Стояла нестерпна спека. Серпень, схоже, і не здогадувався, що незабаром осінь. Не збирався він здаватись.
Пляжі були повні людей. Вода була теплою, а сонце гріло, як у липні.
Усі були задоволені, окрім тих, кому довелося насолоджуватися останнім літнім теплом у задушливому офісі.
Кондиціонер, як на зло, зламався. І хоч Віктору Васильовичу кожен вважав своїм обов’язком повідомити про проблему щонайменше двічі, він вдавав, що нічого не чув.
Звичайно, навіщо витрачатись на ремонт кондиціонера, якщо осінь не за горами?
– Ну і задуха, – сказала Люба, обмахуючись якимись паперами. Напевно, дуже важливими. – Зараз би на річку… Пити холодний квас і насолоджуватися сонячним теплом.
– Ой, не кажи, – сказав Матвій, менеджер із закупівель. – У мене в друга відпустка, то він кожні п’ятнадцять хвилин мені скидає фотографії. На риболовлі він, бачте! На човнику катається! Заблокувати його, чи що…
Офісом прокотився смішок.
– А мені вже набридло це літо, – буркнула Рита.
Місцева красуня зараз була такого ж червоного кольору, як і її кофтинка.
– Швидше б осінь. Я собі таке пальто купила…
– Слухайте! – Підскочила Люба. – А що ми ниємо? Завтра вже п’ятниця, давайте махнемо на всі вихідні на природу? Влаштуємо корпоратив, насолодимося свіжим повітрям, накупаємося за всі спекотні дні, які ми просиділи в офісі!
– А я за! – сказав Матвій. – Візьму вудки, втру носа цьому Грицьку! Нехай він мені тепер заздрить!
– Я теж не проти… Правда, жити в наметі це для мене таке собі, – сказала Рита під сміх своїх колег. – Мої знайомі відкрили турбазу. Все новеньке, свіженьке. Будиночки чудові! Поруч ліс, річка та й розваги є.
– Це добре, – сказав Петро, який, здавалося, весь цей час посилено працював.
Але, мабуть, теж тільки вдавав.
– Ну то що, всі згодні? Я можу написати їм усе уточнити.
– А ціна яка? – Запитала Наталка.
Не дарма вона була бухгалтеркою, гроші рахувати любила.
– Ну, це не так вже й дешево, але раз на рік можна! То я ще й знижку попрошу. За знайомство та за те, що ми такою величезною компанією приїдемо. Скільки виходить? Підніміть руки і одразу скажіть, хто буде з дружинами, чоловіками, дітьми та іншою живністю?
Рита всіх перерахувала, а на Олі, логістці, спіткнулася.
– А ти чого руку не підняла?
– У мене не вийде, вибачте, – через силу посміхнулася Оля. – Я б із радістю…
– І що в тебе за такі плани, що ти з колегами їхати не хочеш? – Уточнила Рита.
– У мене ж донька у перший клас іде, все докупити треба, на збори сходити… Коротше ніяк.
– Фух, нудьга… Я думала, ти на побачення побіжиш! Пора уже!
– Рито! – підштовхнула її Люба. – Відчепись від людини! Не всім же ж бути такою легковажною!
– До речі, така легковажна зараз зробить вам максимальну знижку! Тож ви давайте обережніше зі словами.
Будиночки були вільні, Рита все забронювала. Сума вийшла чималенькою, але цілком підйомною, враховуючи красу місця і те, що ще й сніданки з вечерями входили в ці гроші.
Робота офісу стала. Усі тепер тільки й обговорювали майбутню поїздку.
– Треба підготувати снасті, – потирав руки Матвій. – У магазин заїхати…
– А ще треба вирішити, хто і що з їжі візьме, – сказала Наталка. – А то я знаю вас, мужиків, приїдете з однією вудкою!
– А чому з однією? З трьома мінімум, – засміявся Матвій.
Всім було весело, всі були в передчутті від майбутніх вихідних, і ніхто не звертав увагу на Олю, яка засумувала. Вона посилено вдавала, що працювала, але всередині було так гірко. Їй би теж хотілося поїхати, абстрагуватися від проблем. Але ніяк…
Пів року тому вона розлучилася із чоловіком. Він покинув не тільки її, а ще й їхню доньку Софійку. А останнім часом навіть аліменти не сплачує. По всіх паперах він не працює, але Оля знала, що це не так. Можна було б піти до юристів, але сил і часу просто не було.
Власне, у цьому й була причина, чому вона відмовилася. А конкретніше, у грошах. Їх дуже не вистачало.
Так би Оля впоралася. Вона вміє заощаджувати. Але проблема була в тому, що квартиру їй доводилося винаймати, і на це йшла більша частина зарплати.
Та навіть до цього вона звикла, вистачало їм із Софійкою грошей. А тут школа…
Виявилося, що зібрати дитину до школи – майже те саме, що видати її заміж. За витратами.
Канцелярія, портфель, змінний одяг, взуття – все це влітало в копійчину. А грошей залишалося дедалі менше.
Оля не любила скаржитися, от і не сказала своїм колегам, що вона не знає, як дожити до зарплати.
Вчора, наприклад, вона Софійку годувала картоплею з котлетою, а сама їла порожню картоплю. Тому, що їй котлет уже не вистачило.
Та й обід Оля сьогодні пропустила, казала, що багато роботи. Лише з’їла канапку із найдешевшим сиром.
Але чомусь було соромно за все це. Вона ж старається, працює, не хоче, щоб дочка себе якоюсь обділеною відчувала. І все одно, начебто не справляється.
І цей відпочинок Олі, здавалося, був просто необхідний. Але вона не могла його собі дозволити. На її картці двісті гривень, і в гаманці ще сто. Як майже тиждень за ці гроші жити?
Робочий день добігав кінця, а всі не розходилися. Складали якісь списки, планували дозвілля. Оля з усіма попрощалася і попрямувала у бік дитячого садка. Її доньці доведеться в нього ходити до самої школи, бо нема з ким її залишити.
– Даремно Оля з нами не їде, – сказала Рита. – Багато втрачає. Їй би відпочити, про свого чоловіка недолугого забути. І дівчинка б її теж погуляла.
– Ну, не може, значить, не може, – розвів руками Петро.
І тут з іншого боку кабінету пролунав смішок. Там Марія Павлівна мила підлогу. Їхня місцева прибиральниця була з тих людей, яка наводила страх навіть на директора. Не дай Бог по вимитій підлозі пройдеш.
– Що таке, Маріє Павлівно? – запитала Наталка.
– Смішні ви! Працюєте, начебто, разом, а як сліпі кошенята! Нічого не бачите!
– А що це ми не бачимо? – обурився Матвій.
– Грошей у Ольги Миколаївни немає, ледве виживає. Мужик її колишній аліменти не платить, а ви навіть не помітили, що вона обідати перестала ходити. Ще й дитину до школи зібрати треба! А ви знаєте скільки це коштує? Мій онук пішов у перший клас, так його батьки грошей віддали, як дві мої зарплати. А ви: «Дарма не поїхала!»
– А ви все це звідки знаєте? – обережно запитала Люба.
– А тому, що помічаю все! Та й чула, як вона розповідала комусь, що чоловік аліменти не платить. Бачила, як копійки рахує!
Марія Павлівна щось ще бубоніла собі під ніс, а решта зніяковіли.
– Як це ми не помітили? – першою сказала Люба.
– І вона, молодець! – буркнула Рита. – Ні б сказати нам правду!
– Незручно їй, – похитала Наталка головою, – сама намагається впоратися.
Усі замовкли.
– І що робити? – запитала Рита. – Я тепер не зможу спокійно відпочивати!
– Так, – Наталка всіх обвела поглядом, – в моєї доньки залишилася купа одягу. Вона всього на три роки старша за Оліну Софійку. Я їй все принесу.
– Треба ще всяку нісенітницю купити, типу ручок, зошитів, – запропонував Петро. – Навіть якщо вже закупилася, все одно знадобиться!
Усі закивали головою.
– І взагалі, не кинемо ж ми її? У суботу вранці приїдемо та заберемо. А за неї і доньку заплатимо. На всіх не так вже й дорого виходить.
Усі були згодні. На щастя, життєва ситуація інших була набагато кращою…
…Оля прокинулася від дзвінка у двері. Вона нікого так рано не чекала і навіть не могла уявити, хто ж це там прийшов до неї.
А як вона здивувалася, коли відкрила двері!
– Ви чого тут? – ахнула вона, дивлячись на своїх колег. – Вихідні ж…
– Ось саме тому ми й тут, – не чекаючи на запрошення, Рита зайшла в квартиру. – Вихідні. Де твоя донька?
– Спить… – сказала Оля. – А що таке?
– Буди, і сама збирайся. Ти їдеш із нами.
Оля застигла, нічого не розуміючи.
– Я ж сказала, що не зможу.
– Ми все знаємо, Олю, – сказала Наталка. – І нам так соромно, що ми навіть нічого не помічали.
– Ви про що? – Зніяковіла Ольга.
– Коротше, я тобі привезла одяг для Софійки. Він гарний, до школи підійде. Моя Марійка з нього виросла просто…
– Дякую, звісно…
– А ще ми тут набори класні взяли, – дав Олі в руки пакети Матвій. – Там усілякі ручки, затирачки й інші олівці.
– Ви чого, та навіщо?! – Оля мало не плакала.
– А ще ми гостинців привезли, – сказав Петро. – Де кухня? Ага, бачу…
– Дякую, правда… – Оля ледве трималася. – Але все одно я не можу поїхати, я просто не маю грошей на це.
– А ми що, гроші просимо? Давай збирайся, бо не встигнемо насолодитися вихідними.
– Я так не можу.
– Олю, – усміхнулася Люба. – Ти нас усіх постійно рятуєш. Дай хоч раз виручити тебе…
Оля й Софія їхали відпочивати на природу. У душі у жінки були змішані почуття.
Їй було трохи соромно, але в той же час так радісно!
А ще вона розуміла, що нехай їй не пощастило з чоловіком, зате шалено пощастило з колегами…
