День видався сонячним та безвітряним. Девʼятеро друзів вирушила відпочити на природі. Взяли з собою намети, вудки й казанки для багаття.
Настрій у всіх був чудовий.
Вони добралися до потрібного села автобусом, а далі пішли пішки до лісу, збираючись дійти до мальовничого берега річки.
Там вони й хотіли відпочити три дні, а потім тим самим маршрутом повернутися назад.
Але раптом сталося несподіване.
Одна з дівчат зашпорталася і не могла ступити на ногу.
То була Оля.
Дівчина зі сльозами сиділа на купі моху, і друзі не знали, що й робити.
Нарешті вирішили відправити її назад у село. З нею разом мав піти Олексій, який потім повернувся б назад.
– Добре, що ще не так далеко відійшли від села, – говорив Олексій, несучи на спині Олю.
– Добре, що я не така важка, напевно, найменша з усіх дівчат! – відповіла Оля.
Часом вона повільно йшла сама, спираючись лише на п’яту. Вони часто сідали відпочивати. Оля пригощала Олексія чаєм зі свого невеликого термоса.
– От же ж втрапила! Я так хотіла в цей похід, що навіть погано спала напередодні, уявляєш?
Мені снилося, що я сиджу біля багаття і їм дуже смачну кашу. Чомусь із глиняного горщика, як у бабусі на селі. І ось, підвела всіх… Тепер усі чекають на тебе. А я залишилася без романтики, – зітхала Оля.
– Так, не засмучуйся! Зате мені он яке тренування! – сміявся Олексій. – Вставай, годі відпочивати, вперед…
Вони вийшли з лісу. Неподалік виднілося село. Але й Олексій, і Оля втомилися.
Нога турбувала все більше, і Олексій сказав:
– Ти сиди тут, під цією сосною. А я збігаю без тебе в село, знайду там велосипед, чи ще якийсь транспорт і приїду по тебе. Інакше ти ще більший з ногою матимеш клопіт…
Оля сіла, а Олексій досить швидко дійшов до села і постукав у перший же ж з краю будинок, де біля воріт стояв невеликий тракторець.
З вікна визирнув світловолосий хлопець. Олексій пояснив йому ситуацію з дівчиною й попросив допомогти.
Хлопець через хвилину вийшов з хати, вони сіли в тракторець і поїхали через поле до лісу.
Оля була здивована, коли побачила такий транспорт.
Олексій пішов наздоганяти своїх товаришів, залишивши Олю Ігореві – тому самому трактористу.
Оля їхала й посміхалася:
– Уявляєш, я вперше на такому катаюся!
– Ну і як? – запитав її Ігор. – Не дуже трясе?
– Не дуже, тільки голосно незвично, – засміялася Оля. – А медпункт у вас у селі є?
– Чого нема, того нема. Раніше був, моя бабуся там працювала, а тепер у район їздимо. Але ти не хвилюйся, бабуся зараз тебе й огляне. Тобі пощастило!
– Що ж. В перший же ж день отаке. Нічого собі – пощастило! – відповіла Оля. – Всіх підвела до того ж. Тепер вони пізніше прийдуть до річки.
– Що ж вдієш! Могло б і там таке статися, от тоді було б ще гірше.
Вони під’їхали до будинку, назустріч їм вийшла бабуся.
– Здрастуйте, – сказала вона. – Ігорю, звідки ти таку красуню привіз? З лісу, чи що? Нічого не сказав! Скочив з місця і зник. Навіть борщу не доїв. Ходіть до столу обідати.
Ігор доніс Олю на руках до хати, розповідаючи бабусі на ходу про те, що сталося.
Марія Іванівна оглянула ногу Олі й сказала:
– Потягла ти ногу, нічого такого. Це неприємно, але мине. Зараз я тобі мазь дам, накладу пов’язку. У мене все є, а тобі пощастило, що в нашому домі опинилася, – засміялася вона.
– Ось і Ігор мені теж саме сказав, дякую вам… – відповіла Оля.
– Нозі треба дати спокій, ти в нас можеш залишитися. Зараз відпочивай, а завтра подивимось твою ніжку.
Може, через три дні до своїх друзів і приєднаєшся, коли вони додому поїдуть.
Автобуси у нас не щодня ходять, тепер наступний буде аж післязавтра.
Відпочивай, якщо така справа, – сказала бабуся, глянувши на задоволеного онука.
…Ігор поїхав на роботу, Оля залишилася з Марією Іванівною. Вони розмовляли, Оля розповідала про себе, про свою родину та навчання.
Марія Іванівна слухала, а потім розповідала про себе, про роботу, труднощі та радощі в житті.
Виявляється, що батьки Ігоря були вже три роки на заробітках, куди поїхали, щоби заробити на квартиру в місті.
– Та й не собі вони хочуть її купити, а Ігорю, хоч він так любить наше село… Не знаю, хто там у місті житиме? Я так сумую без них. За будинком Ігор дивиться, а сам у мене живе. Тут нам удвох веселіше.
А мій чоловік п’ять років тому пішов… Царство йому небесне… – тихо розповідала Марія Іванівна.
Вони разом готували вечерю. Оля, сидячи, чистила картоплю, нарізала цибулю, м’ясце на тушонку. Бабуся полізла в погріб і дістала баночку квашених огірочків.
– Ось останні, всі за зиму з’їли. Зараз спробуєш, які огірочки мої смачні, – сказала вона.
Ігор повернувся і всі сіли вечеряти. Хлопець поглядав на Олю. Видно було, що дівчина йому подобається.
Оля сподобалася й бабусі. Після вечері вони дивилися всі разом телевізор і знову розмовляли.
Бабуся прямо сяяла. Давно вона так не раділа гостям, так багато не згадувала про свою молодість.
Розійшлися спати пізно увечері. Олі постелили в куточку кімнати, а Ігор пішов спати на веранду.
Наступного дня Ігор повернувся з роботи раніше. Бабуся поралася на кухні.
Оля за день, потихеньку, обійшла все бабусине господарство.
Вона годувала курей, прополола грядку з морквою, сидячи на маленькій лавці, полила зі шланга квіти і зібрала ближче до вечора яйця, знесені курми.
– Оля сьогодні стільки мені допомагала! – нахвалювала дівчину бабуся, коли повернувся Ігор.
– Так, і мені у вас дуже подобається, – щиро сказала Оля. – Як у казці. Особливо сподобалися кури. Я в дитинстві була в селі у бабусі, а коли її не стало, будинок продали, і поїхати, на жаль, тепер нема до кого.
– А ти приїжджай до нас. Ми будемо тобі раді. Так, Ігорю? – сказала Марія Іванівна. – У нас не так багато рідні. А гостям ми завжди раді.
– Звичайно, приїжджай, – кивнув Ігор. – Видужаєш, і ми з тобою по гриби підемо, у нас їх повно. Ти які любиш?
– Та всі люблю. І не так їсти, а збирати цікаво! – відповіла Оля.
– Ось і я теж збирати люблю! – сказав Ігор. – Ти казала, що всю романтику пропустила через ногу, а я вирішив тобі все це тут у нас влаштувати! Сьогодні буде вечеря в саду, біля багаття!
Він розвів багаття і почав варити юшку.
– А де ж ти рибу дістав? – запитала бабуся. – Чи не Ігорович тобі віддав свій улов?
– Так, він, наш сусід, – пояснив Ігор Олі. – Я працюю, мені ніколи і біля річки постояти, а він пенсіонер. Завжди радий почастувати. Ми його на юшку зараз покличемо…
Коли компанія сиділа біля вогнища і їла юшку, Оля згадала свій сон і розповіла про нього. Бабуся посміхнулася і пішла у хату. За кілька хвилин вона принесла Олі тарілку з кашею.
– Що це? – запитала Оля.
– Це твоя каша зі сну. Їж, смачнішої за кашу з печі не буває. Я вранці пічку протопила і поставила горщик. Пшоняна, смачна. З маслом.
Оля їла кашу і насолоджувалася кожною ложкою.
– Сказати комусь – не повірять, – не переставала дивуватися вона. – Я точно отримала більше задоволення й радості, аніж мої друзі.
Можна сміливо сказати, що успішно я зі своєю ногою впоралася.
Усі засміялися, а Ігор подивився на Олю уважно й спитав:
– А ти віриш у долю?
– Не знаю, але у сни тепер точно віритиму, – відповіла Оля. – Виходить, що в мене вони збуваються і до того ж так швидко!
Того вечора вони знову сиділи допізна, грали в шашки, пили чай. Ігорович все говорив з Марією Іванівною про справи в країні, про молодь, а Ігор не відходив від Олі, постійно допомагаючи їй ходити.
– Твоя бабуся допомогла мені одужати і мазями, і турботою, – сказала Оля. – Я вже й сама можу ходити. Навіть у місті в лікарню не звертатимуся. Мені легше. А завтра автобус. Я поїду. На вокзалі мене зустріне тато. Велике вам дякую. Можна вважати, що в мене тут з’явилися друзі – отакі добрі люди.
– Приїжджай, Олечко, не забувай нас! – знову запросила бабуся.
– Дай слово, що приїдеш, – просив Ігор. – І я чекатиму дзвінка, як приїдеш, обов’язково подзвони.
Оля повернулася додому. Через тиждень вона вже бадьоро ходила.
З Ігорем дівчина тепер зідзвонювалася майже щодня. Він кликав її в гості, і вона поїхала на вихідні на збирання грибів.
А потім і він кілька разів приїжджав на вихідні у місто.
Вони так подружилися, що не могли вже один без одного.
Ігор переїхав у місто, влаштувався на роботу. Хотілося бути ближче до Олі, щоб бачити щодня свою кохану.
– Ох, Олю, переманила до себе онука, сумую я за вами, приїжджайте частіше, – дзвонила бабуся Олексія.
І вони щохвилини приїжджали й допомогти їй, і разом готували обід, але найбільше Оля раділа, коли бабуся готувала в печі кашу. Ту саму, пшоняну, як у перший її візит.
– На тобі, кашку з твого сну! – говорила бабуся, ставлячи на стіл гарячий горщик.
– Бабусю, ми тобі щось сказати хочемо. Не повіриш… – почав одного разу Ігор.
Бабуся поклала рушник на кухонний стіл і сіла поклавши руки на коліна. Вона дивилася напружено, але посміхаючись, ніби передбачала вже гарну новину.
– Ми з Олею хочемо одружитися, але це ще не все… – сказав Ігор.
Бабуся витерла сльози і застигла від здивування.
– Що ж може бути краще за це, коли це ще не все?! – прошепотіла вона, не розуміючи про що вони таке говорять.
– Ми хочемо переїхати у село, – продовжила Оля. – Поки що батьки Ігоря не повернулися, принаймні. А там буде видно. У місті у нас житла немає, а тут я працювати в школу піду в райцентрі, а Ігоря давно назад кличуть.
Бабуся широко відкрила очі і вставши, обійняла одразу обох.
– Благословляю, любі мої… Кращих новин я й не могла собі уявити. Дуже правильне рішення! А ще кажуть, що наша молодь не тим думає!
– Хто це так каже? – почули вони голосний голос Ігоровича, який саме заходив до хати. – Я такого не казав.
– Діти до нас жити їдуть, шлюб беруть і їдуть. Га? Який результат, Ігоровичу? А ти критикував Ігоря за від’їзд у місто, – палко говорила бабуся.
– Так що там хорошого у місті? Пил, бруд, люди всі один одному чужі… – кивнув той, обіймаючи Ігоря.
– Дзвонили батьки, – сказав Ігор. – На весілля приїдуть і подарують гроші на машину.
– Оце правильне рішення! – підтримала бабуся. – З машиною ви раз – і в місті. Хоч на роботу, хоч у будь-яких справах. А жити тут краще для здоров’я, радості…
Коли Ігор та Оля поїхали, Ігорович і Марія Іванівна помахали їм на прощання.
– Ох, Ігоровичу, нам тепер тільки жити й радіти! Адже хороша у нас молодь, га? – запитала Марія Іванівна.
– Погоджуся, якщо сюди повернуться, – строго сказав Ігорович. – Ось тоді вже й сперечатися з тобою не буду…
Вони помовчали, дивлячись на дорогу, й Ігорович сказав, обіймаючи сусідку:
– А це ж і ти руку приклала, щоб дівку сюди переманити? Картопелькою й кашкою своєю смачною, га? Хитра ти яка, Маріє Іванівно!
Вони засміялися й пішли у хату, де ще сиділи на ґанку і згадували свою молодість…
