-Олечко, люба, ну куди тобі у село їхати? Ти з освітою, розумниця й красуня, все життя в місті прожила…
А він селянин звичайний. Що ти робиш? Невже кохання таке сильне, що ти комфорт на таке зміниш? Та й яке кохання у старих вже?! – сумно говорила подруга Людмила, засмучена новиною, яку щойно почула.
-Людо, ну і що мені моя освіта? Куди мені її подіти? І не такий він і з села вже. Він, Василь мій, хороша людина і дуже вихований.
У місті такого ще спробуй знайди. Любов? Ось тут ти маєш рацію. Яке кохання у нашому віці? Мені п’ятдесят вісім, а йому шістдесят. Але він мені подобається, очі у нього добрі і я йому до душі припала. Я ж бачу. Та й будинок у нього в селі великий, місця всім вистачить. А в місті не можу більше.
Хоч у нас і трикімнатна, але ми останнім часом не дуже добре вживаємось. Зять у мене з характером, внучка підростає, місця більше треба… А так Насті, внучці, кімнатка буде. А взагалі, хоч у мене дочка й гарна, але сама знаєш на одній кухні дві господині…
-Ну ось я так і знала, Олечко, що ти заради доньки на це йдеш! Тобто дітям усе, а тобі в найми заради них їхати, так?! – мало не плакала Людмила. – А я як тут без тебе залишусь? Ми все життя дружимо…
-А ти до нас в гості приїжджатимеш! – Ольга Володимирівна обняла подругу і міцно притиснула до себе. Вони й справді були нерозлучні добру половину життя…
…Минуло півтора роки. Весь цей час Ольга Володимирівна жила із чоловіком у своєму новому будинку.
Не можна сказати, що вона одразу ж припала місцевим до душі. Спочатку багато хто поглядав на неї скоса. Їй були чужі тутешні клопоти та турботи.
І було незрозуміло навіщо всю весну, літо й осінь працювати, не покладаючи рук і забивати засіки їстівним.
Працювати на городі, стежити за хазяйством та закручувати банки з консервацією було їй не до вподоби. Їй би хороший фільм подивитися, погуляти, та книжку почитати. А тут…
Але з часом вона подружилася з сільськими мешканками і вони пройнялися до неї симпатією.
Вона була жінкою доброзичливою та доброю, готовою завжди прийти на допомогу. До таких людей тягнуться. Їй стало не так сумно далеко від міста та подружки Людмили. Тим більше чоловік її, Василь, насправді виявився людиною доброю та душевною.
-Олечко, люба, не подобається город, та й Бог із ним! Я й сам з руками! І за курми, і за козою сам подивлюся. А ні, то помічника візьмемо. Мені головне, щоб ти поряд була, і вдома затишком пахло! – так завжди казав він їй, розуміючи її неприйняття сільської роботи.
Щодо затишку Ольга Володимирівна була майстриня. І борщів наварити, і пирогів напекти. І в будинку чисто, і чоловік Василь завжди в сорочці свіжій та випрасуваній.
Ольга весь день крутилась на кухні. Сьогодні до них у гості в село, мала приїхати подруга Люда. Вона весь цей час приїжджала періодично, не кидала свою подружку.
Але згодом її візити ставали рідше і рідше. Бачила Людмила, що Ользі до душі стало жити на селі, відігрілося її серце. Але сьогодні був особливий день – у Ольги Володимирівни день народження.
-Привіт, вітаю, люба моя! Не відпустимо тебе тепер, до понеділка у нас будеш.
Повітря у нас цілюще, спиться як у колисці. А ще молоко справжнє, яйця та м’ясце домашні, смакота! – обіймала вона улюблену подругу під час зустрічі.
Вдома на них чекав накритий стіл з частуваннями. Незабаром прийшли ще дві подруги Ольги зі своїми чоловіками. А трохи згодом дочка з родиною з міста приїхала. Іменинниця світилася від щастя – зібралися її улюблені та близькі люди. А чого ще бажати у цьому житті…
-Не шкодуєш, що місто на село проміняла? Чесно тільки! – раптом запитала Ольгу подруга, коли роз’їхалися гості, чоловік пішов спати і вони залишилися одні на затишній кухні.
-Ой, Людочко… Не знаю, як тобі й пояснити, – почала Ольга. – А, ні краплі не шкодую! Місце тут гарне, добре і люди душевні. Прижилася тут, затишно мені. А Василь? Пощастило мені з Василем. Я ж у житті свого щастя жіночого і не знала до ладу.
Що я там із Надійкиним батьком жила. Чотири роки всього. Пішов – і з кінцями. А після нього й не було в мене нікого до ладу, так – пусте все.
А Василько мене щасливою зробив! – так говорила Ольга Володимирівна і по її очах було видно, що це чиста правда…
…Так і прожили Ольга з Василем майже вісімнадцять років.
А на дев’ятнадцятій річниці рано-вранці, не доживши до святкового столу, Василя тихо не стало у подружньому ліжку… Залишив він свою дружину одну доживати це життя…
-Васильку, Васильку… Як добре ми з тобою жили… І як пізно зустрілися… Ех, Людочко, я ось тільки зараз зрозуміла, як же я його любила… Повернути б минуле хоч на годинку, все б сказала! Адже кохання різне буває.
Наше було спокійним, надійним та добрим. Я з ним жила, як за кам’яною стіною. Що ще жінці потрібно? А зараз… Як жити, Людочко, тепер? Як жити без нього?… – плакала вона на плечі подруги.
Та гладила її, намагаючись заспокоїти. Та як тут заспокоїш. Немає таких слів…
…Після відходу Василя, їздила Людмила до Ольги Володимирівни до села майже кожних вихідних.
Підтримувала, як могла, допомагала по господарству. І донька із чоловіком приїжджали.
А внучка Настя вийшла заміж, сина народила і прабабусі Ользі показувати привозила.
Але ніщо не могло потішити Ольгу. Без Василька свого вона почала чахнути і згасати, як свічка при відкритому вікні. І згасла зовсім…
Пішла вона через півтора року за чоловіком своїм… Пішла тихо та спокійно, уві сні.
Знайшла її Людмила, приїхавши якось у суботу, у власному ліжку з посмішкою на вустах.
Заспокоїлася видно її душа. Напевно, там, на тому світі, вона з Васильком своїм коханим зустрілася…
