“Ось роз’їдуться діти, розлучуся,” – думала Ніна, дивлячись на чоловіка.
Начебто й причин особливих не було. Микола не гуляв, як дехто. Руки не розпускав. У зрадах Миколу теж помічено не було. І все ж таки… Як і кожній жінці, Ніні хотілося, щоб її любили. А Миколі просто було з нею зручно. Обстіраний, обгладжений, ситий, діти доглянуті, в будинку порядок… Все його влаштовувало: сім’я склалася, життя вдалося. Ну, і говорити нема про що. Тим більше, що Микола був мовчун, слова з нього не витягнеш.
Ніну самотність удвох обтяжувала. “Вже краще зовсім одній, ніж ось так удвох,” – думала Ніна. Вона часто уявляла собі, як житиме без Миколи. Як ходитиме в кіно та у гості до подруг, запрошуватиме їх до себе додому. На балконі розведе квіти. І, нарешті, вона позбудеться улюбленого крісла Миколи, яке дісталося від його батьків. Микола цим кріслом дорожив, а Ніну дратував цей меблевий реаоитет, який займав півкімнати. Але викинути: ні-ні!
Тим більше Миколі було куди піти. Як не стало свекрухи чоловікові дісталася її квартира на іншому кінці міста. І на роботу йому звідти ближче їздити. Давно вже пенсію заслужив, а все ніяк не піде із заводу. Говорить, що не може без роботи. А вона не може жити ось так, з некоханою і не люблячою людиною.
Від розлучення її утримували лише діти. Їх чоловік любив. І вони його теж. Але діти виросли, донька вийшла заміж, поїхали з чоловіком за кордон, син у Київ зібрався. “Ось поїде син, я на розлучення і подам,” – вирішила Ніна.
… Вона провела сина на поїзд і повернулася додому. Треба б порядок навести, поприбирати на кухні та в кімнаті сина, збиралися поспіхом, ось навіть футболка сина на підлозі лежить… Ніна нахилилася і впала. Спробувала підвестися, але в неї нічого не вийшло. Вона не відчувала половини тіла, права рука і нога не слухалися, голова сильно паморочилася… Ніна хотіла закричати, покликати на допомогу, але в неї нічого не вийшло.
Вона погано пам’ятала, як прийшов додому чоловік, як вони їхали до лікарні, як її везли на каталці… Кілька днів злилися в якусь суміш кошмару та безпорадності. Поступово Ніні стало краще. Говорити вона не могла, рука і нога, як і раніше, не слухалися. Вона нічого не могла робити самотужки.
Микола годував її з ложки, причісував, міняв одяг. Він став її нянькою і майже жив у лікарні. Вечорами мовчазний Микола навіть читав їй книжки вголос. Найулюбленіші її. “Треба ж, звідки він знає?” – Дивувалася Ніна.
За місяць її виписали. Чоловік привіз її додому і на руках заніс у квартиру. На столі у вітальні стояли квіти, у кімнаті було прибрано, і, найголовніше, там не було крісла! Чоловік простежив за поглядом дружини.
-Викинув,- коротко сказав він,- щоб не заважало.
Микола кинув роботу і доглядав дружину. Іноді до неї у гості приходили подруги. Чоловік робив їм чай і йшов, щоб Ніна, що почала говорити, могла з ними посекретничати. Поступово візити подруг і друзів по роботі зійшли нанівець. Діти приїжджали, але знову їхали. Поруч був лише чоловік.
Якось він застав дружину в сльозах:
-Ну ти чого? Все буде добре. Я з лікарем розмовляв, він каже, що ти повністю відновишся. Я допоможу. Ти не плач… Не можу я на це дивитися. Люблю я тебе, і все життя любив…
Але Ніна продовжувала плакати, думаючи, яку помилку вона мало не зробила. І від того, що зрозуміла, як сильно вона кохає чоловіка.
…Лікар не обдурив. Ніна повністю відновилася. Від колишньої недуги залишилися лише спогади та ніжність до мовчазного чоловіка.
