Скільки разів Ольга Василівна влітку та восени думала про скорочення свого городу, але ранньою весною все починалося знову.
Розсада, і аж ніяк не менше, аніж минулого року. У підвалі ще стоять кілька баночок, які не відвезли діти та численні родичі.
Раніше чоловік допомагав у всьому, але два роки тому його не стало. А от потік родичів не припинився.
Його рідня приїжджала відвідати, сходити на могилку, і як завжди набрати із собою сільських смаколиків. Найчастіше приїжджала Надія, сестра покійного.
Діти теж приїжджали, вони допомагали з картоплею, а решту Ольга робила сама. До помідорів та огірків вона нікого не допускала.
А коли після прополки невісткою вся морква посохла, то й до грядок нікого не пускала, хіба що восени, на збирання врожаю.
– Мамо, навіщо тобі стільки? Відпочинь. Ти тут на цілу ватагу закруток наробила і всього насадила. Ми допомагаємо, а ти все роздаєш. Не набридло тобі? Подивися на сусідку. Тільки сад і квіти. Між іншим, квіти можна і продавати. І овочі ти могла б продавати, а не роздавати.
– А як же ж ви?
– Нам багато не треба, ми й купити можемо. Сама порахуй скільки забираємо ми і скільки родичі. Тітка Надія на всю свою велику родину набирає. Їй, напевно, ще й мало. Жодної вигоди немає витрачати на них своє здоров’я.
– Це все так, але…
– Досить зі своїм «але»! Почни відпочивати й жити для себе!
Ольга Василівна дістала старі запаси насіння й вирішила зробити ревізію. Помідори, огірки, перець, зелень. Все було майже. Ну може ще якийсь новий сорт томатів придбати і кропу, а так нічого й не треба.
Ольга Василівна розмірковувала: – А діти ж мають рацію, навіщо їй це?
Нічого не купуватиме, тільки зелень. І закрутки робити не буде, хіба трохи.
Подумала і про квіти, тільки нічого в них вона не розуміла. Вирішила сусідці зателефонувати, проконсультуватися, але не встигла.
Тільки-но вона взяла в руки телефон, як він задзвонив в руках.
Дзвонила Надія, сестра покійного чоловіка.
– Щось сталося, чи що? – подумала жінка.
Дзвонила Надія рідко, тільки коли щось попросити. Іноді й зі святами привітати забувала.
Дивно, зазвичай її активність починалася влітку, і то вже наприкінці.
Поки Ольга роздумувала, телефон замовк, але одразу задзвонив знову. Знову Надія.
Ольга взяла слухавку.
– Чим ти зайнята?! – не вітаючись запитала сходу родичка. – Пʼятий раз тобі дзвоню. Зараз у вас одна робота – тільки відпочивай та й спи собі!
– Не встигла я до телефону дійти… – відповіла Ольга.
– Ну ясно, – засміялася Надія. – Я ж чого тобі дзвоню. Помідори ж ти цього разу дуже солоні зробила. Треба тобі інший рецепт знайти, де солі менше. Та й не можна нам у такому віці солі стільки. А ще кажуть, що оцет можна замінити…
– Не буде солі, і оцту не буде, – зупинила промову родички Ольга. – І цукор теж недобре. Не буде і його.
– Як не буде?! – Надія не розуміла, що відбувається. – Ти образилася чи що? – здивувалася Надія.
– Ні. Чого мені ображатись, я тепер відпочиватиму, для себе житиму. Діти мені давно вже кажуть…
– От і допомагали б тобі, а ти відпочивала б!
– Не скаржусь. Хороші діти. Допомагають.
– Так ти врахуй мої зауваження. Про здоров’я треба дбати.
– Про нього і думати буду. Цукор сказали високий у мене, та й ще там щось, тепер я на дієті.
– Це добре, але й інших не забувай. Як там розсада твоя? Росте?
– Росте, – відповіла Ольга, а сама посміхнулася.
Не було ще розсади, а тепер і точно не буде, хіба трохи. Для себе вона вирішила, що п’ять кущиків томатів цілком достатньо, а може й цього забагато.
Попрощалася вона з Надією і одразу подзвонила сусідці.
– Заходь до мене, – сказала вона в слухавку. – Заразом і чаю поп’ємо, а то нудно одній.
Вони пили чай і розмовляли про майбутнє літо.
– Хотіла квітами зайнятися, а не знаю нічого. Ти ось навіть торгуєш і не напружуєшся.
– За квітами теж догляд потрібен. Звичайно, це не помідори з огірками, їх маринувати не треба. Торгую, але мені так шкода їх зрізати. Краса. Я більше тепер у горщиках продаю. Внучка мені їх продає в інтернеті, а гроші на картку приходять. На базар теж ходжу, але там нудно одній стояти. Щоразу чужі тітки й бабці. От якби з тобою, але ти, мабуть, на базар не підеш. Мої квіти не важкі, а от із твоїми банками тобі важко буде.
– У мене і банок небагато, все рідня розвезла. Я й не збираюся більше нічого робити. Втомилася, подяки мені ніякої від родичів. Ще й вчити мене норовлять, солі бачте забагато…
– А я від початку всім відмовила, окрім дітей. Потрібні сільські продукти – ось лопата, землі багато. Але діти тепер далеко, та й не потребують вони. Живу у своє задоволення. Зате можу влітку виїхати. Теплиць немає, стежити за ними не треба. Дві курочки по городу ходять, мені й вистачає. А в тебе он їх скільки є багато.
– Добре, що ти про них сказала. Я теж зібралася їх продати.
– Залиш дві, як і я. Свіжі яйця щодня, хоч навіть одне, а собі вистачить. Або молодих купи.
– Молодець ти, Тамаро, такі поради хороші даєш! Так і зроблю. А на базар я піду з тобою. Ти з букетом, і я з букетом, у тебе квіти, а в мене зелень.
– Чудово придумала! І не важко буде…
Коли діти приїхали садити картоплю, то здивувалися змінам на городі.
В одній теплиці була тільки зелень. Звісно мати й раніше так робила, але щоб у такій кількості?!
– У тебе прямо як поле зелене тут, гарне…
– Зараз перша зелень дуже користується попитом. Сусідка розсаду квітів продає, а я букетики кропу, петрушки, й цибулю зелену. В мене вже друга партія на підході.
– А потім знову помідори, огірки, банки, гості? Ти невиправна!
– А ось і ні! Все тільки для себе, і з вами поділюся. А банок не буде. Мені сусідка порадила квіти, багаторічники. З ними менше клопоту, зате краса яка. Тільки я не купила ще.
– А ми тобі купимо й допоможемо! А може тобі зробити альтанку? Будемо чай там пити, каву, відпочивати. Та й ти із сусідкою посидите.
– Гарну?
– Гарну! І все гарно зробимо! Не даремно ж я навчалася на дизайнера. А про багаторічники я проконсультуюсь, що й куди, – сказала невістка.
– Ну тоді й займайся цим. А ми поки що за картоплю візьмемося.
– Мамо, ти чого, ми самі! Та й картоплі багато не треба. Навіщо наші старання, наша праця, буде їхати до тітки Надії та її дітей. Звикли мішками вантажити все. Добре хоч копали самі. Ото їм буде сюрприз. Ти молодець, що схаменулася.
– Та якось незручно… Треба її попередити, щоб не приїжджала. Я їй звісно казала, але вона здається не зрозуміла.
– Казала значить казала, а те, що не зрозуміла це вже її проблеми…
Надія з чоловіком приїхали наприкінці серпня. Картопля була прибрана рано, літо стояло сухе, а попереду за прогнозом передавали дощі. Діти Ольги Василівни вже встигли все в льох занести. В одній із теплиць знову зеленів кріп, на грядках редиска показувала свої рожеві і ніжні боки. Усього потрошку.
– Якось тут у тебе не так, – сказала розгубившись Надія. – Все вже прибрали, чи що?
– Та ні. Тільки картоплю.
– Гарно в тебе, а квітів навіщо стільки? Зелень у теплиці?
– Зелень там просто так, щоб місце не простоювало. Весною дуже зручно. А квіти, бо гарно. Догляду за ними не так багато.
– Зрозуміло…
– А ти, Надійко, щось маєш проти? Це ж мій город. Ось вирішила скоротити усі посадки. Квіти красою радують, а я відпочиваю.
– Так у тебе ж діти є. Молодці, що все зробили. Сподіваюся, ти скористалася моїми порадами. Я щодо солі.
– Звісно. Солі не буде, як і оцту. Варення теж немає.
– А куди ти всі ягоди поділа?
– Частина у морозилці, мені багато не треба, решту продала.
– А…
– Я тебе попереджала. Цукру мені не можна. Тепер я його й не купую. Уявляєш яка економія.
– А ми?
– Треба було приїжджати, збирати й варити.
– Як ти могла! Цей будинок належав нашим батькам! Він дістався нам із братом навпіл. Усі кущі, дерева ще за батька були, а тепер мені нічого?! Ти до будинку не маєш жодного відношення.
– Кущі й дерева були, але ми давно вже їх оновили. Зі старого тільки яблуня в кінці саду. Яблук багато, але кислі. Не хотіла я її вирубати. Там їжаки часто приходять.
А щодо будинку, то як тобі сказати. Тобі не забороняли приїжджати навіть після того, як ти продала нам половину хати. Ми не просили, ти сама запропонувала.
А тепер дім належить мені і тільки мені. Солінь, варень не буде. Я більше не займаюся цим. Та й овочів менше. Багато мені не треба, а дітям у місті нема де все тримати.
Можу здати землю за будинком в оренду, але навіть близько до неї не підійду, тільки лопату дам.
Ольга знала, що Надія відмовиться.
– Як ти собі це уявляєш? Нам їздити за купу кілометрів, а ти й пальцем не поворухнеш?!
– Я ж ясно сказала. Мені багато не треба.
– Тітко Надіє, а у вас дача повинна бути, – втрутився в розмову син Ольги. – Ви ж тоді збиралися купувати її, коли тут свою частку продавали.
– А ти все, бачу, пам’ятаєш!
– Звичайно, пам’ятаю. Пам’ятаю, що вам ще й не вистачало, то батько вам дав більше. Нам тоді через це велосипеди не купили, а тільки наступного літа. Та й заощаджували ми тоді на всьому.
А через рік ви з батьком розсварилися. Тільки я не зрозумів, малий був, але потім вже дізнався. Ви ж хотіли свою частку назад отримати. Тільки не за гроші, а просто так. Бо грошей уже не було. Одного я не зрозумів – чому ви постійно їздите по продукти? Батьки вам нічого не винні були, а тепер і поготів.
– Нахабна молодь пішла! Тітці рідній таке говорити. Ольго, ми на могилку з’їздимо і додому. Не залишатимемося у вас на ніч. Ти нам сама збери всього, банок різних ну й іншого.
– Що зібрати? Я ж сказала, що нічого немає. Хіба зелені.
Надія сіла в машину і голосно гримнула дверима, а її чоловік насварився за це.
Їхня машина з причепом поїхала. Чи повернуться вони? Ні. Вони образилися. Стільки кілометрів проїхали даремно, а тепер ще й назад.
– Ну ось і все, мамо. Тепер вони тебе не турбуватимуть. Живи спокійно. Пиріг там твій не перепікся?
– Ні, я витягла! – гукнула невістка. – Зараз в альтанку все принесу. Чай готовий. А що? Усі поїхали?
– Їм ніколи. Дорога довга…
Ользі Василівні таке життя більше сподобалося. З сусідкою вони подружилися, а одного разу і на відпочинок разом їздили.
Діти все сплатили, і за будинком наглядали, вірніше за двома.
Та й про сусідку теж не забули…
