Лариса сиділа зі своєю подругою Олею в недорогому маленькому кафе.
-От як тільки я з мамою поговорю по телефону, то одразу почуваюся винною і взагалі нікудишньою дочкою! – скаржилася Лариса.
-Як тільки подзвоню їй, так і чую від неї, що їй сумно і нудно. Грошей не вистачає, пенсія маленька. Що вона слаба і допомогти їй нема кому. Забирай її до себе в місто і все тут! А куди мені її взяти, Олю? Ось куди? Самі з сином по орендованих квартирах живемо…
-Ларисо, та ти поясни їй все, вона повинна зрозуміти. Що вона думає, якщо Київ, то тут медом намазано? Як би не так. Дивна вона якась у тебе, чесно кажучи, – дивувалася Оля.
Лариса була родом із невеликого містечка. Там вона народилася, там пройшло її дитинство та юність. У цьому ж місті вона зустріла своє перше кохання, вийшла заміж і народила сина.
Проживши у щасливому шлюбі, так їй здавалося принаймні десять років, вона пережила і першу драму у своєму житті – важке розлучення.
Причиною стала зрада чоловіка. Після цього, вона вирішила переїхати в Київ.
Житла у неї власного в рідному місті не було, щоб можна було його продати і почати нове життя. Тому Лариса винайняла квартиру, де й оселилася з восьмирічним сином Ігорем.
Ігор навчався в школі, а Лариса працювала в невеличкому мінімаркеті, який був поруч з будинком. Грошей ледь вистачало на продукти.
-Олю, ну ти знаєш, як ми живемо з Ігорем. Тут хоч би якось прожити! А Ігор росте. Він ще маленький, а їсть, як великий! Не знаю як далі жити. А на чоловікові аліменти не пошикуєш.
У нього там теж дитина народилася. Тож нам з Ігорем від нього копійки тільки й дістаються, – продовжувала скаржитися подрузі Лариса.
Фрукти, шоколад, гарні продукти Лариса могла дозволити купувати лише синові. Сама сиділа на макаронах і кашах.
Речі на розпродажі купувала, взуття теж. А якщо заслабне хтось, то тоді взагалі… Слава Богу, хоч здоров’я Бог їм дав…
Мама Лариси була жінка не дуже стара. Їй шістдесят три. Такі ще заміж виходять. Але ні, вона себе вважає дуже старою та немічною.
-Оля, ну шістдесят три це ж ще не прямо старість, я так вважаю. Ти тільки спробуй їй це скажи! Образиться ще й як. А яка вона слаба! Прямо далі вже нікуди. Як не подзвоню так вона скаржиться, що заслабла. І тиск, і нерви.
-Ларисо, може і справді вона заслабла? Не стара, але й не молода.
-Може і заслабла, Олю, а що я на відстані щось зроблю? – зітхнула Лариса.
Наталія Петрівна, мати Лариси давно вже ніде не працювала. Була на пенсії. Особливих уподобань та захоплень у неї не було.
Не любить вʼязання, не шиє, не читає. А дуже любить дивитися телевізор. Всілякі шоу про сімейні проблеми. Вона із задоволенням це слухає, а потім обговорює із нечисленними подружками.
Або дзвонить доньці обговорити ситуацію в країні. Що в країні все погано і добре не буде ніколи, а тільки гірше. І взагалі…
-Олю, та якби у мене навіть своя трикімнатна квартира була, ти знаєш, я б ще подумала брати маму до себе чи ні. Це правда. Непроста вона людина, хоч і я люблю її все одно. Мати все-таки, – продовжувала Лариса.
Але в даний час у Лариси немає ні трикімнатної, ні однокімнатної і взагалі нічого немає. І везти маму в нікуди принаймні нерозумно…
Там у своєму містечку у мами була двокімнатна квартира. Нехай не дуже велика, але своя. Наталя Петрівна пропонувала доньці її продати і на ці гроші, якось щось купити в столиці. Але Лариса була проти цього. За ці гроші в Києві нічого не купиш. До того ж у маминій квартирі прописані всі вони троє. Квартиру продадуть, а з пропискою тоді що?
-Оля, ось вона мені говорить: – Давай продамо, давай продамо… Продати то не важко, а потім що! Без нічого залишимося. Так хоч, щось, і повернутись є куди. Розумієш?
-Звичайно ти маєш рацію, Ларисо. А мати це розуміє? Слухай, а якщо здати в оренду квартиру, га? А маму до тебе забрати? Хоч якісь гроші…
-Та я тебе прошу… Які там гроші. Це тобі не Київ. Цих грошей на оплату тієї ж квартири й вистачить…
Скільки разів Лариса намагалася втлумачити матері, що вона не має ні умов, ні можливостей. І що в однокімнатній втрьох важко і що місця немає і таке інше. Та стояла на своєму:
-Ларисо, доню, а я на кухні можу спати. Диван поставимо і все. І мені вистачить…
Але квартира, розуміла Лариса, це не єдина проблема, яка може бути. Мама не молода. Як і за які гроші за нею доглядати? Пенсія у неї маленька, а в Києві так її взагалі ні на що не вистачить. Тому Лариса розуміла, що покликавши маму до себе жити, вона отримає ще одну дитину. От і все.
Оля подивилася на годинник. Вони сиділи в кафе вже майже годину і скарги подруги їй набридли. Тим більше вона розуміла, що історія з Ларисиною мамою, нічим добрим не закінчиться. Якщо та надумає її забрати до себе.
-Слухай, Ларисо, та скажи їй один раз рішуче “ні” і все! Що ти тягнеш! Скажи, мовляв, мамо, я не можу тебе забрати, бо не можу! Вона ж не стара ще, щоб няньчити її… Вона тобі проблеми зробить, розумієш ти це? У тебе і так не солодко у житті. Тобі Ігоря ще треба виховати, а тут мама ще. Невже вона не розуміє? – розізлилася раптом Оля.
Лариса зітхнула і полізла по гаманець. Вона зрозуміла на вигляд подруги, що тій пора йти… Треба розходитися.
Лариса не поспішаючи йшла до свого будинку. Ігор ще не прийшов, він був на додаткових заняттях. І в неї ще години дві вільного часу. Вона йшла і думала.
З одного боку, вона докоряла собі за те, що була поганою дочкою. Десь у глибині душі вона розуміла, що насправді все це відмовки і за бажання можна зробити все. І навіть запросити до себе маму.
І в цьому, напевно, були б свої плюси. Лариса могла б змінити роботу, знаючи, що Ігор не сам. А квартиру Наталії Петрівни насправді можна продати та взяти іпотеку. І жити можна втрьох і в однокімнатній. Буває люди і в гірших умовах живуть.
Але проблема в тому, що Лариса з сумом уявляла, як у неї поселиться її мати. Вона й заміж так стрімко вискочила, аби не слухати її скарги щодня… Її це просто вводило в ступор. Мама завжди була незадоволеною. Усім та всіма. І подорослішавши, Лариса почала розуміти свого батька, який просто пішов від її матері, не витримавши щоденних претензій.
І вже, підійшовши до будинку, Лариса вирішила, що, як тільки Наталя Петрівна зателефонує і знову заведе розмову про переїзд, вона рішуче їй відмовить.
І все! І нехай ображається на здоров’я! Лариса стоятиме на своєму!
