого яскравого. Вона не носила прикрас, і не фарбувала свої очі, як це робила молода жінка з його підлеглих. Але вона була така, ніби будь-якої хвилини може кинутися йому на шию і розплакатися.
В очах жінки блиснули дві сльозинки, коли вона побачила Павла за столом.
А він не знав, що й сказати. Але він знав, що може поставити запитання.
– Ви до мене? – запитав Павло.
Вона подивилася розгублено, підібгала губи і повернулася спиною, але не йшла.
Сукня на ній була зовсім проста, сіро-синього кольору, але Павлу здавалося, що це його улюблений колір. І ще здалося, що вона не хотіла заходити, але все ж таки зайшла.
Відпускати таку жінку не хотілося без чашки запашної кави.
– Стійте! Ви щось хотіли? – спитав Павло.
– Нічого, – відповіла жінка і вийшла.
Павло все ж наздогнав її біля самого виходу, де вона квапливо, не застебнувши світлий пуховичок з якимось дивним блискучим комірцем, виходила з офісу.
– Зачекайте! Якщо ви помилилися, я можу просто… Запросити вас на чашку кави? Будь ласка! Я тут директор, мені достатньо п’яти хвилин, щоб піти, і ніхто не скаже, що робочий день ще не закінчено. Прошу вас.
– Мені нічого… Не треба… Я йду!
– Мені теж нічого… Не треба, – розгубився Павло, – Я думав, кави… Стривайте… Ви шукаєте роботу? Ви прийшли, щоб… Ви… Залиште хоча б свій телефон! Мені здається, я… Люблю, – закінчив Павло, несподівано для себе і взявся за чоло.
Жінка вже зовсім вийшла, але, мабуть, почула останні слова і зазирнула знову.
– Вибачте, – сказав Павло. – У мене випадково вихопилося. – Мене звуть Павло. Здається, я Павло Ігорович, принаймні, мене так називають. Хтось Павло, хтось Павло Ігорович.
– Я не думала, що…
– Що я люблю вас? – Павло посміхнувся. – Я теж не думав, але так вийшло. Ви мені так сподобалися. Навіть у цій сірій сукні і без нафарбованих очей. Я вас просто… Люблю. Ось так. Ну то що? Згодні на каву?
– Ні, – трохи зацікавлено відповіла жінка. – Я згодна тільки якщо ти зараз же ж поясниш у чому справа. Хтось замінив мене? Ти злякався? Що сталося?
– Напевно, це стара співробітниця прийшла, з якою я мав кохання, – думав Павло. – Можливо, вона звільнилася з нашої невеликої компанії, бо одружена. Можливо, я злякався її чоловіка… Може бути, таке, що я не пам’ятаю її? А, можливо, що я бачив її на роботі тільки нафарбованою і в блузці зі спідницею, а тут вона прийшла в іншому одязі, погладшала… Можливо? Але як її звати? Невже її звуть Ірина?
– Ірина … – тихо для себе промовив Павло. – Ірина, мандарини… Подарунок… Шафа…
– Ти був… Вночі тут? – спитала вона.
– Так, – відповів Павло.
– А чому телефон вимкнув?
– Телефон?
Він попорпався в кишенях і знизав плечима.
– Здається, загубився телефон…
– Роботи багато, так? – спитала вона, насупившись.
– Так, здається… Мабуть, багато. Я сів тут на крісло, так голова закрутилася… І заснув…
– Ти вже зовсім у снах живеш, Павло, – сказала жінка. – Іди до своїх ледарів, вони там каву п’ють, нас обговорюють. А ти працюєш…
– Здається, Антоніна… Пе… Петрівна весь рік чудово справлялася зі своїми обов’язками. Вона не ледарка. І я прийняв би таку, як ви на роботу, ви прекрасні… Навіть у такій сукні.
– Та до чого тут сукня! Я всю ніч не заплющила очей, я всі лікарні обдзвонила, всі новини переглянула, і тут дзвоню, а мені кажуть, він тут! В офісі сидить, каву п’є, у себе в кабінеті. Скажи, ти був один і працював? Але як ти міг? Ти навіть не подзвонив! Ти злякався… Ну, Павло!
– Я подзвонив би, але…
– Запрацювався, – кивнула жінка і посміхнулася.
Вона не кинулася на шию, але її щоки стали пухкішими і рум’янішими, а погляд став таким, що на мить Павло забув про голову.
– Ви згодні… – Павло не сказав стати моєю дружиною, він тільки попросив випити з ним філіжанку кави.
– Якби я був трохи сміливішим, навіть, можливо, одружився б з нею, – подумав Павло.
– Я йду, – сказала жінка, – Працюй.
– Я хотів би… Провести з вами… Все життя, що залишилося, але можна хоча б дати мені свій телефон?
– Павло, звісно. Пошукаю старий, добре, що не продала… Ось!
У руках у Павла опинився телефон у фіолетовому чохлі. Він напружено вдивлявся в нього і не міг зрозуміти, жартує вона чи ні.
– Ну, я пішла, – сказала жінка. – Якщо ти зайнятий і навіть вночі працюєш. Все зрозуміло, кінець року треба звести кінці з кінцями…
– Ви не підете, я… Вас… Я хочу, щоб ви стали… Моєю дружиною! Я здається, люблю вас, з першого погляду полюбив. Якщо ви заміжня….
Жінка подивилася на нього злякано і насупилась.
– Ну от, не треба було так одразу, – злякався подумки Павло. – Спочатку кави б випили, познайомилися б… А я отак одразу.
– Не розумію, ти жартуєш? – запитала вона м’яко. – При своїх співробітниках на «ви» розмовляти… Це я ще можу зрозуміти… Але інше… Павлику, ти зовсім чи що? Я так злякалася. Всю ніч очей не зімкнула… Невже ти вирішив закінчити наші стосунки ось так?
– Я просто все забув, крім цього… Крім Ірини і мандаринів. І подарунка, який я купив і мушу від неї сховати в шафу. Навіть не знаю, що за подарунок.
– Ти забув, Павло?! Ми ж з тобою побралися два роки тому, коли я хотіла звільнитися, бо ти мені все… Не казав, що любиш мене…
– Мене так турбувала голова, що я здається… Забув… Ми побралися?!
…Через три з половиною години Павло Ігорович лежав у палаті з двома сусідами.
І до нього прийшла та сама жінка у гарній синій накидці у вигляді одноразового халата.
Вона прошурхотіла бахілами, поставила пакет із фруктами, одягом і дала йому в руки альбом із фотографіями.
Сказала, що там його мама і тато, і теща, а ще був племінник Мишко і сестра Євгенія.
– Я тільки просила тебе заїхати і купити мандаринчиків, – сказала вона, поки Павло розглядав фотографії. – Але не просила тебе забувати про все на світі. Особливо про нашу дитину.
– Що-о-о, ми маємо дитину?! – здивувався Павло. – А скільки їй років?
– Вона ще тільки планується, – ніяково засміялася жінка. – Ми вирішили, що з Нового року… Ми матимемо дитину! Ми вранці поговорили, а потім ти не прийшов додому. Уявляєш, як я почувалася?
– Не уявляю, – чесно зізнався Павло. – Але зараз ми обоє краще почуваємося, чи тільки я?
– А ти мене згадав? – запитала жінка.
– Поки що ні, але я тебе все одно люблю, – відповів Павло і посміхнувся, хоч голова і почала крутитися.
– Як це можливо? Я на нього чекаю, чекаю… А він просто взяв і забув?! – спитала жінка, звертаючись до сусідів Павла по палаті.
– Зате я одразу знав, що хочу тебе запросити на філіжанку кави і познайомитися! – прошепотів Павло, посміхаючись гордо, що в нього є така дружина.
– Не одразу, – кокетливо схилила вона голову. – Міг і не згадати, і що тоді?
– Невже ти пішла б?
– Я б все одно чекала на тебе вдома! Мабуть доведеться купити тобі новий телефон у подарунок на Новий рік, – зітхнула вона.
– Я нічого не пам’ятав, але зрозумів, що я тебе люблю. Навіть ненафарбовану. І в цьому сірому балахоні, – зніяковів Павло.
– Ну, годі тобі, це моя сукня, а не балахон, – усміхнулася жінка. – Набирайся сил, відпочивай. А я… Я піду готуватися до Нового року. Жаль, що ми не зможемо разом прикрасити ялинку, як завжди, але ти живий і… І любиш мене. А це найголовніше.
– Ні, – подумав Павло. – Найголовніше, що ти любиш мене. І прийшла. Пробачила. Фрукти принесла, сирок. Я ж цього не пам’ятаю… Раптом я ступив на слизьку доріжку?
І Павло злякано заплющив очі, почав молитися, щоб він був хорошою людиною, і кохана дружина не дізналася чогось такого про нього… Поганого…
Як саме і де він послизнувся, Павло так поки що і не згадав.
Цього взагалі ніхто не дізнався, крім тих випадкових людей, що поспішали у своїх справах. І пройдисвіта…
Пройдисвіт подумав, що зможе збути телефон, заробити грошей, але викинув гаманець з правами в контейнер для сміття, не ризикнувши скористатися карткою, а телефон викинув наступного дня в кучугуру.
Вперше він ступив на цю «слизьку доріжку»… Не мав досвіду ще…
І одразу закінчив.
Він вирішив повернути, те що забрав у Павла.
Дивно, але йому захотілося повернути все тому чоловікові!
Дуже захотілося. Здавалося, якщо він не встигне повернути до Нового року, щось важливе трапиться, або навпаки не трапиться.
І пощастило – гаманець знайшов, телефон відкопав.
Пошукав в інтернеті імʼя, вказане в правах і зайшов в офіс з пакетиком.
Зустріла його там дівчина, яка розповіла дивовижну історію, як Павло Ігорович опинився в лікарні, бо втратив пам’ять просто під Новий рік.
Вона взяла телефон і права.
Пройдисвіт глибоко зітхнув, відчинив двері і хотів піти, як раптом почув:
– Зачекайте! Якщо ви помилилися і ступили на «слизьку доріжку», я нікому не скажу. Бо ж ви повернули все…
Чи можу я просто запросити вас на чашку кави? Будь ласка!
Директора немає і ніхто не скаже, що робочий день ще не закінчено…
