-Васильку, я прошу тебе ще раз! Давай змінимо тему. Ти ж мені обіцяв, що більше не будеш погано говорити про мого сина!
-Я й не говорю погано, а говорю, як є! Він тобою потакає, як тільки може. А ти посміхаєшся тільки. Ти хоч сама розумієш, що виростиш з нього ледаря?
-Васильку, я ще раз тобі повторюю. Питання закрите! Мій син студент. І поки він навчається, я його забезпечуватиму. Твій дозвіл мені не потрібний! – уже майже кричала Оля.
-У мене взагалі немає права голосу? Чи ти тільки компліменти готова слухати? Ні, люба, тобі доведеться зважати на мою думку! – заперечував Василь.
-Ні, не доведеться. Якщо ти не замовкнеш, я піду прямо зараз. Знову! Два тижні тому ти мені обіцяв, що ми більше не торкнемося цієї теми. Забув? З пам’яттю не дружиш?
-Обіцяв! А як я можу дивитися, якщо він так поводиться? Ти заради нього останнє готова продати, а він цього навіть не цінує!
-Та хто тобі сказав, що він не цінує моїх старань? Олексій мене дуже любить. Він мені за все вдячний. Я ще раз повторюю, помовч, будь ласка! Розмову закінчено! – сказала Оля й пішла на кухню.
Звичайно, Василь пішов слідом. Його накрило відчуття хибної справедливості. Йому щиро здавалося, що він намагається допомогти.
-Олю, ти мене навіть не вислухаєш? Тобі не здається, що я заслужив хоча б це!
-От народи хоча б одну дитину, а потім вирости її, тоді й поговоримо! А зараз твої слова для мене – порожній дзвін заздрісника!
Василь мав доньку від першого шлюбу, але він востаннє бачив її років сім тому, поки її мама не переїхала в інше місто. Вони прожили разом тільки два роки, а коли розлучилися доньці було лише півроку.
-Заздрісника? Ти що думаєш, я заздрю твоєму оцьому?! Що за маячня? – навіть трохи здивувався він.
-Звичайно, заздриш! Йому всього дев’ятнадцять, а він має все те, чого немає в тебе!
-Ну так, матуся винаймає квартиру і щодня гроші на картку кладе? Цьому я маю заздрити?
-Ну, зважаючи на все, так! Тобі видніше! Інакше я взагалі не розумію, чому ти завівся!
-Я тобі просто намагаюся пояснити, що ти його вкрай розбалувала!
-Хочу і балую! Він мій єдиний син. Я можу собі це дозволити!
-Ніби зараз же ж не можеш! – єхидно підмітив Василь.
Здавалося, розмова починалася зовсім про інше. Оля сама не зрозуміла, чому Василь знову причепився до її Олексія. На порожньому місці.
Вони начебто сиділи й дивилися телевізор.
Рекламували якусь бігову доріжку. Василь сказав, що було б чудово і їм таку взяти. Навіть знайшов схожу модель за нормальною ціною.
Оля начебто теж була не проти покупки, але нагадала своєму співмешканцю:
-Тільки давай не зараз, а трохи згодом. Ти ж пам’ятаєш, я просила поки що обійтися без великих покупок, поки мені зарплату не виплатять. Раптом доведеться в тебе щось взяти.
По суті, поки що вона не попросила у Василя жодної копійки. Їй рідко затримували зарплату, а це був один із таких випадків.
Оля працювала в інтернеті. З дому виходила рідко. Хіба що тільки в магазин, якщо треба. Зазвичай вона була зайнята своїми справами. Сиділа тихенько за ноутбуком, щось друкувала, чи перевіряла, але платили їй за це непогано. У неї зарплата була у півтора рази більша, аніж у Василя.
Не мільйони, звичайно, але вона цілком могла собі дозволити винаймати квартиру і добре харчуватися. І сина забезпечувати.
-Олю, а тобі не здається, що якщо грошей не вистачає, то дехто міг би знайти підробіток?
-Дехто – це Олексій? Я ж сказала, що категорично проти. Я його в інституту відправила освіту здобувати, а не «Вільна каса» кричати!
-Він мужик! Він повинен розуміти, що гроші з’являються не з пустого місця!
-Він і без тебе це розуміє!
-Не розуміє і не зрозуміє, поки ти йому в дзьобику все приносиш!
-Це не твоя справа! Як же ти мене дістав! Досить уже!
Вони сварилися ще приблизно півгодини, аж поки розмова трохи заспокоїлась.
Оля вирішила поставити чайник, заварила чаю, зробила бутерброди з ковбасою.
-Ось, пригощайся, – підсунула вона тарілку Василеві.
Той глянув на їжу, скривився і відсунув назад.
-Не хочу я їсти… – пробурмотів він і раптом його очі округлились.
-Дивись! – раптом закричав він. – Навіть в тарілці шерсть! Як же мені твій кіт набрид. Стільки шерсті від нього. А ти за ним зовсім не прибираєш!
-Я прибираю двічі на тиждень. Частіше не можу!
-Ти ж удома сидиш? Тобі що складно віник у руки взяти, чи швабру?
-Я не просто вдома сиджу! Я працюю й заробляю гроші! І між іншим, більше, аніж ти!
Василь аж присів від несподіванки. І тут почалося…
Одна думка, що його жінка заробляє більше за нього, його дуже нервувала, але коли Оля сказала це з таким презирливим виразом обличчя, він розбурхався ще сильніше.
-Тобто я тепер і не чоловік, так?
-Я цього не говорила. Ти мене вже вивів! Я б, може, теж хотіла жити в ідеальній чистоті, якби хтось прибирав замість мене! Я просто хотіла сказати, що прибирання – це не лише жіночий обов’язок!
-А я що сказав, що тільки жіночий?
-Ні, не сказав, але скільки разів ти прибирав в цій квартирі відколи ми стали жити разом? Ні разу! А ми живемо разом уже півроку, якщо що!
Василь замислився на секунду, намагаючись згадати, чи це так, чи ні. Схоже, Оля цього разу не обманювала. Він і справді переклав домашню роботу на неї і не помітив цього, але це не стримало його запал.
-Ой, які ми ніжні, вже підмести і підлогу помити – прямо не знати що! І я до речі тут не насмічую!
-Я теж не насмічую! Це ти хочеш, щоб я цілими днями по будинку з ганчіркою бігала, вікна мила двічі на тиждень і підлогу двічі на день! Я тобі одразу сказала, що цього не буде, коли ми почали жити разом!
Оля справді попереджала Василя, що не дуже любить прибирати, коли він запропонував їй з’їхатися.
Вона одразу сказала, що прибирання буде двічі на тиждень строго у певні дні, не рахуючи якихось свят.
У всьому іншому вона пас!
-Я ж не знав, що від твого кота шерсть по всій квартирі валятиметься!
-Вона й не валяється! Ти її під мікроскопом виглядаєш? І годі кричати, ти мого котика лякаєш! Он уже під диван сховався!
Кіт і справді злякано дивився на них обох, навіть боявся вилізти зі свого укриття.
-Ой, які ми тут усі ніжні! – зневажливо пирхнув Василь. – Ти ні кота, ні сина виховати не в змозі! Один ходить і репетує ночами, а інший матір оббирає без совісті!
-Знову ти до нього причепився! Ти не хочеш вийти й прогулятися? Подихай свіжим повітрям, чи що!
-Йти я нікуди не збираюся! Це моя квартира!
-Та ну, а нічого що ми платимо за неї навпіл?
-Я тут раніше за тебе жив, значить, вона моя!
-Значить, завтра, я переїжджаю назад до сина! – закричала Оля, а потім забігла у ванну і зачинила за собою двері.
-Та й вали! Кому ти потрібна у свої сорок два!
Вона більше не могла виносити закиди Василя.
А колись усе так гарно починалося…
…Оля народилася та виросла у маленькому селищі міського типу.
Там вона закохалася, вийшла заміж, народила сина, а потім розлучилася з чоловіком. Її перший шлюб тривав лише п’ять років.
Після розлучення вона виховувала сина одна. Чоловік переїхав у інше місто, хоча справно платив аліменти до того, як синові виповнилося вісімнадцять.
Після закінчення школи Олексій вирішив вступати в інститут. Мама була тільки рада. Вона сама не мала вищої освіти, але вона хотіла, щоб синові пощастило в житті більше, аніж їй, тому обіцяла все сплатити.
Влітку вона поїхала разом із сином у те місто, де він збирався вчитися.
Вступні іспити були не потрібні, він і так пройшов за балами, бо ж з відзнакою закінчив школу. Оля хотіла допомогти синові облаштуватися на новому місці.
Ні, вона не була такою, що оберігає свого синочка, просто розуміла, що опинитися у великому місті після їхньої глушини буде, м’яко кажучи, незвично. До того ж їй хотілося подивитись, де він житиме.
Олексій не дуже хотів жити в гуртожитку, тому вмовив маму винаймати квартиру. Спочатку думав з кимось із нових друзів там жити, але потім йому на думку спала чудова ідея.
-Матусю, а залишайся тут зі мною. Дивись, яке місто гарне. Стільки всього цікавого! Чого ти в нашому селі не бачила? А тут справжнє життя! Працювати ти можеш із будь-якого місця, а так ми разом будемо!
Оля подумала, а чому, власне, й ні? І син під наглядом, і їй веселіше, аніж удома, а квартира у їхньому рідному містечку нікуди не подінеться.
У вихідні вони ходили разом у різні кафе, куштували нові страви. Іноді у кіно заглядали, а одного разу навіть мама розщедрилась на театр. Ніколи там раніше не була. Їм обом дуже сподобалося.
Там вони й познайомилися з Василем. Він сидів на сусідньому місці з якимсь своїм другом. Здавалося, був поціновувачем всього цього дійства.
Розговорилися, познайомилися, після вистави всі разом пішли в кафе.
Одним словом, у тому кафе Василь з Олею обмінялися телефонами. Потім вні запросив її на побачення, а потім ще на одне…
Вони зустрічалися кілька місяців, доки Василь галантно не запропонував своїй новій подрузі жити разом.
Олі не дуже хотілося кидати сина, їм було так весело разом, але й жити втрьох – було не найкращою ідеєю.
-Мамо, я буду в порядку! Не хвилюйся за мене! – сказав Олексій, проводжаючи маму з валізами.
Біля під’їзду вже чекав на машині Василь.
-Мені так шкода тебе лишати!
-Ми ж в одному місті живемо, часто бачитимемося!
-Гаразд! Домовились!
Оля йшла, але душею залишалася в цій квартирі разом із сином. Принаймні спочатку, потім вона поринула в сімейне життя з Василем, але не забувала про Олексія.
Раз на тиждень вона приходила до нього в гості і готувала їжі на тиждень, щоб син мав, що їсти. Він у принципі і сам міг би впоратися, але їй було приємно допомагати йому хоча б у цьому.
Іноді їй здавалося, що синові самотньо без неї, але Олексій запевняв, що в нього все гаразд. Він знайшов собі компанію, гуляв із друзями вечорами. Загалом, нудьгувати було особливо ніколи.
Перший курс пролетів майже непомітно. Точніше так здавалося після сесії.
На літо Олексій влаштувався на підробіток у супермаркет – вантажником. Отримував небагато, але на кишенькові витрати вистачало, тим більше в нього з’явилася дівчина, тож гроші були потрібні.
Літо закінчилося, почалося навчання. Підробіток довелося закинути. Було багато важких предметів, які потребували його уваги.
Мама одразу сказала, що платити за іспити та заліки не збирається, тому доводилося старанно гризти граніт науки.
Здавалося, все було майже ідеально, поки одного разу вона не посварилася з Василем через Олексія.
Поки син підробляв, то майже не просив у мами грошей, завдяки чому вона змогла зробити кілька корисних покупок для дому. Але як тільки почалося навчання, знову левова частка її коштів почала йти на сина.
Оля сама до ладу не зрозуміла, чого Василь раптом вз’ївся на її Олексія. Того вечора вони дуже посварилися.
Після тієї сварки вона вже була готова піти, але Василь вимолив у неї пробачення.
Вранці сказав, що був не правий, що шкодує про свої слова, що більше такого не повториться. І вона повірила…
Він здавався таким щирим. Вона була впевнена, що сварка закінчена. До того самого вечора, поки він знову не почав знову.
Тієї ночі вона так і не вийшла з ванної кімнати. Кинула собі рушник прямо в холодну ванну, під голову мочалку, так і заснула.
Тільки через кілька годин її розбудив кіт, який шкрябався у двері, адже там стояв його лоток. Оля впустила його і зачинила двері. Так вони й спали разом у ванній кімнаті.
Вранці, коли вона прокинулася, Василя вже не було вдома. Він пішов на роботу, навіть не вмився і не почистив зуби. Добре хоч туалет був окремо…
Недовго думаючи, Оля почала складати свої речі назад у валізи, попередивши сина, що переїжджає назад до нього.
-Що, все так погано? – засмучено спитав Олексій.
Сумно було чути мамин сумний голос у слухавці. Йому здавалося, що мама нарешті знайшла своє щастя.
-Так погано. Я не хочу з ним жити!
-Гаразд, я на навчання, ввечері побачимось. Хочеш, можу піти, допоможу тобі з переїздом?
-Не треба, я таксі викличу, сама впораюсь, але дякую!
Закінчивши з речами, Оля акуратно склала нещодавно куплену хлібопічку та кухонний комбайн у коробки і забрала їх із собою, а ще нову постільну білизну прихопила. У господарстві зайвим не буде.
«Вали звідси», «Кому ти потрібна у свої 42…».
Як же ж прикро було чути такі слова від Василя… Багато образливих слів було сказано того вечора.
Вона саме розбирала валізи вже вдома, коли Василь «прокинувся» і написав їй:
-Доброго ранку.
-Він зовсім не добрий!
-Олю, пробач мені…
-Не пробачу.
-Я був не правий. Мені шкода, що я тебе образив!
-Це вже не мої проблеми. Я поїхала.
-Куди?
-До сина.
-Але навіщо? Ти ж ще вчора казала, що любиш мене!
-Більше не люблю! – відповіла Оля й додала його номер у чорний список.
Увечері Василь повернувся в порожню квартиру. Розкидані речі, та сама шерсть на підлозі, на кухні безлад.
Прибрати Оля не зволила. Мабуть, хотіла, щоб він і сам пригадав, як це робиться задля різноманітності.
Сумно йому стало, але довелося взятися за ганчірку, щоб навести порядок. Гордість не дозволила Василеві знову піти і вибачитися, але Оля анітрохи не засмутилася.
Вона була вдома разом із сином. Вони замовили на вечерю піцу, дивилмсь кіно та насолоджувалися розмовами один з одним. Звичайно, на душі у неї було важко, але коли поряд рідна людина, то стає легше.
-Добре, що ти повернулася! – усміхнувся їй Олексій. – Я сумував за тобою!
-Ах ти ж, але ж і не зізнавався! – сказала Оля і поцілувала його у щоку.
…Так і закінчився недовгий роман Олі та Василя, бо ніхто не має права погано говорити про чужих дітей, ніхто не сміє ображати ніжні материнські почуття…
Щоправда, Василь цього так і не зрозумів…
