Перше кохання…
Воно накрило Ольгу набагато пізніше, аніж решту дівчат. Ті на всю крутили романи вже у школі. Закохувалися, розлучалися, переживали по-справжньому.
Ользі це було нецікаво. Вона дивилася на хлопців як на друзів. З ними було простіше, надійніше, зрозуміліше. І таких друзів у дівчинки, а потім і дівчини було набагато більше аніж подруг. Ніякі «охи» та «ахи» не заважали цій дружбі.
Першим, на кого Оля подивилася, як на представника протилежної статі став Федір. Вона закохалася в нього з першого погляду. І це її дуже налякало.
Адже їй, студентці першого курсу, на той момент тільки виповнилося вісімнадцять, а йому, викладачеві цього ж університету, було вже тридцять.
Близько двох місяців закохана Ольга переживала мовчки.
Федір Сергійович ніяк не реагував на її погляди, випадкові дотики десь у коридорі.
Зрештою, Ольга не витримала. Її любов рвалася назовні, вимагала зізнання, сподівалася на взаємність.
Одного дня дівчина спеціально забарилася після лекції, дочекалася, поки всі вийдуть з аудиторії, рішуче підійшла до викладача і не менш рішуче сказала, дивлячись чоловікові прямо в очі:
– Федоре Сергійовичу, я вас люблю…
Чоловік глянув на дівчину з поблажливою цікавістю.
Скільки таких вже було? Юних, закоханих, які інтуїтивно відчули справжнього чоловіка. А він саме такий – у цьому Федір не вагався.
Високий, спортивний, харизматичний. В університеті про нього ходили легенди: мовляв, коли цей красень входить до кабінету, на нього одразу обертаються усі присутні жінки.
Він умів так подивитися, так зробити комплімент, так проявити увагу й турботу, що панянки, особливо обділені чоловічою увагою, буквально танули.
І Федір цим скористався. Чому б і ні? Хіба погано, якщо він подарує щастя якійсь нещасний?
Зі студентками Федір романів не крутив. Тільки колекціонував. Платонічно. Йому, звичайно, лестила їхня увага, але в жодну він жодного разу так і не закохався.
А нова шанувальниця була гарна! Висока, статна. І несподівано смілива. По суті, вона була першою, яка освідчилася йому в коханні. Ось так, прямо і безстрашно.
– Це гідно поваги, – подумав Федір, ну а вголос сказав:
– І що скажете з цим робити?
– Я… Не знаю, – зніяковіла дівчина і опустила очі.
– А я знаю, – Федір увімкнув повчальні нотки, – ви повинні викинути все це з голови. Вам тільки здається, що це кохання.
– Нічого мені не здається, – твердо відповіла Ольга, – і ви дуже скоро в цьому переконаєтесь.
– Ого, люба панночко! – усміхнувся Федір, – ви до мене вже така строга?
– Я не строга, – Оля не зрозуміла нічого, – просто попереджаю. Я ще не знаю, як, але ми обов’язково будемо разом.
Федір засміявся:
– Дитинко, я вже забув те, про що ви тільки починаєте думати! В нас нічого не може бути спільного! І я дуже хочу, щоб ви це зрозуміли!
– Це ви про різницю у віці? – Запитала Оля, – ну і дарма. Мій дідусь був старший за бабусю на сімнадцять років. І нічого. Вони щасливо прожили разом понад п’ятдесят років.
– Ого! – знову вигукнув Федір Сергійович, – це значить, що ви вже плануєте повторити їхній подвиг?
– Нічого я не планую, – Оля знову зніяковіла, – просто знаю, що вік коханню не перешкода.
– Взаємному коханню, зауважте, – Федір Сергійович став серйозним, – а його, як ви розумієте, між нами немає.
– Це поки що, – сказала Ольга і з тихою надією спитала, – я ж можу сподіватися?
– Можете, якщо хочете, – Федорові стало шкода юну красуню, – але я вам не радив би…
Він вийшов з аудиторії дуже задоволений собою. З дівчиною поговорив, все пояснив їй. Тактовно пояснив. Тепер вона забуде своє юнацьке захоплення, переключиться на якогось хлопця і дасть йому спокій.
Погано він знав Ольгу!
Точніше – зовсім не знав. Як, власне, і вона сама.
Розмова з Федором Сергійовичем викликала в неї зовсім інші почуття.
Вона розмовляла з ним цілих пів години! Він її слухав! Не виставив! Зацікавився! Значить, надія таки є! Він обов’язково її покохає! Хіба може бути інакше?
Юна, недосвідчена дівчинка.
Вона ще не знала, що в житті часто буває не так, як хочеться.
Очікування Ольги тривали… Два роки!
Федір Сергійович поводився так, ніби нічого не сталося. Розмовляв з Олею так само, як із рештою студенток. Не виявляв жодного інтересу.
Він, звичайно, мимоволі спостерігав за Ольгою, але вона цього не знала…
І переживала…
І любила…
Незважаючи ні на що!
Вірила – він відчує, повірить, оцінить!
Доходило до смішного: вечорами вона приїжджала до будинку, де він жив, і сиділа на лавці під вікнами. Якось він її помітив, визирнувши у двір. Здивувався. Потім задумався.
Вже два роки минуло після її зізнання. Невже ця дівчинка досі кохає його? Скільки їй зараз? Двадцять? Якраз…
Спіймавши цю думку, Федір зніяковів. З якого дива він взагалі про неї думає? Він же ж збирається одружитися!
Саме в цей час він крутив роман із Наталею. Вона була його ровесницею. Працювала в банку. Мала свою квартиру. Ідеальний варіант для одруження! І найголовніше: вона віддано любила його.
Вони вже домовилися розписатися восени.
А зараз весна…
Душа співає!
Кличе кудись…
Ось завтра, наприклад, він їде із друзями на шашлики. Вперше цього року. Відкривати сезон…
Їдуть із ночівлею, відразу після роботи, на всі вихідні.
А Наталя у відрядженні…
Може…
Він знову подумав про Ольгу і знову відігнав цю думку геть.
Однак, коли лекція закінчилася, а вона була останньою того дня, Федір гукнув Ольгу, яка виходить з аудиторії:
– Олю, затримайтеся, будь ласка!
Оля не повірила своїм вухам. Застигнувши від хвилювання, вона наблизилась до столу викладача.
Підняла на нього очі, що сяяли щастям.
“Любить, – подумав Федір, – і зовсім не так, як Наталка”.
– Що ви робите сьогодні ввечері? – без вступу спитав він.
– Нічого… – розгубилася дівчина.
– Плани на вихідні є?
Оля заперечливо похитала головою.
– Поїдеш зі мною на відпочинок за місто? – різко перейшовши на «ти», спитав Федір.
– Поїду, – не роздумуючи відповіла Оля.
– Ти добре все зрозуміла? – чоловік вирішив зробити акцент на суті свого запрошення: повинна ж вона зрозуміти! Не маленька вже. – Зі мною! На два дні! З ночівлею…
– Поїду, – впевнено повторила Ольга… Вона чудово все розуміла. І схопилася за цей шанс, як за соломинку.
На відпочинок їхала одна Ольга, а повернулася – зовсім інша. Тепер вона знала, що значить належати чоловікові.
Її душа тріумфувала!
Він любить її!
Може, не так, як їй хотілося б, але це вже хоч щось!
На ту, яка байдужа, так не дивляться! Так не цілують! Так – про неї не дбають!
У понеділок Оля летіла на навчання, як на крилах! Мріяла знову побачити свого героя! Пригорнутися до нього! Помітивши Федора, вона стрімко попрямувала до нього і раптом натрапила на його колючий, владний погляд.
Він наказував їй зупинитись!
Ольга стала як укопана.
Федір Сергійович, злегка кивнувши на знак вітання, пройшов повз…
З того дня так і повелося.
Він згадував про неї, коли йому було потрібно.
Вона – покірно йшла за ним куди завгодно і коли завгодно.
Ловила миті свого щастя. Збирала їх по крихтах.
А Федір давно зрозумів: ця дівчина заради нього готова на все. І він буде дуже нерозумним, якщо цим не скористається.
Так тривало майже два роки.
Одружитися Федір не передумав. Того дня, коли вони з Наталею розписувалися, Оля дуже горювала. Розуміла: це кінець. Він зробив свій вибір. І вибрав – не її. Думала, що вони більше ніколи не будуть разом.
Яке там! Вже за два тижні Федір, анітрохи не бентежачись, запропонував Ользі зустрітися… І все продовжилося з новою силою.
Слабкий голос розуму: «Він тепер одружений!» не зупинив закоханої дівчини.
Тепер її статус виглядав дуже непривабливо, і вона це розуміла.
Чи розумів Федір? Хто зна? Його все влаштовувало. Він вважав, що його шлюбу зустрічі з Ольгою не перепона. Зрештою, він може це припинити будь-якої миті: вона навіть не скаже нічого. Сприйме як належне…
Як він помилявся!
Совість все більше турбувала Ольгу. І вона ухвалила єдине правильне рішення – їй треба зникнути. Раз вона не може опиратися і повністю залежить від бажань Федора, вона повинна тікати. Інакше – ніяк!
А тут і випадок трапився.
Практика!
Вона попросилася в інше місто. Сказала, що хоче вдосконалюватись у професії.
А що вона могла сказати?
Що вона тікає від кохання?
Її бажання задовольнили, і Ольга поїхала.
Федорові нічого не сказала. Навіть не попрощалася. Боялася, що не витримає.
Про те, що він її шукатиме – не турбувалася. Це було не в його правилах.
Пішла? Ну, і…
Нове місце.
Нове життя… Зі старими переживаннями.
Вона все одно любила його. Кожною клітинкою… Всім своїм єством.
І не знала, як цього позбутися.
А позбавлятися було необхідно: все життя могло зруйнуватися.
І ось тут Ольга згадала про клин, яким вибивають інший клин.
Вона вийшла заміж. Нехай і не з великого кохання, але це було краще, аніж нічого.
Життя тривало…
Сім’я є сім’я. Спільні біди, турботи. Спільні радощі.
Людина, з якою вона пов’язала свою долю, була непростою, але Ольга чудово знаходила з ним спільну мову. Після кількох років поруч із Федором, вона легко витримувала чоловічі дивацтва.
Окрім того, Ольга чітко розуміла, чого хоче: нормальну родину, дітей, онуків. Їй просто необхідна була безумовна любов рідних людей. Тільки вона могла зцілити її від тієї першої…
…Минуло понад двадцять років.
Ольга стала матір’ю двох діток, бабусею трьох онуків. Нещодавно вони із чоловіком відзначили срібне весілля. Він давно став для Ольги єдиним. Коханим та надійним.
Федір залишився в минулому, про яке Ольга нарешті перестала щодня згадувати.
І ось тепер ця зустріч…
– А ти зовсім не змінилася, – пильно роздивляючись Ольгу, сказав Федір Сергійович і раптом з гіркотою додав: – Навіщо ти тоді втекла?
– Ви справді хочете це знати? – спокійно відповіла Ольга.
Ось зараз, вперше вона відчула, що зовсім не хвилюється поряд із цією людиною. Вона вільна! Більше того, їй дуже хочеться піти.
І не тому, що він постарів. Із цим усе зрозуміло: він же ж був на 12 років старший. Їй – 48, значить, йому – 60.
І не тому, що він дивиться на неї якось дивно.
Ольга просто виразно зрозуміла, що вони зовсім чужі. Їх ніщо не пов’язує. Її любов зникла… А його любові – ніколи й не було.
– Хочу, – відповів Федір на її запитання.
– Невже не зрозуміло? – Ольга посміхнулася, – я пішла, щоб жити. Своїм життям жити, а не вашим. Дивно, що ви взагалі помітили мою відсутність.
– Чи помітив?! – кліпнув очима Федір Сергійович. – Та ти своєю втечею зруйнувала моє життя!
Ольга з подивом дивилася на колишнього коханого і мовчала.
– Ну, що ж ти? Запитай щось! Скажи, що любила мене усі ці роки! – за звичкою зажадав Федір, забувши про те, що перед ним не юна недосвідчена дівчина, а доросла жінка.
– Я маю щось говорити?
– Маєш! Тому що я всі ці роки чекав на ці слова! Я, можна сказати, жив заради цього!
– Серйозно? – Ольга посміхнулася. – Вибачте, але я давно забула те, про що ви говорите. У мене своє життя, сім’я, діти і навіть онуки. Сподіваюся, у вас теж все гаразд?
Слова Ольги подіяли. Федір зменшив тон і сказав:
– Нормально у мене все. Одружений втретє. Досі працюю в університеті.
– Діти? – поцікавилася Ольга.
– Три дочки, – сказав Федір. – По одній у кожному шлюбі. Молодша скоро до школи піде.
– О, та ви щасливий батько, – посміхнулася Ольга, – три дівчинки – це щастя.
– Так, Олечка – єдина моя радість. Точніше – потрійна, – він лукаво подивився на Ольгу.
– Не зрозуміла, – Ольга і справді не вловила сенсу сказаного, – Олечки?
– Так. Усі мої дочки мають одне й те саме ім’я – Ольга! – Федір урочисто чекав на «заслужену» реакцію і, як мінімум, подяку.
– Ви що, інших імен не знаєте? – запитала Ольга перше, що спало на думку.
Вона явно не оцінила «подвиг» колишнього коханого – навіщо ця вистава?
– Ніякої вистави, Олю. Я просто хотів щодня промовляти твоє ім’я.
Ольга від несподіванки зовсім розгубилася. Слова Федора її не втішили. Навпаки: вони здалися їй якимось маренням.
Він, тим часом, продовжував:
– Тільки коли ти зникла, я зрозумів, що я втратив і що ти для мене значиш. Я, звісно, довідався, куди ти поїхала. Хотів поїхати по тебе, але раптом з’ясувалося, що моя дружина вагітна. І я лишився. Так у мене з’явилася перша дочка.
Через кілька років ми з її матір’ю розлучилися. І я поїхав по тебе. Запізнився. Ти вже була заміжня і чекала дитину.
Так, Олю я тебе бачив…
Ну, а потім і зовсім все пішло наперекір. Ніщо не тішило.
Я весь час думав про тебе. Ти завжди стояла в мене перед очима!
Щоб забути тебе, я знову одружився, потім ще раз. Не виходить у мене з жінками. Мабуть, не сімейна я людина.
Ось і зараз розлучатися збираюся…
– Навіщо?
– Не знаю. Недобре мені. Усі мої дружини зовсім не схожі на тебе! – у голосі Федора лунав розпач. – Що ти зі мною зробила?
– Я просто любила… – тихо відповіла Ольга.
– Любила… – луною відгукнувся Федір.
Раптом він стрепенувся:
– Слухай, а давай почнемо все спочатку? Діти вже дорослі, чоловіка ти не любиш – я це точно знаю. Тож давай будемо разом! Скільки того життя! Ну, зважуйся!
Він був упевнений, що зараз вона кинеться до нього, зніме з себе цю маску байдужості й піде за ним куди очі дивляться!
– Ви як дитина мала, Федоре Сергійовичу, понавигадували собі… – Ольга говорила зі спокійною ніжністю. – Ну, з чого ви взяли, що я не люблю чоловіка? Дуже люблю. Я йому вірю.
Ближче за нього в мене нікого немає. І життя моє мене цілком влаштовує. Тож ламати я нічого не стану.
А вам я раджу – йдіть до дружини. Миріться, якщо посварилися. Вам ще дівчинку треба разом ростити. Олечку… Найменшу…
А я, мабуть, піду. Мої вже мене зачекалися, невдовзі шукати підуть. Рада була побачитися…
Вона торкнулась руки Федора Сергійовича на знак прощання і пішла геть.
Федір довго дивився проводжав її поглядом.
В голові не було жодної думки.
В серці – жодних почуттів.
Абсолютна тиша…
