Тридцять вісім років тому Ольга привезла майбутнього чоловіка Володимира до батьків. Познайомити. Повідомити, що вони мають намір подавати заяву.
Тато з мамою відразу все зрозуміли, як побачили на порозі незнайомого хлопця. До цього Ольга ніколи не приводила до будинку своїх залицяльників. Казала:
─ Навіщо їх показувати? Задумаю заміж виходити – познайомлю.
Тому батьки дуже уважно придивлялися до молодого чоловіка, який, помітно нервуючи, сидів у них за столом.
Ольга навіщось вийшла, батько за нею.
─ Ти робиш помилку. Не можна тобі за нього виходити заміж.
─ Чому це? ─ Ольга одразу стала в оборону, ─ бо тракторист?
─ Справа не в цьому, хоча теж має значення. Розумієш, він, можливо, хороша людина, але ви зовсім різні люди. Ось про що ти будеш із ним говорити? Виросла в інтелігентній сім’ї, освіта вища. А він? Сільський хлопець, так – працьовитий, але дуже примітивний. Одразу видно. Якщо залишишся з ним, між вами завжди стоятиме одне слово: інтелект.
─ Та годі тобі, тату. Мені байдуже, хто він. Головне – мене любить. А вчитися ніколи не пізно. Я йому допоможу – парирувала Ольга, цілком упевнена у своїй правоті.
─ Ну, дивись. Потім не кажи, що я тебе не попереджав.
Весілля відбулося. Пристрасті цукерково-букетного періоду вщухли. Почалося звичайне сімейне життя.
Володимир після довгих умовлянь заочно вступив до технікуму, але вчитися так і не почав. Ольга писала за нього контрольні. Копалася в технічному, чужому для неї матеріалі. Він ─ пару разів з’їздив на сесії, та благополучно закинув навчання зі словами:
─ Навіщо мені це? Тобі треба ─ ти й вчися.
Оля намагалася переконати чоловіка, але марно. Володя вважав, що він і так все знає. І витрачати час «на цю нісенітницю» не збирався.
─ Добре, як хочеш, ─ упокорилася дружина і махнула рукою на навчання чоловіка.
Подумала, що, зрештою, він зовсім не ду_ний. Перечитав усі книжки у її бібліотеці, політикою цікавиться. На роботі його цінують. Щоправда, від нього селом несе за версту, ну так це неважливо. Такого покохала, чого тепер жаліти?
З роками стосунки з Володимиром стали складнішими. Чоловік не зважав на думку дружини. Увесь час намагався її прини_ити. Показати, хто у хаті господар. Категорично висловлювався при сторонніх у тому, що Ольга вважала взагалі неможливим говорити вголос. І вимовляв це «прямо в лоб», що бідну жінку аж пересмикував.
Виявилося, що чоловік не може ухвалити жодного складного рішення. Усі проблеми, що виникають у сім’ї, лягали на плечі Ольги. Він приймав це як належне:
─ «Хочеш ремонт – роби!»
─ «Потрібен новий холодильник ─ купи!»
─ «Балкон засклити? Я Причому? Тобі треба, ти й замовляй!
Єдине, з чим не було проблем, то це з дачею. На землі Володя любив та вмів працювати. Ось, мабуть, і все.
Хтось скаже: “А що, цього мало?”. Але дачний сезон – лише три-чотири місяці на рік. Весь інший час Ольга була і дружиною, і чоловіком.
За молодістю не звертала на це уваги. Потім навантаження почало обтяжувати. А чоловік, який звик жити за дружиною, змінюватися не збирався. Навіщо? У нього й так усе було гаразд. За все життя тюльпана не приніс Ользі на 8 Березня. Що стосується подарунків, то чоловік абсолютно серйозно одного разу заявив:
─ Я тебе вже обдарував. Двічі. Он по квартирі бігають.
Це він про двох дочок.
Ольга не сперечалася, нічого не доводила, прийняла як є. Ще й виправдала тоді: «Ну не звикла людина робити подарунки, не прийнято в них. Переживу».
У спілкуванні Володя був важкою людиною. Не вмів та й не хотів спілкуватися з оточуючими. Спочатку в Олі навіть питали, чи вміє її молодий чоловік розмовляти? Вона жартувала.
А його просто дратувало, що дружина спілкується з усіма поспіль легко та невимушено. Про всіх її друзів, родичів він відгукувався дуже невтішно, а ось своїх за все життя так і не нажив.
Ольга не лише вирішувала сімейні проблеми, а й непогано заробляла. Ніколи не сиділа у чоловіка на шиї. Навіть у епоху змін знаходила додатковий заробіток. Знала: він навряд чи напружуватиметься. “Тобі мало – заробляй!” А він ходить на роботу ─ і добре, будь задоволена.
Поступово Ользі стало очевидно: поговорити з Володею їй просто нема про що. На ті самі ситуації вони дивляться абсолютно по-різному. Якщо їй сподобався фільм, він обов’язково скаже, що це повна нісенітниця. Те, що він дивився, вона не могла витримати більше десяти хвилин. Про музику, книги і говорити нема чого.
Характери теж принципово відрізнялися: вона – альтруїстка, готова все зробити для нього, для дітей, для друзів. Він – махровий егоїст, якого цікавить лише власна персона. У результаті: їжа в обох – різна, інтереси – ніяк не збігаються, почуття – охолонули, діти – роз’їхалися. За спиною понад тридцять років спільного життя. Спільної ─ по різну. Чужі, одним словом.
Володимир у свою чергу вважає, що дружина знахабніла, не цінує його, не поважає. І не важливо, що все тягне на собі: вона повинна, зобов’язана.
Тому періодично загулює і починає казати їй правду-матку: про її батьків, яких давно поховали, про її рідню. Оцінює зі своєї дзвіниці кожен її вчинок, кожне слово. Ображає. Робить це із видимим задоволенням. Такий собі пан, який ставить на місце свою при_лугу.
Коли відійде від свого загулу, не може зрозуміти, чому дружина важко з ним розмовляє.
─ Я ж правду сказав!
І ніяк йому не пояснити, що це лише його правда. Іншу він просто не в змозі почути, зрозуміти, прийняти.
Ось і зараз сидить Ольга у мене за столом і, обливаючись сльозами, розповідає:
─ Як я втомилася… Все життя, як на пороховій бочці. Ніколи не знаєш, що саме він узяв собі на думку. Втомилася йти на компроміси, підлаштовуватися, терпіти. А що робити? Розлучатись? Сенс? Цей чоловік нікуди не піде. І що найжахливіше: він у повній впевненості, що він правий. Щоразу після його одкровень нездужаю кілька тижнів. Збираю себе по шматочках. Все-таки сім’я, діти, тепер уже й онуки. Знаходжу причини жити з ним далі. Намагаюся нормально спілкуватися, згладжувати гострі кути. А він, певне, сприймає це як свою перемогу. І… з новою силою починає все спочатку.
Набридло так, що вити хочеться… А нікуди не дінешся. Ні, звичайно, можна піти, а що далі? Він, коли на груди прийме, втрачає рештки розуму. Не буде мене – вся місцева братва з-під магазину перебереться до нашої квартири. Забруднять все, рознесуть… Це ми вже проходили.
От і доводиться терпіти… Шкода кидати власний будинок напризволяще.
Знаєш, поки діти росли, наша полярність так не впадала у вічі, не пригнічувала. Ніколи було розмірковувати та до себе прислухатися.
А зараз, коли удвох залишилися, просто нестерпно стало. Двоє чужих людей під одним дахом… Хоч і прожили тридцять вісім років…
Так… Мав рацію батько… Інтелект… Він завжди стоїть між нами…
