Зіна була завидною нареченою в селі, тільки вся її «завидність» полягала в тому, що вона була дочкою місцевого багатія.
Сама ж Зіна була непоказна, висока, повна. Навряд чи вона привертала б увагу хлопців, якби не її батько.
Та й характер у дівчини був далеко не ідеальним, вона звикла здобувати те, чого хотіла.
Якщо заради цього треба було влаштувати сварку, вона, не роздумуючи, її влаштовувала.
Зіна з сімнадцяти років була закохана в Павла, який був її ровесником.
Тільки от хлопець спочатку категорично не хотів зустрічатися із Зіною – йому подобалася сусідка Настя.
– Ти зовсім, чи що?! – сварилася до Павла мати. – За тобою така дівка бігає, та з Лавриненками багато хто в селі мріє поріднитися. Голова сім’ї, як не як а багата й поважна людина.
– Мамо, ну, мені не подобається Зіна… Зовсім не подобається, сварлива вона й негарна.
Та й як я з нею виглядатиму, якщо вона вища за мене?
– Все це можна і потерпіти, зате, якщо одружишся з нею, житимеш – як сир в маслі. А Настя твоя що? Батько тракторист, мати – домогосподарка.
– Ні, мамо, не хочу я із Зіною зустрічатися…
– А я кажу – будеш! – твердо сказала мати.
…І Павло таки погодився, такий вже мав характер мʼякий, свою думку він відстоювати не вмів.
А Зіна була на сьомому небі від щастя, що Павло звернув на неї увагу, одразу ж взяла його під ручку й ходила з ним так по селу.
Хлопець почував себе ніяково поруч із Зіною, але йшов і посміхався.
На щастя для Павла, зустрічалися вони недовго, близько двох місяців, а потім настав йому час іти на службу. Він навіть радий був, хоча саме служити не дуже хотів.
– Павлику, я так за тобою сумуватиму, – плакала Зіна. – Скажи, що ти теж сумуватимеш за мною.
– Сумуватиму…
– Ти повернешся, і ми одразу одружимося! Мій батько організує нам багате весілля, такого весілля наше село ніколи не бачило! А може, в райцентрі свято влаштуємо? Не хочеться мені у селі.
– Зіночко, ось повернуся й подумаємо. До цього ще довго…
– Ні, я починаю планувати вже зараз, – не вгамовувалася Зіна.
– Добре, давай у райцентрі, – погодився Павло.
– Я знала, любий, що ти мені поступишся, – наречена міцно обійняла Павла, що тому аж важко стало.
На проводи Павла зібралося багато людей. Застілля допомагав організувати батько Зіни.
Не заради Павла він, звичайно, це робив, а заради своєї єдиної доньки.
Зіна й Павло сиділи на чолі столу, як справжні наречений і наречена.
Мати Павла натішитися не могла, передчуваючи спорідненість із багатіями Лавриненками.
Павло поїхав, і тільки тижнів через два надіслав перше повідомлення.
– Тату, прилаштуй мене кудись ближче до Павла, я хочу бути поряд з ним! – казала Зіна.
– Як же ж я тебе прилаштую, дочко? Павла твого далеко відправили, у мене там ніяких знайомих немає.
– Ти просто не хочеш мені допомогти! – обурилася Зіна.
– Ну що ти, дочко?! Хіба я тобі колись відмовляв у чомусь? Не хвилюйся, відслужить твій Павло і повернеться, час швидко пролетить.
Я до вашого весілля хату вам окрему куплю, он, у старих Поліщуків будинок який добротний. А самі вони люди дуже літні, недовго їм залишилося.
Спадкоємців у них немає, не стане – я їхній будинок викуплю, ремонт зробимо, паркан новий зробимо. Зять мій майбутній ніби рукастий хлоп…
Павлу зовсім не хотілося писати Зіні, але на цьому наполягала його мати.
– Синку, ти написав Зіні? – запитувала вона при кожному дзвінку. – Якщо в тебе часу мало, то краще не дзвони мені, а Зіні – обов’язково.
І Павло писав Зіні. Хоча й не дзвонив. Казав, що не має на це часу.
А потім, коли хлопець став ходити у відпустки, то познайомився у місті з Ганною.
Вона, на відміну від Зіни, була дівчиною тихою та сором’язливою. Батьків у Ганни не було, не стало їх, її виховували бабуся з дідусем.
На Павла дівчина дивилася закоханими очима, мріючи, що він забере її з собою.
Павло був не проти, от тільки Зіна, що з нею робити?
Вона ж так просто від нього не відчепиться, та й мати спокою не дасть, галасуватиме:
– Проміняв Зіну, дочку багатія, на якусь бідачку!
Зіна писала Павлу повідомлення, сповнені любові, повідомляла, що батько влаштував її на роботу у сільраду. А Павло зовсім заплутався.
– Гаразд, час покаже, — думав він. — Мені ще трохи є часу служити. Може, з Ганною нічого в мене не вийде, тоді повернуся й одружуся з Зіною. Інших варіантів я не маю.
Зіна дуже чекала, що Павло приїде у відпустку, але їхати він не захотів.
Не хотілося повертатися у село і зустрічатися із Зіною, хотілося цей час провести з Ганною, стосунки з якою продовжували розвиватися.
– Чому ти не приїхав? У тебе там хтось з’явився? Павло, скажи мені, як є, бо я сама до тебе приїду! – виписувала йому Зіна.
– Зіночко, не хвилюйся, нікого в мене немає. Я просто вирішив на місяць раніше приїхати додому, – відповів Павло.
– Може, воно й на краще. Старих Поліщуків не стало, їхній будинок батько купив, зараз оформляє його на себе. Ти повернешся і в нас із тобою вже буде свій дім!
Павла це зовсім не тішило, він навіть думав про те, щоб не повертатися у село, а залишитися тут, з Ганною…
Термін служби добігав кінця.
Змішані почуття мав Павло. З одного боку, йому набридла служба, хотілося додому, хотілося маминого борщу і пиріжків.
З іншого боку, там, у рідних краях на нього чекала Зіна. І нікуди від неї було подітися.
А що робити з Ганною, дівчиною, яка йому справді дорога?
І Павло наважився…
Додому він повернувся разом із Ганною. Ця новина моментально облетіла все село.
Точної дати свого приїзду Павло вирішив не повідомляти, тому його ніхто не зустрічав.
Зіна, як дізналася, з ким повернувся її наречений, очі вирячила від почутого.
– Ну, я їм зараз… – вигукнула вона і прямо побігла до будинку коханого.
Заскочивши у будинок Павла, Зіна почула галас його матері.
– Ноги цієї дівки не буде в моїй хаті. Ти одружишся з Зіною і тільки з нею! А ця… Нехай забирається.
– Так, ти одружишся зі мною! – підлетіла захекана Зіна.
– Ось! Тобі не соромно, синку?! Вдома наречену залишив, обіцяв одружитися. Зіна на тебе вірно всі два роки чекала!
– А ти, безсоромна, – звернулася вона до Ганни. – Невже не знала, що у Павла наречена вдома є?
– Не знала я, – опустила голову Ганна. – Павло мені нічого про наречену не говорив.
– То ти б хоч сама поцікавилася. Невже думала, що в такого хлопця, як мій син, нікого немає?
Ганна розгублено мовчала, ковтаючи сльози. А Зіна не губилася, взявши Ганну під руку, вона повела її до дверей і виставила на вулицю.
– Ти ж помилився просто, так, Павлику? – ласкаво запитала Зіна.
– Виходить так… Помилився, – погодився Павло, він відчував, що не в змозі протистояти матері й Зіні.
– Я так на тебе чекала! – кинулася до Павла і взяла його в сталеві обійми Зіна. – Я готова пробачити тебе.
– Дякую. Я теж сумував, – пробурмотів Павло.
– Ходімо, – взяла його за руку Зіна. – Я покажу тобі наш дім.
– Я з дороги. Навіть переодягнутися не встиг… Відпочити хотів.
– Іди, Павло! – строго сказала мати. – Встигнеш і переодягнутися, і відпочити. Цікаво, чого це ти втомився? Поїздом їхав, мабуть, вилежувався, не підводячись, усі боки відлежав. А до села автобусом їхав, не пішки ж ішов. Втомився він…
– Добре, ходімо, Зіна, – понуро відповів Павло.
Зіна йшла по селу з Павлом під руку і сяяла від щастя…
…Через кілька місяців вони зіграли пишне весілля, батько Зіни взяв усі витрати на себе.
Павло почував себе нещасним, але вигляду не подавав, відмовитися від весілля навіть не намагався.
Тесть прилаштував Павла водієм, обіцяючи згодом просунути службовими сходами аж до начальника.
Через рік після весілля Зіна народила доньку, а ще через два роки – сина.
Жила собі сім’я, ні в чому не потребувала. Односельці заздрили.
Тільки Павла життя з нелюбою дружиною не тішило, він не переставав згадувати Ганну, відчував свою провину перед нею, але нічого не робив для того, щоб знайти її…
Ганна повернулася у рідні краї, до дідуся з бабусею. Про те, що вона вагітна, дівчина дізналася через тиждень після повернення.
– Бабусю, що мені тепер робити? – плакала вона. – Треба повідомити Павла.
– Навіть не думай! – сказала бабуся. – Не потрібен тобі цей недолугий, сам не знає, чого хоче. А дитину твою ми виховаємо, на ноги поставимо, не хвилюйся, впораємося без татуся отакого.
Ганна народила двійню. Про заміжжя вона навіть не думала, була впевнена, що не знайдеться чоловік, готовий прийняти її двох дітей.
Але такий знайшлася. Ігор полюбив Ганну всім серцем, полюбив він і її діточок, як рідних.
А Павлу сімейне життя із Зіною настільки було не миле, що він почав гульбанити.
Ні сварки, які влаштовує Зіна, ні розмови з боку тестя на Павла не діяли. Він гульбанив і гульбанив.
Павло, коли був веселий, постійно сварився на себе за мʼякість і поступливість і просив подумки у Ганни вибачення.
Зіна терпіти довго не стала і виставила чоловіка-гульвісу за поріг. Із роботи його звільнили.
Повернувшись в будинок матері, Павло дедалі більше опускався на дно.
Невдовзі його не стало.
Про те, що в далекому місті в нього ростуть син і дочка, Павло так і не дізнався…
