Знову внука з сусідською Мариною бачили, ходить такий щасливий, а в бабусі через нього душа не на місці.
Поїде Марина, а він сумуватиме, ніяк не хоче зрозуміти, що така дівчина не для нього!
– Ти даремно не сподівайся, вони люди багаті, міські, вони за тебе Марину нізащо не віддадуть! Вивезуть і відмовлять, та й що їй тут у селі робити? – дивлячись на свого онука Павлика знову бурмотіла бабуся.
– Та годі тобі, бабусю, зараз часи зовсім інші. Це раніше так було, а зараз ніхто не дивиться звідки ти, міський чи з села! – сміявся з її слів Павлик.
А вона переживала, бачила, що онук нікого, крім Марині своєї, не бачить, і засмучувалася.
Батько Марини Микола Васильович чоловік свій, сільський, із сусідньої вулиці.
Одружився з міською, живе і працює тепер там, але кожен вихідний до матері в село приїжджає. І Марину із собою привозить, літні канікули вона завжди у своєї бабусі.
Павлик з Мариною давно дружать, навіть поїсти то до одних, то до інших ходять. А найбільше вони люблять гратися в їхньому старому будинку, де зараз ніхто не живе. Залізуть на горище, особливо під дощ, і не нудно їм разом ніколи.
Павлик з батьками, молодшою сестрою Надею і з бабусею давно живуть у новому будинку, він поруч зі старим стоїть.
Батько, коли одружився, новий будинок збудував, сказав, що легше новий будувати, аніж старий упорядкувати, та й тоді там ще бабуся з дідом жили.
Віктор Григорович і тесляр, і столяр, і покрівлю може крити, на всі руки майстер.
Павло як батько хоче працювати, він уже багато чому в нього навчився і їхати від батьків із села не хоче.
І останнім часом мама Марини почала непокоїтися.
Марині шістнадцять, Павлу вже вісімнадцять, як би що не надумала молодь.
Та й до чого її доньці така дружба? Вона в місті вчиться, співає добре. Її вчитель каже, що Марину чекає велике майбутнє.
А тут якийсь хлопець сільський!
Мати Марини Ірина Юріївна зовсім інша людина, незрозуміло, як вона взагалі за Миколу вийшла.
Вона суто міська, ходить гордо, говорить зарозуміло. З чоловіком у село рідко приїжджає, та й доньку налаштовує проти сільського життя, вважає, що тут робити нічого, бо справжнє життя лише у місті.
Ні до чого мерзнути в селі, в місті набагато більше можливостей себе реалізувати.
– Ви що там на горищі знову робили? – розпитувала бабуся Павлика, коли вони ще молодші були.
– Мріяли, розмовляли, я Марині розповідав про зірки. А ще обіцяв їй, що я цей будинок відремонтую, і ми в ньому будемо жити, а що, бабусю?
– Нічого, просто питаю.
– Бабусю, а Марина згодна, вона хоче вікна сині, як небо. І щоб діти в нас були, а вона їм пісні співатиме і їх навчить.
– Які ще вам діти, самі ви діти, вирости треба, – бурмотіла бабуся.
Але не виставляла, думала, що виростуть Марина й Павло, і пройде у них ця дитяча дружба. Бо ж завжди буває, перше дитяче кохання недовговічне.
Тільки час минав, а Павло і Марина й не думали розлучатися, вони навіть не сварилися.
Вони йшли до річки, на своє улюблене місце, і там Марина співала Павлу, і голос її легкий, як літній вітерець, дзвенів і лився, а птахи їй підспівували, сприймаючи Марину за свою.
Але настав час, Марина вступила в музичне училище на вокальне відділення, і приїжджати стала все рідше і рідше.
Вони часто зідзвонювалися, але Марина була дуже захоплена навчанням. Тим більше, що її незабаром почали запрошувати співати то на заходи в парку, то у філармонії.
Павло дуже сумував, йому стало здаватися, що Марина його забула. Він уже працював разом із батьком і непогано заробляв. Поволі відкладав на їх з Мариною весілля і чекав, коли вона закінчить навчання і приїде.
Але Марина приїжджала рідко, була в захваті від свого нового життя, і тільки про це й говорила.
Та ще й її мама якось бабусі Павла обмовилася, а швидше за все спеціально сказала, що у Марини педагог з вокалу просто чудовий.
Максим і сам лауреат якихось конкурсів, хоч йому всього тридцять. Він уже собі ім’я зробив і він закоханий у Марину, їх пов’язує спільна справа, тож весілля Марини та Максима не за горами…
Бабуся Павла не відразу це розповіла, спочатку переживала засмутити онука, але потім вирішила – що хлопець даремно чекатиме, нехай знає,
– Не чекай на свою Марину, у неї своє життя, а ти знайдеш собі дівчину і теж будеш щасливий. Бачиш, їй там краще, не вийде нічого!
Павло спохмурнів, почувши це від бабусі, а через тиждень вона побачила, що він у старий будинок пішов і почав гнилі дошки знімати.
Потім матеріал привіз, на відкладені гроші купив і почав ремонт. Підлогу стару зняв, основа виявилася не гнилою, міцною, вже добре.
– Ти що мовчиш? – не витримала бабуся. – Для чого тобі цей будинок знадобився?
Павло насупився, в очі їй не дивиться, але потім відповів неохоче:
– А я, бабусю, вирішив будинок впорядкувати, адже ми так з Мариною мріяли і планували. Вона хотіла вікна сині, і стіл великий. От я й подумав, що коли я наш дім відремонтую, Марина обов’язково до мене повернеться. Тому що це була спільна наша мрія, і ні в що інше я не вірю і все!
– То ти б спитав у неї, чи треба їй це тепер? – здивувалася бабуся.
– Не буду нічого питати, слова тут зайві, от зроблю, як казав, і стане все ясно. Ніколи мені ці розмови розводити, мені працювати треба!
Батько на вихідних теж став Павлу допомагати, і незабаром старий будинок почав оживати.
Навіть бабуся вже не заперечувала, а щодня дивилася і раділа,
– І справді, як у минуле я потрапила, ми ж у ньому з твоїм дідом все життя прожили, дітей народили й виростили!
Але Марина казала Павлу, що в неї зовсім немає часу.
Її вчитель з вокалу багато з нею займається і вона хоче навчитися співати ще краще.
Павло їй не заперечував, він за Марину тільки радів.
Про будинок він їй нічого не говорив, вирішив, що як приїде, то сама побачить.
Ну а якщо не приїде, то значить так і бути…
І одного разу Марина йому подзвонила дуже сумна, голос хрипкий, засмучений:
– Павло, я голос зірвала, перепрацювала на концертах, кажуть не можна так було часто виступати. Але мене вчитель переконав, що то гарна практика. Павлику, я так за тобою сумую, я тільки зараз це зрозуміла, я з татом приїду скоро в село…
Вона приїхала наступного ж дня, і одразу пішла до Павла
– Павло, не можу я без тебе, знаєш, мені навіть не співається, і нічого не хочеться. Я до тебе приїхала. Ти мене ще чекаєш?
Він усміхнувся.
– А я на тебе не просто чекаю, – сказав Павло. – Подивись, що ми з батьком зробили.
– Що зробили? – Марина не розуміла, про що це він говорить.
– Старий будинок відновили! Підлогу зробили нову, покрівлю замінили. А вікна сині, як ти й хотіла. І стіл великий готовий.
– Ходімо швидше, я найбільше цього чекала, мені без тебе нічого не потрібно! – Марина пригорнулася до його плеча і мало не розплакалася від щастя.
…Марина й Павло живуть тепер у селі. Марина закінчила музичне училище і навчає дітей у школі музиці.
Її часто запрошують виступити, навіть в інші міста вона їздить, але завжди повертається у їх з Павликом гарний будинок.
Павло працює з батьком, будинки будує, покрівлі робить, роботи вистачає.
А бабуся чекає не дочекається правнуків, навіть мама Марини пом’якшала, тепер теж у село почала приїжджати.
– Село – це місце сили, тут не тільки голос відновиться, тут і люди добріші й щиріші, тільки в селі можна дихати глибоко і бути щасливим, – сказала якось мама Марині, і всі розсміялися.
Де народився – там і згодився, але навіть якщо народився в місті, іноді так хочеться поїхати туди, де небо таке величезне.
Де струмки течуть крижані і вода кришталева. І де хочеться співати, кохати і бути коханим…
