Ольга приїхала додому на канікули. Вона навчалася у медінституті. Батьки жили в передмісті, тож добиратися було лише півгодини автобусом. В одній руці вона тримала невелику валізу з речами, а в іншій стискала конверт із листом. Їй не терпілося повідомити батьків дуже важливу новину.
– Мамо, тату! Я отримала спадщину!
Мама подивилася на Олю так, що в очах можна було побачити промальовані питання.
– Ти нас розігруєш? – здивовано запитала мама.
– Ні, мамо, сама читай.
Оля простягла конверт із листом. На ньому значилося прізвище, ім’я та по батькові її дочки.
Мама відчинила конверт і стала вголос читати.
Мельник Антоніна Вікторівна заповідає свою спадщину Бондаренко Ользі Станіславівні, 1994 р. народження.
Лист був від Нотаріуса. Також у ньому говорилося, що треба заявити про себе і почати процедуру вступу у спадщину.
– Так, я тепер все зрозумів, – сказав тато.
– Це ж моя двоюрідна сестра. З якою ми посварилися ще в молодості і з того часу не спілкувалися. Я якось хотів налагодити з нею стосунки, але вона нічого й чути не хотіла. Це була жінка з важким характером. Дітей у неї не було. А в особистому житті не складалося. Це твоя тітка, яку ти ніколи не бачила, – звернувся він до Ольги.
– Так, несподіваний поворот. Мені навіть не по собі, – сказала мама.
– Швидше збирайтеся мені натерпиться вступити у спадок і подивитися, що насправді заповіла Антоніна Вікторівна, – промовила Ольга.
– Так, але це Житомир, і я не можу зараз поїхати. У мене робота, – сказав тато. – Дуже серйозний проект. Ви ж знаєте, як мені важливо все тримати під контролем.
– І мене зараз нема кому замінити на роботі. Дочко, ти ж знаєш, період відпусток іде, – додала мама.
– Тоді я поїду сама. А ви мене спонсоруєте, – посміхнувшись, сказала Оля.
– Добре, ти вже самостійна. Давайте замовимо квитки. Звичайно, це все хвилююче, але я думаю, подивитись спадщину треба – сказала Людмила Федорівна, мама Олі.
Минуло ще два дні перед тим, як Ольга поїхала у Житомир. Там вона зупинилася у невеликому готелі. І того ж дня, не відкладаючи, заповнила всі документи у нотаріуса. Де він вручив їй в’язку ключів.
– Один із ключів від квартири, – сказав Олексій Сергійович.
– Інші не знаю від чого. На місці розберетеся, – продовжив нотаріус, чемно простягнувши зв’язку.
Оля вийшла з будівлі та ввімкнула навігатор. Їй треба було дістатися вулиці Вузької. Вона швидко знайшла потрібний будинок. Це була дуже симпатична споруда. Двір виявився обгороджений. Ольга підібрала підходящий ключ від домофону та увійшла. У під’їзді було дуже чисто та красиво. Підлога виблискувала і переливалася блакитно-сірими відтінками.
Ольга піднялася на третій поверх та побачила потрібний номер квартири.
– Оце так, – сказала Оля, дивлячись на вхідні двері.
– Що буде далі? Ще краще? – промовила вона у слух.
Оля стала шляхом виключення підбирати ключ до дверей. Почала з найбільшого і мала рацію.
Коли вона відчинила двері, то ахнула. Яке було оздоблення.
– Моя тітка була багатою? Та це просто музей якийсь. Не можу повірити своїм очам.
У коридорі стояло шикарне крісло з різьбленими ручками, немов із золота. На підлозі був постелений дорогий ламінат темно-коричневого кольору.
У квартирі було дві кімнати та кухня з’єднана із залом. Оля переміщалася з однієї кімнати до іншої, розглядаючи все детально, що зустрічалося їй на шляху. Вона ніколи не жила у такій розкоші.
– Люстри, стільці, столи. А який шикарний диван, – розповідала вона мамі телефоном.
– Я просто не хочу виходити з цієї квартири. З двома ключами я розібралася. Але їх у зв’язці чотири. І два з них зовсім малесенькі, – сказала Оля мамі у слухавку.
– А може, від якоїсь скриньки чи шухляди. Ти озирнись, можливо, щось ще побачиш, – порадила мама.
Оля сіла відпочити на диван і побачила на комоді гарну скриньку. Спробувала її відкрити, але не змогла.
– А! Ось для чого ще ключики, – подумала Оля.
Вона почала підбирати, і один із них підійшов. Але в скриньці нічого не виявилося цінного, тільки листок у клітинку, складений удвічі.
Вона розгорнула цей трохи пом’ятий лист, сіла на диван і почала читати.
Я Мельник Антоніна Вікторівна віддала свою доньку Мельник Інну Олексіївну до дитбудинку у м.Житомир.
Мої рідні. Вибачте мені, якщо ви зараз читаєте мого листа. А ви, напевно, читаєте, тому що я заповідала свою квартиру своїй племінниці. Моя дочка нездужає і перебуває у вкрай тяжкому стані. Інна народилася із недугою. І в мене не було можливості доглядати за нею. Я часто відвідувала її. А тепер коли мене немає, прошу це зробити Вас.
Пробачте мене.
На обличчі у Олі виступили сльози. Вона не могла зрозуміти, як, живучи в такій розкоші, людина не могла знайти варіанти і не залишила свою дочку у себе.
Оля зателефонувала мамі і почала читати. Те, що вона прочитала у листі, ніхто не очікував почути. Вони вирішили, щоб Ольга з’їздила до притулку і все дізналася.
У цей день у Олі було тріумфування і захоплення, а потім настрій змінився на смуток. Вона уявила, як нездужа і безпорадна дитина все життя прожила в дитбудинку, а потім у притулку.
Недовго думаючи, Оля почала розшукувати цей притулок, де мала жити її двоюрідна сестра.
Вона годину їхала таксі. Це вже була околиця міста. Будівля нагадувала покинуту школу. Трохи обшарпану та непомітну.
Оля зайшла до притулку і спитала про Інну. Але їй відповіли, що вже місяць тому Інни не стало.
– Ось так день, – промовила Оля.
– І радісно і сумно на душі, – подумала Оля і глибоко зітхнула.
——————————————
Минув час. Оля вирішили не продавати квартиру, а зробити там ремонт, освіжити. Вона давно мріяли мати своє затишне гніздечко. Несподівана спадщина принесла їй і радість, і смуток. Але життя продовжується.
