Майбутня свекруха, Валентина Іванівна, від початку не надто довіряла потенційній невістці, Ользі. А якщо покласти руку на серце… то зовсім не довіряла! Жінка була впевнена: раз син, Руслан, закохався, то розмірковувати тверезо вже не може. Отже, хтось має тримати ситуацію під контролем.
Але як? Щодня приїжджати у квартиру сина? Це ж себе не поважати. Та й незручно. І невістка, хитра, могла щось запідозрити. Вони он які, підступні, нині! Розповідей про свекрух начитаються і чекають, коли та приїде перевіряти квартиру.
Ситуація здавалася Валентині Іванівні безвихідною… Проте доля сама підкинула їй рішення. Приїхавши до сина під пристойним приводом, привітати невістку з 8 Березня, Валентина Іванівна затрималася у під’їзді. Вона вирішила “почитати” оголошення про злісних неплатників під’їзду і тут… Прямо перед її носом відчинилися двері, і на сходовому майданчику Валентина Іванівна побачила даму.
– Здрастуйте.
– Здрастуйте… – та придивилася.
– Ви живете тут, так?
– Так. А ви що, з управлінської компанії? Я все вчасно сплачую, – швидко виправдалася сусідка.
– Ні, ні. Я до сина у гості прийшла. Він у п’ятій квартирі живе. З дівчиною.
– А! Знаю! Це ж навпроти моєї квартири. Тепер зрозуміло, хто у сусідах у мене. Ну… Приємно познайомитись.
– Взаємно. Я Валентина Іванівна.
– Дарина. Семенівна, – представилася та. Сусідка виявилася молодою, жвавою жінкою, в якій було щось знайоме… Валентина Іванівна примружилася:
– Дарина Семенівно… А ми з вами ніде раніше не перетиналися?
Дарина теж задумалася, потім вигукнула:
– Так, знаю! Ви ж на консервному заводі працювали?
– Точно! – пожвавішала Валентина Іванівна. – Дарина, ну звичайно! Ми ж з тобою на перервах завжди кісточки начальству перемивали! А пам’ятаєш… Петра Петровича?
– Хто його забуде? Хто носить вусики, тому…
– … Відкрито шлях… – відповідь “запікнув” дзвінок домофона.
Обидві засміялися.
– Валю, а чого ми стоїмо в під’їзді? А ходімо до мене, на чай?
– Ходімо! У сина наречена зовсім нетямуща. Нічим не пригостила, – поскаржилася Валентина Іванівна. – Я хотіла млинці посмажити, та вона мене до плити не пустила. Мало не посварилися!
– Ех, сучасна молодь така… Палець у рот не клади! – зітхнула Дарина. – А ти, Валю, така сама господарська. Пригадую, які ти огірки солила! Пальчики оближеш!
– Так, господарська, досі закручую банки. Тільки кому їсти? Невістка каже, що там один оцет та сіль. І син з нею разом перестав мої закрутки їсти. Хоч продавай.
– А ти мені принось. Я за милу душу все з’їм!
– Ти розумієшся на домашній їжі! Не те, що деякі… – хмикнула Валентина Іванівна. – А ти давно тут живеш?
– Буде 5 років.
– Переїжджати не збираєшся?
– Ні. Куди мені? А що?
– У мене до тебе одна справа є…
Так у Валентини й народився хитрий план.
Згадавши, що Дарина обожнює домашні соління, свекруха зрозуміла: ось вона – ідеальна кандидатура на роль розвідниці.
– Говори. Чим зможу… Допоможу.
– Дарино Семенівно, ти ж розумієш, материнська душа завжди відчуває біду, – по-змовницькому почала Валентина Іванівна. – А в мене тривога: син із цією… ну, з Ольгою живе.
– З якою ти мало не посварилася через млинці?
– Ну, так.
– А наче дівка нічого, гарна.
– Йому дружина потрібна, а не статуетка у сервант. А раптом вона йому суп без м’яса зварить? Чи шкарпетки не випере?
Дарина зрозуміло кивнула. Молодь нині й справді стала безвідповідальною.
– Що мені робити? Шкарпетки твоєму синові перевіряти? – Сусідка засміялася.
– Та нічого особливого! Зайдеш до них під якимось приводом – то сіль позичити, то цукор – і ненароком глянеш, що і як. Тільки ти мені все доповідай.
Дарина задумливо почухала підборіддя. Видно було, що жінка вагалася. Потрібно було її простимулювати.
– А я тобі привезу за це цілу сумку своїх огірочків та інших закруток! – Запропонувала Валентина Іванівна. – Огірочки хрумкі, помідори з часничком… Смакота!
– Давай! Все одно сусіди, далеко ходити не треба. Придумаю щось. – Очі Дарини засвітилися. Договір було укладено.
Домовилися, що стеження розпочнеться наступного тижня.
З понеділка, приходячи додому з роботи, Дарина під різними приводами шастала до квартири молодих сусідів. То попросити сіль, то вкрутити лампочку, то раптом їй здалося, що таргани бігають сходами, і треба перевірити, чи не в них завелися.
Дарина Семенівна потай окидала поглядом квартиру, прислухалася, принюхувалась і навіть робила фотографії, а потім доповідала про свої візити Валентині Іванівні.
– Чула, як Ольга суп пересолила! Руслан тільки ложку скуштував, а потім їсти не став. Я у них солі попросила, він сказав суп забрати та ним солити. З почуттям гумору у твого сина все чудово. А ось із господарством у невістки так собі. Права ти була: бардак у них у квартирі! Ну, що за покоління?
Наступного дня Дарина Семенівна пішла шпигувати на лаву.
– Уявляєш, Іванівно, світло в них вимкнулося тільки о першій ночі. Чим вони там займалися? Я вже втомилася сидіти, чекати. Загалом з тебе три банки огірків. І малинове варення, щоби мені імунітет підвищити після таких нічних походів.
Валентина Іванівна кивала.
– Ти до них ще йди. Я турбуюся, як мій синок їсть. Якщо Оля зовсім не вміє готувати, то я його підгодовуватиму.
– Гаразд. Запитаю в нього прямо. Завтра мені прийде вікно підтягнути. Я поскаржилася, що майстер був, грошей взяв, а з вікна почало вітер пропускати… Виявляється, у твого сина і руки з правильного місця.
– Ще б пак! Кажу ж, треба йому наречену під стать! А не цю… Ольгу.
А Ольга тим часом все більше напружувалася, що сусідка надто цікавиться їхнім життям.
– Руслан, ти куди? – спитала вона у нареченого.
– До сусідки.
– Навіщо?
– Допомогти з вікном.
– У неї що немає рідні? Чому вона до нас за допомогою ходить?
– Не знаю…
– Ця Дарина Семенівна почастішала! Вона вже тричі просила цукор, двічі перевіряла батареї, одного разу прийшла з’ясовувати, чи не капає у нас кран! І головне, все щось випитує!
Руслан хмикнув:
– Може, їй нудно.
– Так? А як тобі її останній візит? Вона прийшла “просто поговорити” і, поки я говорила, вона взяла і в каструлю заглянула! Потім каже: “А що варите? Не пересолено?”
Руслан пирхнув від сміху.
– Смійся, смійся, – пробурмотіла Оля. – Але це мені не подобається. Вона явно щось винюхує! А може… Може, вона на тебе поклала око?!
– Їй під шістдесят!
– І що? Багато хто любить молодших чоловіків.
– Не кажи нісенітниці. Я люблю тебе, а що там у сусідки з головою мені взагалі нецікаво. Але якщо я обіцяв, то допоможу з вікном. Там справ на п’ять хвилин.
Руслан повернувся додому через півгодини, спантеличений. Сусідка питала, наскільки часто пере йому шкарпетки Оля.
– Оля, а що в мене від ніг пахне? – спитав він наречену.
Та подивилася на нареченого як на дивну людину.
– Гаразд, вибач. Не дуже коректне питання. Просто…
– Що?
– Дарина Семенівна… Вона про мої шкарпетки спитала.
– Та вона не в собі! – Оля пішла до кімнати та рішуче відкрила сайт за оголошеннями. Вона вирішила, що сусідство з такою дивною жінкою ні до чого доброго не приведе.
Минуло два тижні.
Валентина Іванівна занедужала. На якийсь час вона втратила пильність і перестала зідзвонюватися з сусідкою. А коли їй стало краще, вона сама вирішила навідатися до сина.
Мало що…
Валентина Іванівна не стала попереджати про візит і задоволена вирушила з перевіркою особисто. Зібрала банки із соліннями, варення, пиріжки – повний набір, щоб пригостити сусідку та зайти в гості після візиту до сина. Жінка ледве дотягла сумку до таксі і поїхала на розвідку.
Доїхала вона швидко. Подзвонила у двері. Тиша. Постукала у вікно. Знову нічого. Дивно. День був вихідним, і син мав бути вдома.
Вирішивши, що закохані вирушили на прогулянку і час зайти до сусідки, вона вирушила до Дарини Семенівни.
– Привіт! А ти не знаєш де мої? – підозріло примружилася вона.
Дарина знизала плечима:
– Та з’їхали кілька днів тому! Нову квартиру винайняли.
– Де?!
– Уявлення не маю. Думала, що ти знаєш. Він же твій син. Хазяйка сказала, що у них термін оренди скінчився, продовжувати не стали. А ти хіба не знаєш?
Валентина Іванівна застигла. Отак номер! Без попередження навіть матері не сказали! Це все Оля, негідниця! Вивезла синочка, Руслана!
Дарина тим часом зиркнула на банки в руках Валентини Іванівни.
– Ну, коли вже привезла… Давай. Я відпрацювала на повну.
Валентина Іванівна стиснула зуби, але віддати довелося. Дарина Семенівна, щаслива, забрала соління в шафу, а майбутня свекруха не найкращої невістки залишилася стояти в задумі.
Хто ж тепер стежитиме за сином?
– Гаразд, Дарино, поїду. Буду дізнаватися нову адресу. Дивишся, і там знайду свого “розвідника”.
– Валю, ти, звичайно, сама вирішуй. Але я на твоєму місці задумалася б, чому тобі син не сказав, що з’їхав. Може, здогадався? Я напевно їх дістала своєю настирливістю. А він напевно бачив, що ти заглядаєш до мене на чай.
– Все, можливо. Але я це так не залишу, – сказала Валентина Іванівна. Вона була роздратована ситуацією. А хіба вона поганого для сина хотіла? Ні. Благими намірами… Ну, а далі самі знаєте.
